Демократія - це чудово. Держава - це прекрасно. Демократична держава - це ідеально

Відразу хочу зауважити, що у статті траплятимуться твердження, які декому здадуться азбучними істинами. Вони такими і є насправді. Втім, обговорення статті Золоторьова в коментарях до неї показало, що 1) не всі враховують ці азбучні речі 2) у певних випадках їхній характер та розвиток витлумачується по-різному.

Наведемо п'ять таких "азбучних аксіом

1. Людина і людська цивілізація не існує за межами соціуму. Дві визначальні речі, які вирізняють людину від інших біологічних істот, - це інтелект і мова. І те, і інше ФОРМУЄТЬСЯ ВИКЛЮЧНО В МЕЖАХ СОЦІУМУ – тобто, суспільства таких самих людських істот і під впливом цих істот (навчання, виховання). Тигр не потребує досвіду інших тигрів, щоб успішно виживати, це ж саме стосується, хоч і меншою мірою, і тварин, що живуть зграями. А все людське, що є в людині – це те, що в неї сформовано соціумом.

2. Таким чином, соціум – це ключовий фактор прогресу людини як виду. Цей висновок походить із попередньої аксіоми. Так, можна міркувати про те, чи здатна людина на якомусь наступному етапі розвитку цивілізації обійтися без соціуму. Однак наразі ці міркування носять суто умоглядний характер. Натомість той факт, що людство зростало чисельно, зростала тривалість життя, і – найголовніше – зростала кількість тих ресурсів, які наявні в розпорядженні як суспільства, так і окремих людей, переконливо доводить – «колективний підхід» працює, і працює ефективно.

3. Звідси третій висновок – все, що посилює і покращує соціум, сприяє посиленню і покращенню кожного індивіда в ньому. Натомість спроба послабити і розвалити соціум може мати тільки один наслідок – фізичне припинення існування всіх окремих особин, що до нього входили.

4. Головне для будь-якого соціуму – це 1) механізм прийняття рішень, спільних для виконання усіма членами соціуму (або певними групами в межах цього соціуму), та 2) механізм ефективного виконання цих рішень. Під рішенням тут маємо на увазі реагування на ту чи іншу ситуацію, яке має на меті досягнення того чи іншого результату. Йти полювати на бізона чи ловити рибу? Сіяти ячмінь чи жито? Працювати по 12 чи по 8 годин на день? Платити 10 чи відсотків податків з прибутку? І так далі і тому подібне.

5. Історично в будь-якому суспільстві існувала дихотомія (взаємовиключний поділ): з одного боку, найкращі рішення будуть прийняті за умов участі в прийнятті цих рішень максимальної кількості членів соціуму, а з другої – ефективне виконання (тут є гарне англійське слово enforcement) цих рішень вимагає наявності централізованого осередку влади, яка змушує всіх інших ці рішення виконувати. Тобто, того, що ми називаємо «держава».

Цей останній пункт потребує детальніших роз’яснень. Так, можливо хтось скаже – та не може бути, щоб мільйон обивателів придумав би краще рішення для соціуму, ніж десяток геніїв з дипломами нобелівських лауреатів. Насправді ця нібито логічна точка зору хибна, і ця хибність доведена математично. Чим більша кількість людей приймає участь у виробленні рішення – тим більше оптимальних способів дій на загальному «ландшафті варіантів» вони бачать. Читайте про це детальніше в чудовій статті «Демократія як колективний розум» - частина перша і друга.

А чи справді потрібно, щоб був обмежений «центр спонукання»?

Спробуйте пригадати будь-які збори без головуючого (чи з пасивним головуючим), де обговорювалися певні принципові питання, і ви самі відповісте на це питання. Інший приклад – командування в армії. Давно відомо, що не найкращий, але швидко виданий і безумовно виконаний наказ кращий, ніж наказ, який більш оптимальний за суттю, але не виконаний або виконаний невчасно. В цьому сенсі можна згадати запровадження, а потім ліквідацію комісарів у Червоній армії. З одного боку, додатковий учасник процесу прийняття рішення (комісар) справді покращував якість цього рішення. А з іншого – втручання ще однієї особи у процес командування призводило до погіршення виконання наказів взагалі. Є і більш давні приклади – наприклад, жереби для ворожіння (т.зв. бойові тесери) у Римській імперії – вважають, що в залежності від них полководець у невизначеній ситуації віддавав той чи інший наказ.

Як саме на практиці здійснюється ухвалення рішень про спільну діяльність соціуму?

Тобто, як саме здійснюється функція влади? Насправді тут є два основні механізми. Перший – влада здійснюється одноосібно. Це – монархія. Другий – влада здійснюється багатоосібно. Це – республіка. З латини – «спільна справа».

