Ізраїльська система повернення співвітчизників діє постійно, і вона найефективніша у світі

Повернути і тих, хто виїхав

Лія належить до співтворців консервативної (деякі стверджують, антиарабської) партії «Наш дім – Ізраїль», очолює яку виходець з Молдови, а тепер міністр закордонних справ Авігдор Ліберман. НДІ від 1999 року лише збільшує свою присутність у парламенті. Якщо на перших виборах вона отримала 4 мандати, то наступні роки приносили 7, 11, а тепер 15 мандатів для цієї політичної сили.

Одним із основних завдань, якими опікується партія, є власне абсорбція (повернення) євреїв з різних куточків світу, зокрема пострадянських країн, до Ізраїлю. Міністром абсорбції є членкиня партії НДІ Софа Ландвер, уродженка Ленінграда.

З 1990-го по 1996 рік Ізраїль прийняв більш ніж мільйонну «алію» (з івриту «піднесення», «підйом», - репатріація до Ізраїлю). Це було досить нелегко, зважаючи на невеликі розміри країни (густота населення в Ізраїлі 355 осіб на км², що в півтора рази більше ніж у найбільш густонаселеному регіоні України – Донеччині).

«Жодна людина не знаходиться на вулиці. Кожна людина, яка потребує дотації, її отримує, - говорить Лія. - Нині до країни приїздить в рамках алії 10-12 тис. осіб на рік. Ставиться завдання не тільки запрошувати нових євреїв в Ізраїль, а й працювати на повернення тих, хто з Ізраїля з певних причин виїхав. Це теж принесло очевидні результати».

Допомога держави була потрібна передовсім тим євреям з колишнього СРСР, які мали проблеми з виїздом і сиділи в так званому «отказе», а коли приїздили, виявлялося, що забагато сил вони потратили на сам виїзд і вже практично неспроможні повнокровно влитися в функціонування в новому для себе світі.

Це про них Віталій Портников у книзі «Тюрма для янголів» написав: «Так починалася алія, що змінила Ізраїль. Однак і Радянський Союз ця алія теж змінила. [… бо] Ізраїль створювався як запорука того, що будь-який єврей зможе без цих [радянських] принижень прожити своє життя».

Працівниця однієї з чотирьох приватних лікарських кас (страхування) «Леуміт» Міріам (Марія) Фішзон, котра приїхала до Єрусалима з Києва 20 років тому, визнає: «Коли повертаюся до Києва, подруги питають: «Марічко, і що, не тьохкає у тебе серденько за Україною?» А я відповідаю: «Ні, дорогенькі, не тьохкає!»…

Єдність у мові

Ідея сіонізму, себто відродження єврейського народу на історичній батьківщині, зібрала в Ізраїлі дуже різних за походженням і ментальністю визнавців юдаїзму. Центрально-європейські євреї-ашкеназі перемішані тут з темношкірими євреями-сефардами з Іберійського півострова та інших країн, як Ефіопії чи навіть Бразилії. Нащадки ашкеназі складають приблизно 45% єврейського населення країни. Сефардів є близько 10%, але до них відносять нерідко також так званих Східних євреїв мізрахім, і разом їх вже є біля 40%.

За словами представника Євразійського єврейського комітету в Єрусалимі Хаїма Бен Якоба, на сьогодні вже 73% населення країни є народженими на території Ізраїлю. Чималий відсоток із них це вже нащадки змішаних, якщо можна так говорити, шлюбів. Тобто триває процес витворення цілком нової, як би це не парадоксально звучало, реальності: створення ізраїльського народу. Цементуючим фактором є мова іврит, спільна для всіх.

До слова, вслухаючись у її звуки у виконанні вихідців з країн колишнього СРСР, не раз можна було вловити себе на думці, що коли «нормальный советский человек» міг вивчити цю древню і дуже далеку від слов’янських мову, проблем із вивченням такої як українська узагалі не мало б виникати.

Ортодоксійний єврей в аеропорті Бен-Гуріон

Хаїм, котрий приїхав із Москви на початку 1990-х, стверджує що він за 20 років проживання в Ізраїлі навчився думати двома мовами: івритом у тих випадках, коли певна сфера, як приміром банківські послуги, йому до репатріації була практично не знана.

Втім, фактор російськомовності вихідців з республік Союзу надалі тримає їх разом, що можна відчути практично в усіх сферах життя. У приймальні районного відділення страхової медицини, в магазині косметики з продуктів Мертвого моря з написом «оддам котят в нежные руки», в Армії Оборони Ізраїлю, де й досі чимало 18-річних хлопців і дівчат пам’ятають таврійські чи кримські краєвиди, на реєстрації готелю, а навіть у будці паспортного контролю, де такий собі кругловидий Нікіта знехотя запитається про мету приїзду до Ерец-Ісраель.

