Після виборів Регіони мають шанс створити конституційну більшість. Поради опозиції, як не допустити диктатури

Парадокс перший. Найбільше шансів на перемогу має непопулярна влада.

Напередодні парламентських виборів склалася парадоксальна ситуація. Янукович і його партія мають більше противників, ніж прихильників, не лише на Заході чи в Центрі, але й на Півдні на Сході України. Здавалося б, чудова нагода для виборців усунути «донецьких пацанів» від контролю над парламентом. А для опозиції – не менш гарна нагода сформувати в Верховній Раді більшість, яка прийматиме нормальні закони і стане плацдармом для остаточного розгрому Януковича.

Головна причина - суспільство ненавидить владу, але не довіряє опозиції. І справа не тільки й не стільки у використанні адмінресурсу, цензури чи підкупу. І тим більше – не в демонізованих «противсіхах», «несвідомих виборцях» та інших невістках, на яких полюбляють кивати опозиціонери.

Тим часом їм слід просто глянути в дзеркало, щоб побачити головну причину недовіри людей. Недовіри, яка може обернутися на нинішніх виборах справжньою катастрофою і на багато років перетворити Україну на вотчину Януковича та його кремлівських кураторів.

Недовіра до опозиції має давнє коріння. Адже її представляють майже всуціль ті самі люди, які, були при владі після 2005 року або підтримували цю владу. Саме вони замість докорінних реформ займалися в кращому разі популізмом і чварами між собою, а в гіршому – зловживаннями і корупцією. Виборці двічі – у 2006 й 2007 роках - давали їм шанс на виборах, але вони цей шанс змарнували.

Прихід до влади Януковича, а особливо формування ним більшості в Верховній Раді завдяки десяткам «тушок» з БЮТу і НУНСу, також на совісті опозиціонерів.

Та навіть попри розчарування в опозиціонерах українці, швидше за все, дали б їм ще один шанс. Хоча б тому, що регіонали все одно гірші, а зараз – просто небезпечніші для кожного громадянина.

Щоб повернути бодай вимушену підтримку виборців, опозиції слід було винести уроки з минулого і бодай спробувати діяти відповідально.

Але, на жаль, цього не сталося, і дії опозиції за останні два роки дали українцям не менше причин для розчарувань, ніж крах «помаранчевої» влади.

Парадокс другий. Політичний мазохізм опозиції.

Опозиціонери, здавалося, затялися в мазохістському бажанні продемонструвати всій країні, що вони відрізняються від влади лише риторикою, ну й ще тим, що влада може їх кинути за грати чи створити проблеми їхньому бізнесу.

За поодинокими винятками опозиціонери самі зробили все, аби засвідчити свою зневагу до закону і байдужість до реальних проблем людей.

Хоча в Верховній Раді лише 8 пленарних днів на місяць, причому з них 4 – лише по півдня, опозиціонери примудрялися регулярно прогулювати їх як поодинці, так і цілими фракціями (в останньому випадку – під приводом виходу з зали «на знак протесту», що насправді лише створювало регіоналам комфортніші умови).

Не менш нахабно, ніж представники більшості, опозиціонери голосували чужими картками. Причому, якщо регіонали займаються кнопкодавством хоча б з якоїсь зрозумілої причини (вони інакше б просто не змогли б приймати закони), то чому на злочин іде опозиція – залишається загадкою. Адже вона навіть теоретично не може провести жодного рішення, навіть якщо натиснути кнопки всіх опозиційних депутатів.

Канонічні борці з режимом Януковича незгірше за інших користуються депутатськими привілеями, просторікують про зубожіння населення, їздячи на непристойно дорогих авто і живучи в маєтках, на які не могли б заробити навіть з депутатської зарплати.

Опозиційні депутати в органах влади всіх рівнів залюбки беруть участь у дерибані землі й майна, використовують свій статус для ведення власного бізнесу і вирішення особистих проблем, займаються незаконним будівництвом, нищачи ліси, узбережжя чи історичну забудову в містах.

І навіть ті опозиціонери, які намагаються утримуватись від зловживань, не виступають публічно проти злочинів своїх колег, а часто й намагаються їх покривати. Кому ж хочеться потрапити в немилість до партійних вождів, від яких (а зовсім не від партійних активістів чи, тим більше, звичайних виборців) залежить місце кандидата у списку?

Чи можете Ви собі уявити партійного лідера чи нардепа від опозиції, який їздить на роботу на велосипеді чи на громадському транспорті?