Цей поділ діє для всіх без винятку систем влади, які існували в історії людства. Завжди існував або єдиний правитель (вождь, монарх, диктатор), або група правителів (сенат, рада аристократів, рада найбагатших людей, обраний парламент тощо).

Відмінність тут є лише в механізмі, за допомогою якого кожна з двох систем визначала правителя. У первіснообщинному племені молодий претендент мав право просто вбити старого вождя і після цього здобути всю повноту одноосібної влади. Монархія передбачала передачу влади нащадкам у спадок. У торговій республіці Новгорода влада належала найбагатшим. У Речі Посполитій – шляхті. У сучасній республіці влада небагатьох делегується їм за допомогою процедури загальних виборів – ця система називається демократією.

У цьому сенсі твердження Володимира Золоторьова: « Тобто, республіка виділяє щось «загальне», залишаючи все інше приватному, індивідуальному» не має жодного відношення до дійсності, принаймні, якщо йдеться по загальновживані терміни, а не про «авторський винахід». Республіка – це політична система, де влада належить не монарху. І ця республіка може бути аристократичною, торговою (олігархічною) чи демократичною. Тобто, ніякого протиставлення між республікою чи демократією насправді нема. Всі демократії є республіками (але не всі республіки – демократіями, бо не всюди і не завжди існувало загальне виборче право).

А тепер – головний висновок. Якщо ми розглянемо ті механізми, за допомогою яких історично здійснювалося управління людськими соціумами, то ми побачимо фундаментальну тенденцію: по-перше, з розвитком людського суспільства влада переходить від однієї людини до багатьох, а по-друге, у процес визначення, кому саме належатиме влада, залучається все більша кількість членів соціуму.

Вождь первісного племені міг правити одноосібно – але якщо зважити на досвід полінезійських племен чи північноамериканських індіанців, то вже там з’являлася потреба в радниках чи радах. Ще виразніше це помітно в рабовласницькому суспільстві. Ще більш виразно – у феодальній абсолютній монархії. Ще більш виразно – в конституційній монархії. А далі одноосібна система влади просто перестає існувати, залишаючись або у формі рудиментарної традиції (монархія Великої Британії) або у найбільш відсталих політичних режимах (диктатура у Лівії чи Північній Кореї).

Що таке прогрес людства?

Друга тенденція – це залучення все більшої кількості членів соціуму до прийняття (або обмеження) владних рішень. Велика хартія вольностей 1215 року засвідчила право британських феодалів впливати на одноосібні рішення короля. Велика французька революція та процеси, що їй передували, надала таке право т.зв. «третьому стану» - буржуазії, що не належала до привілейованого стану. Поява США поклала основу системі, за якої брати участь у формуванні влади можуть всі громадяни країни.

І цей шлях – як вже зазначалося вище – виявився вкрай успішним.

Демократичні країни здобули незаперечне лідерство в світі, здолавши такі потужні, на перший погляд, диктаторські режими, як нацистська Німеччина та сталінський СРСР. Не допомогли ні «залізна воля» вождів, ні тотальна мобілізація суспільства, ні репресії, які змушували членів соціуму «триматися керівної лінії». Зараз країни з найбільшим рівнем демократії є водночас країнами з найбільшим економічним потенціалом та найкращим рівнем життя.

Більше того, процес залучення все більшої кількості людей до участі в прийнятті все більшої «номенклатури» управлінських рішень не припинився – він триває й далі. Вже зараз громадяни мають можливість не просто обрати представника у владу і «відпустити його у вільне плавання» до наступних виборів. Завдяки сучасним інформаційним технологіям виникає можливість постійної участі громади в прийнятті управлінських рішень – люди знають, що відбувається, і можуть на це впливати. Більше того, виникає можливість прямого колективного прийняття рішень там, де раніше це було неможливо. Тобто, фактично зникає вимушена необхідність «обрати когось одного, щоб він швидко приймав рішення» - тепер можна швидко приймати рішення всім разом.

Ну а зараз звернімо увагу на те, що пропонує Володимир Золоторьов (зважайте на своєрідне використання ним терміну «республіка», про що йшлося вище).

1. Демократія є безумовним рухом назад, деградацією республіки.

2. За демократії держава грабує населення, при цьому «різного роду пільговики, «лікарі-вчителі» знаходяться в стані грабіжників»

3. Нинішні державні монополії (медицина, освіта, суд (????!!!! – прим. автора), охорона порядку і т. д.) мають бути замінені приватною діяльністю

4. Республіку потрібно розглядати як засіб скорочення держави.

