Відповідь на статтю Золотарьова про гроші. Банки змушені «мультиплікувати» гроші, цього вимагає економіка.

Відповідь на статтю «США рухаються до відмови від державних грошей. Рон Пол і останні дні ФРС»

Розглянемо аргументи автора докладно.

«центральний банк - емітент "національної валюти» (і свого роду Держплан для місцевого фінансового ринку)» - це невірно. Центральний банк не видає кожному об'єкту регулювання ліміт наявності грошей, який той зобов'язаний вибрати, не встановлює план використання грошей, який як, відомо, закон, виконання - обов'язок, перевиконання - честь і т.д. Тобто, ніякого порівняння з Держпланом немає.

При цьому автор на 100% правий, коли говорить: «Долар отримав таке розповсюдження тому, що американська економіка поки ще сильна, а не навпаки. А сильна вона не доларом, а своєю свободою і інституціями - захистом контрактів». Але не можна погодитись, що «долар і ФРС - вороги, а не друзі американської економіки». Долар та ФРС – це інструменти, вони не можуть бути друзями чи ворогами.

Далі автор описує появу грошей.

Цей опис добрий і вірний, але ніде не згадується, а що відбувається, коли збільшується кількість штанів і чобіт? Коли з'являються нові товари, яких раніше не було. А кількість солі - не збільшується. Або, навпаки, знаходять нове родовище солі, а кількість товарів не змінюється? Очевидно, змінюється масштаб цін. Причому, не пропорційно. Якісь ціни ростуть більше, якісь менше.

Коли це відбувається в масовому порядку, люди втрачають орієнтири, вони не уявляють, що є сенс продовжувати виробляти, що ні, що можна купувати, що ні, які ціни ставити. Природно, в епоху солі і навіть золота як загального еквівалента, такого стрибкоподібного виробництва нових товарів не було. Тому й міркування такого роду на прикладі чобіт і штанів виходять дуже переконливі.

Часткове резервування.

Автор виділяє дві функції банків. З одного боку - це «банківська комірка», куди приносили гроші на зберігання під зобов'язання повернення. З іншого - це кредитно-депозитна установа. Вона бере гроші на депозит на певний термін, протягом якого власник грошей втрачає контроль над ними. Банк видає ці гроші під % іншому клієнту.

До речі, сьогодні банк ще виконує розрахункові функції. Але, в будь-якому випадку, автор вважає неприпустимим використовувати в якості активів гроші, дані банку «до запитання», не на термін. По суті, в цей період, у грошей 2 господаря. Банк і клієнт. Тобто кількість грошей в обігу як би подвоюється. Автор називає таку роботу «частковим резервуванням» Чому?

Тому що банк, на його думку, пускає в обіг не всі принесені йому гроші. Він для себе вирішує, наприклад, 10% залишити як резерв на випадок, якщо якийсь клієнт прийде за своїми грошима. А решту грошей він видає як кредит. Отримавши кредит клієнт користується ними, купує, продає і може теж принести в банк. Той знову 10% залишає в якості резерву, решту видає і т.д. В результаті кількість грошей в обігу зростає, вартість кредиту падає, а якщо, не дай Бог, всі клієнти прийдуть за своїми грошима, то станеться обвал.

Але це не зовсім так.

Ці 10% резерву кочують по статтях супротивників часткового резервування. Але рідко який банкір молиться на 10%. Звідки взагалі береться банківський відсоток прибутку? Додаткова вартість проводиться не в банку. Клієнт банку виробляє потрібний суспільству товар. Витративши 100у.е. він продає його за 110, отримавши 10у.е. прибутку. Якщо вхідні гроші не його, а позичені у банку, то він повертає їх банку з відсотками.

Наприклад, він повертає 105у.е. тобто банківський % - це частина доходу клієнта, у виробництві якого взяли участь кошти банку. Звідси питання, в якому випадку банкір видає кредит? Очевидно, якщо він бачить перспективи повернення. Він видає його успішному бізнесу. Тобто якщо в економіці йде прибуткова робота підприємств, видаються більше кредитів. А якщо застій, у більшості збитки? Хто ж їм видасть кредит? Справа не в 10%, а в ринковій ситуації. Зростання виробництва і прибутку тягне за собою зростання кредитної емісії. Падіння виробництва і прибутків - вилучення грошей з обігу.