Рівні і «рівніші»

У конкретному випадку Лії Шемтов чинником, який виніс її на вершини ізраїльської політики, стала власне суспільна робота із репатріантами у Верхньому Назареті.

До 1989 року населення міста складало 25 тис. чоловік. Масовий приїзд євреїв із СРСР та його частин після розпаду подвоїв чисельність населення. Ізраїль намагався забезпечити прибульців соціальним житлом. Певні варіанти його отримання збереглися і донині (більш проблемно отримати в центральній частині країни).

Житло не безоплатне, але виплати за нього лежать у межах розумного. Окрема дотація належиться пільговикам від Інституту національного страхування. «Немає таких пільговиків, котрим би не пропонували соціальне житло», - говорить Шемтов. У Ізраїлі з 1995 року діє система загального медичного страхування, складки до якого не складають лише 4 категорії громадян (діти, матері-домогосподарки з дітьми, вояки строкової служби та в’язні).

система дозволяє опікуватися практично кожним жителем Ізраїлю (окрім категорії громадян є ще категорія «житель Держави Ізраїль», - це стосується тих, хто або має нерухомість, або працює в цій країні).

Варто підкреслити, що суцільна опіка держави стосується передусім євреїв з походження, або тих, хто вирішив прийняти юдейство.

Натомість є певні категорії населення, які під це визначення не потрапляють. Приміром, у Тель-Авіві є цілий квартал біженців із Судану, котрі платять величезні гроші, аби дістатися через Єгипет на Святу Землю. Побачити білошкірих там важкувато.

Радник міністра адсорбції Володимир (Зеєв) Ханін (по матері родом із Житомира) переконує, що рівень життя в Ізраїлі варто порівнювати до європейських країн, хоч географічно Ізраїль лежить на Близькому Сході: «Ми на диво безпечна країна на тлі багатьох європейських держав.

Хоч, на жаль, часи міняються: коли ми приїхали сюди, то можна було забути піджак в ресторані, і він би висів два тижні, вас чекаючи, - то нині можемо лише констатувати низький рівень вуличних злочинів. Для арабського середовища характерні досі злочини на ґрунті родинної честі…».

Повернення в Україну : «Розчарування – мало сказати…»

Увесь цей досвід міг би прислужитися Україні, звідки до Ізраїлю переїхало, за різними оцінками, від 350 до 500 тис. осіб. Наша політика щодо діаспори та її можливого повернення в Україну є фатальною. Свого часу я міг бачити «паспорт закордонного українця» і мені стало соромно перед тією американкою українського походження, що мені цей складений удвоє папір А-4, «паспорт» вона показала.

При цьому вона тішилася, оскільки цей документ надавав право їй їздити в Україну і жити протягом 5 років і не виробляти щоразу платну візу. Зараз багатьом іноземцям для в'їзду в Україну віза не потрібна, отже потреба у "паспорті закордонного українця" відпала. Загалом же жити в Україну їдуть найбільш безстрашні українці з-за кордону.

Польський українець, засновник мережі «Кінопалац» Богдан Батрух, польський українець, засновник видавництва «Свічадо» Богдан Трояновський, канадський українець, викладач НаУКМА Михайло Винницький, викладачка Київської міжнародної школи австралійська українка Наталія Таранець, американський українець, кореспондент FT у Києві Роман Олеарчик, - чи питався у них хтось, чи мають вони доступне житло? Гадаю, ніхто не питався. На житло вони заробляють самі і стали в Україні успішними людьми не завдяки допомозі, а навпаки – всупереч діяльності нашої держави.

Анна Поленик-Юнко, котра як і її чоловік, кореспондент Польської агенції Преси в Україні Ярослав Юнко, - українці з Польщі. Вони не належать, до діаспори в класичному розумінні, як більшість українців за кордоном.

Їхніх дідів та батьків депортовано на Північ Польщі з прикордонного тепер Надсяння. Себто Україна не є їх батьківщиною, - їхньою батьківщиною є українські етнічні землі у Польщі. В Україні живуть і працюють з 2005 року – прийняли рішення про переїзд на хвилі Помаранчевої революції.

«Політики України щодо закордонних українців просто не існує, - ділиться своїми думками Анна. - Про статус закордонного Українця я чула лише те, що треба приблизно 3-4 тисяч доларів на хабар, щоб в міру швидко його оформити. Більшість з нас,що переїжджають жити в Україну, розчаровується. Для нас дуже важливе мовне питання. Спробуйте у Києві знайти додаткові цікаві гуртки для дітей, що ведуться по-українськи. Це для нас проблема. Також не розуміємо «наполегливості» нашого народу, якому все до лампочки. Коли живемо в Україні, то наш патріотизм кудись поступово зникає. Розчарування – мало сказати»…

ізраїль діаспора досвід