А тепер поставимо питання – до чого може призвести ситуація, коли в соціумі почнеться скорочення доступу всіх без винятку громадян до прийняття управлінських рішень, а натомість будуть запроваджуватися механізми «приватного» впливу на загальні інститути?

Результат може бути тільки один. Як тільки зменшиться кількість людей, що причетні до впливу на прийняття загальних рішень, це АВТОМАТИЧНО ПРИЗВЕДЕ ДО ПОСЛАБЛЕННЯ СОЦІУМУ – бо рішення, прийняті «вузьким колом», є апріорі гіршими.

Це послаблення соціуму, в свою чергу, призведе до погіршення стану окремих людей – адже інакше, аніж у соціумі і через соціум, людина як вид не може існувати й реалізуватися. Ну і остаточний етап - загальна деградація і скорочення загального блага.

Натомість, шлях, за яким загальне суспільне благо зростатиме, є цілком протилежним. Слід не обмежувати державу, не скорочувати кількість рішень, які спільно приймаються в ім’я всього соціуму, а навпаки – ЗАЛУЧАТИ ЯКОМОГА БІЛЬШУ КІЛЬКІСТЬ ЛЮДЕЙ ДО ПРИЙНЯТТЯ ЦИХ РІШЕНЬ. Вплив держави має зростати – але при цьому «державником» має (і може) стати кожен із нас. Саме в цьому випадку «простір прийняття рішень» буде максимальним, а ризик від того, що той чи інший урядовець «покрутить кермо не туди» - мінімальним.

Можна зрозуміти, звідки беруться ідеї «ворожості держави» та необхідності її обмеження і знищення, висловлені в статті Золоторьова та коментарях до неї. Українці 70 років мали справу з антидемократичним радянським державним режимом, а тепер мають справу з аналогічним режимом Януковича. Не дивно, що вади цих режимів наші громадяни автоматично переносять на вади держави як такої – адже нічого, крім проблем, вони від неї не бачили. А якщо додати до цього ще й ідеї стихійного анархізму чи радикального лібертаріанства, то матимемо те, що маємо.

Зрозуміло, що ніхто нікому не заборонить фантазувати на тему «економічного Гуляйполя». Однак нічого, окрім шкоди, захоплення такими фантазіями не принесе.

Замість післямови

Нещодавно під час передвиборчої кампанії в США сталася історія, яка, на думку автора, варто згадати тут як своєрідний підсумок дискусії про роль держави в соціумі.

Виступаючи 13 липня у Вірджинії, президент та кандидат у президенти США Барак Обама зробив заяву, яка вже увійшла до перелік інтернет-мемів як "Не ви це збудували" (You didn’t build that.)

Промова Обами варта того, щоб навести її повністю.

Якщо ви досягли успіху, ви не зробили це завдяки лише собі. Мене завжди вражають люди, які думають: що ж, мабуть це тому, що я був таким розумним. Там, на узбіччі, багато розумних людей. А може, це тому, що я працював старанніше, ніж усі інші? Ось що я вам скажу - там, на узбіччі, повно працьовитих людей.

Якщо ви стали успішними, хтось на шляху до успіху вас підтримав. У вашому житті колись був чудовий учитель. Хтось допоміг створити цю неймовірну американську систему, яка в нас є і яка дала вам змогу стати успішним. Хтось вкладав кошти у дороги та мости. Якщо у вас є бізнес - не ви його збудували. Хтось інший зробив так, щоб це сталося.

Мітт Ромні, конкурент Обами від республіканців, відреагував на цю заяву дуже бурхливо. Він кілька разів процитував фразу You didn’t build that під час свого туру штатом Вірджинія і супроводив її таким-от коментарем: " Я розумію, що школярі їдуть до школи на шкільному автобусі. І цей автобус веде водій. Але коли дитина отримує відзнаку за найкращі оцінки, то це заслуга не водія автобуса. Це заслуга школяра."

З цього приводу було багато коментарів. Однак хочу процитувати по пам'яті (на жаль, не вдалося згадати лінк) один з них. А що було б, якби держава не створила системи, за якої згаданий вище здібний школяр може сісти на шкільний автобус та поїхати до школи, яка найкраще відповідає його здібностям? А натомість піти в школу "за рогом" - аби найближче? Де були б його успіхи та блискучі оцінки? І чи важить у цій ситуації роль водія шкільного автобуса - як компонент тієї системи підтримки, яку демократична держава створила на вимогу своїх громадян?

Гадаю, що нам, мешканцям країни, де шкільних автобусів не було за визначенням ні п'ять, ні двадцять п'ять років тому, неважко дати відповідь на це питання.

концепція економіка дискусія