Далі, уявимо собі, банк отримав 100 у.е. у «А» видав його в кредит «Б». «А» прийшов забирати гроші. Що робить банкір? Виходить на міжбанківський ринок і позичає 100у.е в іншого банкіра. На яких умовах? На ринкових. Може виявитися, що він видав кредит під 5%, а позичати доведеться під 6%. Тобто він від такого кредиту отримає збиток. Отже, видаючи кредит, банкір не може виходити з арифметики - залучив 100у.е., 10% залишив в резерві, решта видам.

Він оцінює ринкову ситуацію, можливі ризики та приймає рішення. Це не обов'язково 10%. Важливо, що кредитна емісія викликана потребами ринку, а не жадобою, популізмом чи іншими позаекономічними чинниками. І банк як емісійний центр несе повну відповідальність за неї.

Наступне питання - а чи можна обійтися без часткового резервування?

Адже до 17ст. обходилися? До 17 ст. його застосовували банкіри-шахраї. Що відбулося в 17 ст? В Англії з'явилися мануфактури. Виробництво різко зросло. Купці стали споряджати експедиції до Латинської Америки. Банкіри їх фінансували, страховики страхували. Потреба в кредиті різко зросла, банки з повним резервуванням вже не могли її задовольнити.

Тобто перехід на «часткове резервування» - не примха жадібних банкірів, а потреба розвитку економіки.

У 19 ст. після промислової революції, коли паровий двигун перебудував всю економіку, банки з повним резервуванням вже не могли успішно працювати.

Добрим прикладом є Франція. До середини 19ст. там взагалі не було банків. Відповідно, не було часткового резервування. І ось в середині 19ст. коли Англія і Німеччина, де банки були добре розвинені, створили у себе мережу залізниць, виробництво локомотивів, рейок і т.д., Франція не змогла вирішити ці завдання. Її промисловці без банків з частковим резервуванням не змогли акумулювати достатньо коштів.

Так, у Німеччині з 1840 р. було 439 км. залізних доріг, в 1845 р. - 2131 км, тобто збільшилася в п'ять разів, а в 1850-м 5874км. І це все приватна ініціатива. У Франції фінансування знаходив Уряд, але довжина залізниць практично не росла,і до 1850 р. була у двічі меншою ніж у німців.

Проблему вирішив Наполеон III (маленький племінник великого дяді).

Особи з його оточення (брати Перейра) створюють, нарешті, банк, він фінансує залізничне будівництво. На початок 1870-х протяжність залізниць зросла до 17000км, після чого банк лускає разом з падінням диктатора. У Німеччині без всякого буму і краху приватні банки з частковим резервуванням профінансували збільшення протяжності доріг до 19575км.

Аналогічно розвивалися і інші галузі. У 1841 р. А.Борзіг побудував перший німецький локомотив, а в 1848р. 67 з 69 німецьких локомотивів були «вітчизняного» виробництва. Без банків з частковим резервуванням цей стрибок був би неможливий, що показує французький приклад.

Більш того, банк з частковим резервуванням сьогодні не робить нічого таємно. Для «повного резервування» він надає бажаючим банківські комірки. Зберігайте і сплачуйте. А за розміщення грошей на рахунку до запитання ще й платить відсоток. Цікаво з чого, якщо він не міг би ними користуватися? Немає ні обману, ні гри. Надійність розміщення коштів залежить від якості роботи банку, а зовсім не від «способу резервування». Можна і з повним прогоріти.

Економічні кризи не мають прямого відношення до емісії.

Автор переконаний, що «Хоча кризи, викликані емісією фідуціарних засобів, відомі з 14 століття, найбільше поширення і силу вони отримали починаючи з 19 століття. Причиною кризи є часткове резервування (само по собі - державний привілей), яке призводить до кредитної експансії.. » - Тут все не вірно.

Економічна криза викликана хвилеподібною природою економічного розвитку. Коли з'являється новий товар, попит на нього підвищується, прибутковість виробництва зростає. Підйом захоплює суміжні галузі, збільшується зайнятість, запаси. Все орієнтовано на зростання попиту. Але коли ринок наситився новим товаром, зростання зупиняється, запаси залишаються невикористаними.