Який цілеспрямовано працює над скасуванням ідіотських «прописок», ЖЕКів, довідок, погоджень та іншої совкової маячні, яка відрізняє Україну від нормального світу? Чи над електронним врядуванням і припиненням обігу бюрократичної макулатури?

Чи над впровадженням технологій, які дозволять знизити втрати енергії і зменшити залежність України від імпортного газу? Чи, можливо, опозиціонери хоча б докладають зусиль для створення бодай однієї сучасної дитячої лікарні, не даючи владі спуску, доки така лікарня не запрацює? Запитання, на жаль, риторичні.

Як і питання про те, наскільки здатні змінити якісний склад влади секретар Київського міськкому комсомолу Мартиненко чи співробітник КГБ СССР Кожем’якін (зараз – голови фракцій НУНС і БЮТ відповідно).

Парадокс третій. Голосувати треба за погану опозицію.

Як не парадоксально, але за цю ж таки опозицію. Особисто я не вірю в те, що нинішня опозиція здатна змінитися і дати країні гідну альтернативу. Але так само не вірю, що за кілька тижнів якась «третя сила» переможе Партію Регіонів. А саме це – недопущення тотального контролю Партії Регіонів над законодавчою владою – і є зараз головним завданням.

Адже, якою б поганою не була опозиція, партія регіонів все ж гірша. І тому, що цей симбіоз криміналітету й колишніх функціонерів КПСС не визнає жодних меж і не має жодних гальм. І тому, що ця партія вже небезпечно монополізувала всі гілки влади і крок за кроком нищить паростки демократії. І тому, зрештою, що вона відверто антиукраїнська, та ще й з багатьох причин залежна від Москви, а отже загрожує самому існуванню України як незалежної держави.

Бажання українців покласти край правлінню регіоналів і водночас недовіра до нинішньої «об’єднаної опозиції», породило запит на «третю силу». І ціла шерега «третіх сил», як самостійних, так і диригованих владою, не забарилися відгукнутися на цей запит.

Проте серед них реальні шанси подолати 5-відсотковий бар’єр і більшою чи меншою мірою протистояти в парламенті регіоналам, мають лише «УДАР» і «Свобода».

Виборці ж, які проголосують за списки партій, які не мають жодних шансів подолати бар’єр (як-от «Собор» чи «Наша Україна») чи тим більше ті, хто прийме за чисту монету список Королевської, лише зіграють на руку партії влади.

Саме тому все більше моїх знайомих схиляються до вибору поміж «Батьківщиною», «УДАРом» і «Свободою» попри те, що не мають жодних ілюзій щодо цих партій і не покладають на них жодних надій. Їхній вибір продиктований єдиним бажанням – створити в Верховній Раді хоч якусь противагу Януковичу і його кнопкодавам, не дати їм створити більшість.

Парадокс четвертий. Опозиція не хоче перемагати.

Як не дивно, але бажання опозиції перемогти на цих виборах, попри радикальну риторику, викликає серйозні сумніви.

Підозра, що опозиція грає в піддавки з’явилася вже тоді, коли опозиціонери, зрадивши обіцянкам боротися за відкриті виборчі списки, проголосували за внесений Партією Регіонів і лише їй вигідний закон про змішану виборчу систему.

Дивна поведінка опозиціонерів у парламенті й поза ним під час епопеї з протягуванням мовного законопроекту лише зміцнила ці підозри.

Але якщо ці дії ще можна пояснити тактичними прорахунками, то старт виборчої кампанії змусив багатьох припустити, що опозиція свідомо здає більшість регіоналам, задовольняючись депутатським статусом для тих, кому пощастить здобути мандат.

Адже як, і справді, можна пояснити той факт, що в окружні виборчі комісії опозиціонери висувають відверто «лівих» людей. Доходить до відверто курйозних випадків, коли окружну комісію на Одещині очолив місцевий депутат від Партії регіонів, кандидатуру якого подав... голова фракції НУНС, один з лідерів опозиції Микола Мартиненко.

Ще не цікавіші історії з кандидатами в депутати. У списки «Батьківщини» не потрапили чимало гідних і фахових людей, зате знайшлося місце особам на кшталт Тетяни Донець. Ще гірша картина - у списках «УДАРу», де цілком порядні люди сусідять з особами, яких не можна підпускати до влади на гарматний постріл.

