СМЕРТЬ, АЛЕ НЕ ТРАГЕДІЯ. Українська емігрантка опублікувала новелу в провідному літературному журналі. Рецензія

Про твори молодих літераторів писати простіше вже хоча б з тої причини, що не потрібно давати оцінку цілій їхній творчості, про яку ще часом і говорити зарано. Не потрібно рівнятися на вже ними написане, і тому цілком можна дозволити собі бути максимально конкретним в оцінках, не перевантажуючись обов'язком приводити ці оцінки до найменшого спільного кратного з котроюсь із ширших мистецьких концепцій, в яку вкладено творчість рецензованого автора.

Щодо творчості Олени Ахтіорської (Yelena Akhtiorskaya) дане зауваження цілком чинне, адже ця авторка досить мало знайома широкому читацькому загалу, зокрема українському. Попри те, що Ахтіорська походить з України, її основною читацькою аудиторією є англомовна публіка Старого та Нового світів, серед якої письменниця, треба думати, досить швидко завойовує авторитет.

Наразі знаємо про Олену Ахтіорську досить небагато. Журнал "n+1", де авторка публікується, вказує лише, що вона живе в Нью-Йорку. А народилася Олена Ахтіорська у 1985 р. в Одесі, але виїхала до США, де, як свідчать поодинокі фрагменти з випадково знайдених фактів в інтернеті, отримала літературну освіту. Пише англійською мовою, часто вдаючись до використання буквально перекладених російськомовних (авторка пов'язує себе з російським культурним та, відповідно, мовним середовищем Одеси) фраз. У великій літературі дебютувала 2008-го року з оповіданням "Альбатрос", яке отримало схвальну критику й звернуло на письменницю увагу читачів.

З часом Ахтіорська стала постійним автором культового, хоча й достатньо молодого (перший випуск датується 2004-м роком) американського літературного журналу "n+1". Те, що в його назві фігурує "n", котрим в алгебрі позначається невідома змінна, певним чином свідчить про готовність видавців журналу відкривати нові імена й робити це безкінечно, як може прямувати до безкінечності і саме "n".

Новелу "Паніка у валізі" ("Panic in a Suitcase") з номеру "n+1" за літо 2012-го слід віднести до того типу емігрантської прози, для якого ностальгія не є універсальним сюжетним наповненням і в межах котрого прийнято багато говорити про людське – про взаємини, характери, невмотивовані рішення, амбівалентні бажання, раптову блідість без видимих причин, нічні надії, промовчані страхи, невміння зрозуміти іншого тощо. Не можна не зауважити, що "Паніка у валізі" містить в собі елементи імпресіонізму.

Після першого прочитання новели у мене склалося враження, що це типово імпресіоністичний твір, хоча вже повторне прочитання це враження дещо розвіяло. Втім, імпресіонізм тут все ж присутній – це і описи різноманітних деталей, що є емоційно насиченими, однак не несуть у собі динаміки сюжетної дії; це відсутність прямих словесних звернень до внутрішнього світу героїв – читач про цей світ має скласти своє враження, сприймаючи фрази і вчинки персонажів; це і співвіднесення цілого сюжету до того настрою, що його створює перша описана в сюжеті картина – так, "Паніка у валізі" починається описом того, як Насмертови - родина емігрантів з Одеси (у Ахтіорської вони названі російськими емігрантами) - відпочивають на одному з пляжів Брайтона, що став притулком для багатьох емігрантів з радянського простору у США. Змальоване авторкою в цьому першому описі відображення сонячного тепла у теплі сімейних відносин, концентрація якого посилена обставинами емігрантського життя, стає тим емоційним тлом, на якому розвивається подальше сюжетне дійство.

Членами родини Насмертових є Роберт та Естер, їхні діти Паша та Флора, а також Льовік, чоловік Флори, та Фріда, їхня донька. Сюжетну динаміку новели спричинюють два змістові фактори: еміграція Паші та хвороба Естер. Паша, на відміну від своїх родичів, котрі вже переїхали на постійне проживання до США, ще лишається певний час в Одесі, але все ж піддається вмовлянням батьків і сестри й приймає рішення також переїхати на американський континент. Він пише вірші, проте ставиться до цього заняття без того прагматизму, який тільки й робить можливим прийнятне для суспільства соціальне позиціонування поета. Навіть до запрошення співпрацювати, що надійшло від професора-емерита Джона Лемборга з Гарвардського університету, який займається перекладами російської поезії на англійську мову, Паша ставиться з певною байдужістю, адже попри всю заманливість цієї пропозиції розуміє – це надто схоже на мрію, еміграція не дасть можливості залишитися собою, право емігрувати неодмінно купується відмовою від якоїсь частини свого єства, тобто в даному разі від можливості вільно займатися поетичною творчістю.

Слід зауважити, що для молодих авторів досить симптоматичним є використання у сюжеті образу письменника. Це викликано різними причинами. Відсутність досвіду проникнення в глибини інших, нетворчих життєвих покликань дозволяє говорити лише про глибини творчості як єдино можливі життєві глибини. Автор завжди має матеріал для наповнення такого образу, адже сам живе літературним життям і добре знає його специфіку, в той час як матеріалу для наповнення інших образів у автора може не бути.