У 19 століття в результаті промислової революції бурхливе зростання торкнулося не 1-2 галузі, як раніше, а всієї економіки. Коли потенціал зростання вичерпався, в 1820-і рр. відбулася перша в історії криза. Згодом такі кризи відбувалися постійно після буму, викликаного зростанням залізничного будівництва, після появи електроприводу і т.д. Якщо з цією кризою нічого не робити, вона закінчується сама собою.

Але Уряди починають з нею боротися, підтримуючи попит штучно грошовою емісією. Дають дешеві кредити банкам. Вже говорилося, банки обережно видають кредити, адже якщо не вистачить грошей розплатитися з кредиторами, доведеться самим позичати. Але якщо держава дає дешеві кредити, то ризику ніякого. І банки починають кредитувати без обмежень.

Ось це-то і призводить вже до фінансової кризи. Саме так сталося в 1929 року.

Тобто часткове резервування не є ані причиною кризи, ані державною монополією, ні причиною кредитної експансії - про це йшлося вище.

Інфляція - це зло?

Правда, автор, описуючи шкоду від інфляції не наводить думки її прихильників про те, що її користь - це здешевлення минулої праці в порівнянні з теперішньою. Це удар по рантьє, по бажаючим жити старими накопиченнями. Я не впевнений, що прихильники такого погляду на інфляцію праві. Але і їх думка має право на існування.

Інфляція викликана надмірною емісією грошей.

Чому держава емітує гроші? Тому, що їй завжди їх не вистачає.

Державі потрібні гроші, щоб роздавати тим, на кого вона спирається, або чию прихильність хоче отримати.

Ці гроші не обов'язково дістаються бідним. Частіше - активним.

Це вірно не тільки для України, в якій бюджетні гроші йдуть чиновникам і близьким до влади олігархам, чорнобильцям і афганцям. Спробуйте повідомити тим самим чорнобильцям, що влада перестане випускати облігації внутнішньї державної позики (ОВДП), але скоротить пільги? Друкуйте що хочете, дадуть відповідь чорнобильці, але пільги збережіть.

Це вірно для будь-якої країни. Економічно активні американці, наприклад, зацікавлені в зростанні акцій їх пенсійних фондів.

А якщо криза, для зростання акцій немає підстав? Їм байдуже, хай влада забезпечить. Інші живуть здачею квартир або девелопментом. Їм треба, щоб нерухомість росла в ціні. Немає підстав? Нехай влада забезпечить. Навіть учасники чайної партії, що вперше в нинішньому світі зажадали від влади припинити емісію, виявилися не згодні на скорочення соціалу.

Влада відгукується на вимогу населення і друкує гроші, підстьобує фондовий ринок. Сьогодні вона для цього використовує Центробанк в якості інструменту.

Автор пропонує відібрати такий інструмент.

Автор всерйоз впевнений, що влада не знайде інший інструмент для цієї мети

«Втративши центральні банки і монополію на гроші, держави позбудуться чарівної палички, яка сьогодні дозволяє їм демонструвати довірливій публіці чудеса велферу, держрегулювання і військової потужності»

«Свиня бруд знайде». Влада завжди знаходила, де взяти гроші.

Псувала монету. Заміняла срібні монети мідними (в 1649р. Це викликало мідний бунт в Москві). Брала в борг. Відбирала. Торгувала привілеями.

Чесно, емісія Центробанку - не найгірший спосіб в цьому ряду.

Відома історія тієї ж Франції. Відправивши у відставку реформатора Тюрго, Король поставив замість нього популіста Неккера. Той зробив чудо, збалансував бюджет, чим викликав фурор у сучасників. Коли з'ясувалося, що він це зробив, набравши боргів, Король його відправив у відставку. У відповідь Неккер оприлюднив бюджет, показавши, скільки насправді витрачається на королівський двір.

Громадськість вимагала повернути Неккера. Після революції він повернувся. Виявилося, що чудеса скінчилися, борг треба віддавати. Тоді Неккер запропонував продати землі аристократів. А поки йдуть торги, випустити цінні папери - асигнації - на які можна буде потім купувати землю. Уряд пішов друкувати асигнації, їх курс став падати, власники купували помістя за безцінь, інфляція вразила країну. Неккер безславно пішов у відставку і, на відміну від реформатора Тюрго, відомий в історії здебільшого, як батько письменниці де Сталь.

Ніщо не нове в цьому світі, все було, все буде ...

Як бачимо, для інфляції не потрібні ані банки з частковим резервуванням, ані Центробанк.