Але найбільш очевидним небажання опозиції боротися за перемогу стає під час аналізу кандидатів, висунутих на мажоритарних округах. Як «Батьківщина», так і «УДАР» виставили в більшості округів маловідомих і відверто слабких кандидатів. Версія про те, що у них просто немає кандидатів, які могли б змагатися за перемогу, не витримує критики.

Варто просто глянути в списки обох партій, щоб відшукати десятки таких кандидатів у їх прохідній частині. Тим часом для презентації виборцям списку цілком достатньо кількох яскравих особистостей на його початку.

Чому ж тоді відомі й конкурентноздатні люди у списку, а не на округах, де вони б могли здобути додаткові мандати для опозиції? Зрозуміло, що їм персонально там комфортніше, але яку мету ставить перед собою опозиція – здобути більше мандатів чи працевлаштувати окремих депутатів ціною програшу виборів?

Більше того, майже на кожному окрузі кандидати від «Батьківщини» й УДАРу змагаються між собою. А в багатьох округах Центру й Заходу є сильні самовисуванці, яких цілком могла б висунути опозиція, але чомусь цього не зробила. У підсумку в одних округах нікому протистояти регіоналам, а в інших по кілька непоганих кандидатів від опозиції розтягують голоси. За таких обставин навіть непопулярні кандидати від влади мають найвищі шанси на перемогу.

Чому це відбувається? Одні кажуть, що опозиціонерів банально купили, інші – що партійний та особистий егоїзм просто переважили здоровий глузд. Швидше за все, істина десь посередині.

Тепер, якщо нічого не змінити, перемога влади над усіма опозиціонерами разом взятими, буде просто розгромною. Соціологічні опитування свідчать, що за списками «Батьківщини» й «УДАРу» разом до парламенту прийде близько 100 депутатів, і приблизно стільки ж отримають разом Партія Регіонів і КПУ.

Доля решти 20-30 «списочних» мандатів вирішуватиметься залежно від коливань популярності влади й опозиції а головним чином від того, чи пройдуть до ВР «Свобода» і «Україна – вперед!». У будь-якому разі, вибори за пропорційною частиною не дадуть вирішальної переваги ні владі, ні опозиції. Все вирішуватиметься на мажоритарці.

І ось тут влада, внаслідок описаних вище обставин, має шанс здобути 150-180 мандатів – тотально весь Схід і Південь і значну частину округів Центру й навіть Заходу. Це означає не лише розгромну поразку опозиції, але й можливість регіоналів разом з «тушками» й комуністами сформувати більшість у 300 голосів і вільно змінювати Конституцію, не кажучи вже про прийняття будь-яких інших рішень.

Саме такою буде ціна поведінки, яку досі демонструє опозиція. При цьому саму опозицію чекатиме сумна доля, як, утім, і всю країну.

Ключове питання: чи є шанс уникнути такого сценарію?

На мою думку, шанс є.

Алгоритм перемоги. Все просто, потрібно лише домовитися.

Нинішня опозиція навряд чи здатна стати більш відповідальною чи чесною. Принаймні, до 28 жовтня цього точно не станеться. Але хочеться вірити, що вона здатна принаймні заради власних інтересів припинити гру в піддавки і змагатися за перемогу.

Для цього опозиціонерам потрібно зробити кілька послідовних кроків.

1) Щонайменше «Батьківщина», «Удар» і «Свобода», а також якомога більше число незалежних кандидатів і «непрохідних» партій мають публічно визнати, що взаємне поборювання веде до спільної поразки всіх опозиційних сил. Слід припинити взаємні нападки і перейти до серйозних і чесних переговорів.

2) Головною передумовою перемоги є визначення на кожному з 225 округів єдиного кандидата, який стане спільним як для всіх опозиційно налаштованих українців – партійних і позапартійних. Причому не може бути й мови про жодне «квотування» - слід залишити об’єктивно найсильніших кандидатів. Тому партіям слід насамперед відмовитися від підтримки завідомо непрохідних кандидатів, а також осіб, чия опозиційність у разі обрання викликає сумнів.

А серед тих, хто залишиться, потрібно обрати найсильнішого з-поміж кандидатів будь-яких опозиційних партій і (що дуже важливо!) сильних самовисуванців з опозиційного табору і поставити на його перемогу. До процесу можуть бути включені й дрібніші опозиційні партії, які мають зняти свої завідомо непрохідні списки в обмін на підтримку сильних кандидатів в округах (якщо, звичайно, такі є).