Власне, саме через це Павло Насмертов прописаний найкраще, найчіткіше з-поміж інших персонажів новели "Паніка у валізі". Крім того, мало хто з авторів здатен встояти перед спокусою помилуватися перед читацькою публікою власними творчими рефлексіями, щедро обсипавши ними введеного в сюжет письменника (поета) й примусивши того жити відповідно до встановлених цими рефлексіями правил.

Хвороба матері Паші – Естер – є другим фактором сюжетної динаміки. Естер Насмертова страждає на онкологічне захворювання, тому мусить проходити через хіміотерапію, радіаційне опромінення та інші терапевтичні процедури, які чинять не лише фізичний вплив на організм, але й вплив психологічний, виводячи пацієнта на новий, незнаний до того рівень відносин з власним життям та з тими людьми, які в цьому житті присутні. Саме Паша з його далеким від прагматизму характером найкраще розраджує Естер в її несвідомій навіть для неї самої підготовки до зустрічі зі смертю, саме його вміння говорити й не використовувати в розмовах жодних проекцій на майбутнє якнайкраще підходить для спілкування з тяжко хворою людиною. Смерть Естер з її невідворотним холодом, сюжетно розташована в кінці новели, стає протилежністю сонячному теплу пляжного відпочинку, змальованому на її початку. Між цими двома екстремумами й розташувався універсум життєвих гараздів і негараздів родини Насмертових.

Творений Ахтіорською світ емігрантського життя, безумовно, зазнав впливу аналогічних світів Набокова, Бродського, Довлатова, інакше ця молода авторка не стала б вводити до сюжету достатньо короткого прозового твору сцени відпочинку поетів-друзів Паші на пляжі, що підкреслює пропаговану перерахованими авторами важливість адекватного літературного спілкування в еміграції. У них же Ахтіорська вчиться писати про емігрантський побут.

Так, змалювання підготовки до прийому в себе у гостях професора Лемборга, що включає в себе вбирання столу святковою скатертиною, виставлення на нього кращого сервізу, котрий члени родини Насмертових звикли бачити за склом серванту, - безумовно носить на собі сліди літературного наслідування. Але треба зауважити, що саме по собі таке наслідування не є помилкою чи порушенням певних літературних правил, адже, виконане з належною майстерністю, воно здатне захоплювати читача не менше, аніж оригінальні за своїм концептуальним задумом тексти.

Якщо ж продовжити співставлення стилю Ахтіорської зі стилями Набокова, Бродського та Довлатова, то треба сказати, що ця молода письменниця значно менше апелює до власного "я", ніби розчиняючи його в своїх героях, віддаючи його їм, щоб таким чином воно робило твір більш промовистим, не порушуючи права читача на збереження дистанції щодо суб'єктивності автора.

Наразі треба сказати кілька слів про ті важливі ідеї, що їх доносить Олена Ахтіорська через новелу "Паніка у валізі". Вона рішуче повстає проти абсолютизації літературної творчості, тому її Паша – це не сомнамбулічно керований вірою в своє творче покликання поет, а цілковито обернена до реального життя людина, яка любить писати вірші і вміє це робити. Це дуже важливо з огляду на те, що сьогоднішній читач вже просто втомлений від пафосних зізнань різноманітних авторів про онтологічну висоту творчих злетів.

Крім цього, Ахтіорська робить важливе зауваження щодо конфліктності поєднання літературної творчості з академічною кар'єрою. Описаний нею професор Лемборг, який обіцяє Паші місце лектора, при зустрічі виявляється досить таки банальним алкоголіком, залюбленим у світ емігрантської символіки – холодної горілки та солоних огірків з колоритних напівгастрономів Брайтона (справжні гастрономи відомо де – у Радянському Союзі). Він не помічає емігрантської реальності. Ніякого академічного призначення Паша не отримує, але він і не потребує його, адже бачить у собі самого себе, а не літератора-лектора на кшталт Набокова чи Бродського.

Ще одним важливим моментом, який художньо відстоює Ахтіорська, є те, що життя в еміграції можливе і без полону ностальгією. Цілком припустимо виїхати з рідної Одеси (чи будь-якого іншого міста), опинитися в Брайтоні (чи деінде) і не присвячувати всі вільні вечори темі спогадів про одеський побут, одеські ціни та одеську ковбасу. Життя в еміграції – це теж життя, а не суцільна ностальгія.

"Паніка у валізі" – це не лише рефлексії про те, що кожен емігрант везе до нового місця проживання у своїй валізі паніку: як влаштуватись? куди піти працювати? в яку школу віддати дітей? Це ще й дуже вчасна спроба говорити про еміграцію не як про трагедію, а як про життя. Жити – куди приємніше, аніж страждати. Втім, на кожне життя припадає своя смерть, завжди холодна, як би спекотно не було під час відпочинку на пляжі, на котрому діти будують піщані замки, а різні диваки поповнюють свої колекції мушель новими екземплярами.

Олена Ахтіорська. Паніка у валізі // n+1, #14, 2012, с. 29 – 51 (англійською мовою

література сша інозмі культура