Відібрати інструмент марно. Вихід може бути тільки один: населення, громадяни скажуть: «Нам не потрібні таких пільг і виплат, які вимагають емісії!»

Доки не сказали, немає сенсу відбирати інструменти.

Монополія Центробанку зло. Але чи реальна альтернатива?

Проблема залишається. Нинішня фінансова система заснована на регулюванні кількості грошей в обігу Центробанком. Справа не в тому, чи може він це робити чи ні. Лихо в тому, що у нього невірні критерії. Він в принципі невірно регулює, тому що його мета - задоволення забаганок Уряду.

Тобто суміщення у Цетробанку 2-х функцій руйнує ту саму фінансову систему, яка заснована на монополії Центробанку на емісію – з часів Хайека нічого не змінилося.

Автор абсолютно слушно каже, що Центробанк фактично підпорядкований Уряду, навіть якщо це підпорядкування не таке пряме, як у міністерств.

Тому пропозиції, якими сьогодні повні ЗМІ, прямо підпорядкувати НБУ Уряду згубні, вони протилежні тому, що потрібно.

Пропозиція - забрати у Центробанку монополію на емісію вірна і гарна.

Треба тільки зрозуміти, в чому причина такої монополії, і які перспективи її припинення.

Справа не тільки у недобрих прагненнях Уряду.

Є особливості великого індустріального виробництва. Інвестиції доходять до десятків мільярдів $$ і робляться на 3-5 років вперед. Інвестор хоче надійності. Йому спокійніше, коли держава обіцяє цінову, курсову стабільність на цей термін, стабільність тарифів і т.д. (Це не стосується України, тут держава нічого цього не гарантує, навпаки, смикає ті ж тарифи, курси в усі сторони абсолютно непередбачуваним чином. Але більшість індустріально розвинених країн підтримує стабільність - в цьому сенс державного регулювання).

З іншого боку, падіння питомої ваги великої індустрії, поява нових галузей з коротким інвестиційним періодом, з швидким насиченням ринку (див. історію з сонячними панелями) дають надію, що скасування монополії Центробанку на емісію стане реальністю. Але не сьогодні.

Автор пропонує дозволити обіг золота як платіжного засобу.

Але фактично дозвіл існує.

Від часів Рузвельта, дійсно, американці були сильно обмежені у купівлі-продажу золота. Але з 31.12.1974 р заборона була знята. А з 2011р., наприклад. в штаті Юта дозволені розрахунки в золоті за фактичною вартістю цього золота, а не за номіналом монет, причому, різниця не обкладається податком.

Автор переконаний, що асигнації, випущені приватними банками і прив'язані до золота, витіснять державні гроші. Думаю, надії ілюзорні. По-перше, кредитна емісія сучасних банків не має відношення до золота, як це вже було показано. Але головне в іншому,

сучасна людина вимагає собі державних гарантій і навряд чи від них відмовиться навіть без будь-якого примусу

.

Чи реально повернення до золотого змісту? Думаю, ні. Наприклад, виробництво золота в . США в 1980р. було 30.2т, в 2000р - 353т..

Це що, так змінилася потреба економіки в грошах? Ні, більша частина золота використовується в якості прикрас і в промислових цілях. При нинішній динаміці економіки золото не зможе адекватно задовольнити її потреби. Сучасні гроші не повинні мати інших цілей, їх динаміка не повинна бути пов'язана з проблемами гірничої промисловості або інших бізнесів.

У всякому разі, заключна частина статті більше схожа на утопічний роман, ніж на реальність.

Приватному сектору перед тим як почати друкувати гроші слід було б спочатку забрати собі щось простіше, наприклад, соціальне забезпечення, енергетику, транспорт, торгівлю землею. Там проблем куди менше, але просування немає, на жаль.

Для України є корисні ініціативи у фінансовій лібералізації.

Нам потрібно скасувати заборони: на ходіння валюти, документи при валютообмінних операціях, на валютне кредитування. Скасувати ліміт каси і контроль касових символів - цей радянський рудимент. Не допустити обмеження на готівкові розрахунки, про яке почали говорити останнім часом. Тут теж є простір для боротьби, хай і менш радикальної, ніж пропонує автор.

Вперше матеріал був опублікований на ТЕКСТАХ у рубриці "Блоги"

дискусія банки економіка гроші історія