Безумовно, шанси опозиційних кандидатів на перемогу в Донбасі чи Севастополі будуть лише теоретичними, але й там на кожному окрузі має залишитися лише один кандидат від опозиції.

3) У підсумку не пізніше кінця вересня виборцям має бути запропоновано 225 кандидатів на 225 округів з числа «Батьківщини», «УДАРу», «Свободи», самовисуванців, і, можливо, окремих представників дрібніших партій. Всі інші кандидати мають знятися чи бути знятими своїми партіями і публічно закликати виборців свого округу підтримати єдиного кандидата.

При цьому ні вони, ні їхні партії нічого не втрачають (якщо тільки не задіяні в корупційних схемах обслуговування влади), адже знімаючись завчасно на користь сильнішого, вони сприяють перемозі опозиції, а пішовши до кінця, вони б не просто програли на виборах, але й забезпечили б перемогу ставленика регіоналів.

4) Всі опозиційні кандидати та партії мають розгорнути широку кампанію з закликом голосувати за партійний список «Батьківщини», «УДАРу» або «Свободи» (у разі, якщо не підходить список нашої партії, голосуйте за один з двох інших) і в жодному разі не голосувати за інші партії, а також публічно таврувати комуністів і «Україна-вперед!» як посібників Партії Регіонів.

5) Має бути донесений до всіх виборців заклик до дрібних опозиційних партій, які не мають шансів здолати бар’єр, знятися з виборів, щоб не допомагати Партії Регіонів.

6) Кандидати та партії, які відмовляться брати участь у переговорах, а особливо - зніматися на користь найсильнішого кандидата, мають бути після визначення 225 мажоритарних кандидатів публічно оголошені зрадниками і посібниками Партії Регіонів незалежно від їх попередніх заслуг чи мотивів такої поведінки.

7) Всі партії, що домовляться про спільні дії, і всі узгоджені кандидати домовляються створити міжфракційне об’єднання, яке має стати опозиційною до Януковича парламентською більшістю.

8) Партії мають провести з’їзди, на яких знімуть «зайвих» мажоритарних кандидатів, а також вилучать з прохідної частини списків хоча б найбільш одіозні фігури, щоб мінімізувати ризик тушканцізації (за законом, це можна зробити не пізніше початку жовтня). Ці з’їзди мають також дати поштовх до мобілізації людей для захисту результатів голосування.

9) Опозиція має замінити ненадійних людей в окружних комісіях, а також відповідально підійти до формування корпусу членів дільничних комісій та спостерігачів.

10) Опозиція має виробити, спільний план дій на випадок спроб влади сфальсифікувати підсумки виборів.

Безумовно, переговори про об’єднання мають шанс на успіх лише тоді, коли вони будуть максимально публічними й прозорими, а також коли до цього процесу будуть залучені люди, які не є симпатиками конкретних партій, але зацікавлені у спільній перемозі над режимом. Це можуть бути інтелектуали й моральні авторитети з групи «1 грудня» та інші представники громадянського суспільства, які мають стати арбітрами між партіями в складних ситуаціях.

Крім того, для досліджень у ситуації, коли важко визначити сильнішого кандидата, мають бути залучені соціологи, яким довіряють різні сторони переговорів. Сам процес переговорів має бути відкритий, більша його частина на національному рівні може навіть транслюватися онлайн, оскільки мова не йтиме ні про квоти, ні про розподіл посад, а виключно про визначення тактики спільної перемоги.

Тому порядним людям нічого буде ховати від виборців у таких переговорах, а непорядні мають відчути громадський тиск.

Кожна сторона переговорів має знати, що, якщо домовленість не буде досягнуто з її вини, вона отримає таку обструкцію з боку патріотичного середовища, що не зможе більше експлуатувати на виборах образ опозиційної сили з усіма наслідками для власної виборчої кампанії.

Хоча описаний сценарій і виглядає фантастичним для України, в ньому немає нічого неможливого – потрібно лише захотіти й зробити це.

Перемога опозиції на виборах не позбавить її вад, описаних на початку цієї статті, і не зніме з порядку денного питання про потребу нової сучасної опозиційної сили, яка зрештою демонтує нинішній кримінальний режим.

Але ця перемога може зірвати плани Януковича з встановлення в Україні авторитарного кримінального режиму. Бо Верховна Рада перестане бути продовженням руки Чечетова і перетвориться на серйозну противагу Банковій. Принаймні на деякий час, який може виявитися фатальним для режиму і рятівним для України.

загроза УДАР концепція Батьківщина свобода вибори-12