Війна усіх з усіма. В Україні майнові суперечки можна вирішити лише силою
Єдиний шлях навести лад в країні – змінити систему легалізації приватної власності і навчитись користуванню колективною. Не дивлячись на те, що законодавча база незалежної України твориться вже більше двох десятиліть, в ній все ще існує низка дефектів, які заважають цивілізованому розвиткові нашої держави. Ці вади дісталися нам у спадок від Радянського Союзу. Але ми не можемо їх позбавитися через низький професійний рівень політиків і чиновників.
Судові справи вивчав: Сергій Клімович
Одним з таких вивихів є неможливість судового розв'язання майнових питань в разі конфлікту, наприклад, спадкоємців.
"Це призводить до перевантаження правоохоронних органів та судів цивільними справами, які в принципі неможливо вирішити по закону (і вони вирішуються за принципом «Хто ґрунтовніше мотивував суддю/хто має більше впливу»), та кримінальними справами, оскільки сторони, які не в змозі вирішити свої суперечки законним шляхом, часто вдаються до злочинів", - йдеться у програмній щодо необхідних реформ, яку вже підготувала частини українських інтелектуалів і громадських активістів на сайті "Как нам реорганизовать рабкрин"
В умовах недосконалого законодавства рішення спробувати забрати власність силою часто є найбільш раціональним для більш сильного учасника конфлікту. Проте країна в якій суперечки вирішуються саме таким чином не може повноцінно розвиватися
І масштабність цих проблем вражає. В травні 2012 року Максим Щербатюк, .експерт Української Гельсінської групи писав: "Надзвичайно поширеними є випадки порушення права власності. Так, в Єдиному державному реєстрі судових рішень міститься понад 420 000 рішень судів, в яких йдеться про порушення права власності. З них понад 180 000 – це рішення, ухвалені протягом 2010-2011рр., тобто менш як за півтора роки в єдиний державний реєстр судових рішень було внесено близько 200 тис. справ, пов’язаних з різними порушеннями права власності"
Від себе додамо – щомісяця кількість подібних справ росте. Замісто того, щоб працювати і примножувати своє багатство, інвестувати в підвищення вартості своєї нерухомості величезна частина наших співвітчизників воює зі своїми родичами за власність. Рейдерські захоплення великих підприємств і політичні війни це лише видима часина айсберга війни усіх з усіма у якому живе наше суспільство.
Справа не у ментальності. Справа у недосконалому законодавстві.
Вирішити цю проблему досить просто. Потрібно лише законодавчо прописати алгоритми поділу «неподільного майна», тобто квартир й іншої подібної нерухомості. На сьогодні в багатьох випадках законодавство не дозволяє судам прийняти будь-яке рішення. Шкода, що жодна політична сила не помітила цю глобальну проблему і н включила її у свою передвиборчу програму. І лише один мажоритарний кандидат – Тетяна Монтян піднімає цю проблематику.
Ну а тепер наведемо абсурдні приклади із судової практики. Три справи ми вибрали у Реєстрі судових рішень випадковим чином.
Як дід з онукою сварився
В серпні 2010 року до Святошинського районного суду Києва було подано позов діда на свою нерідну онуку. 1 лютого 2011 року йому було відмовлено в задоволенні позовних вимог. Предмет конфлікту - право на користування кімнати на 10 "квадратів" в двокімнатній квартирі, яку колись дід отримав в якості службової. В документах сказано, що дід хоче особисто користуватися приміщенням.
1. Дід (позивач) 2. Нерідна онука (відповідачка) 3. Баба (представниця діда в суді) 4. Брокерша (свідок 1) 5. Подруга родини діда (свідок 2) 6. Загиблий вітчим відповідачки (син позивача) 7. Вбивця загиблого (мати відповідачки)
Представником позивача в суді була зокрема його дружина, а свідками – брокерша і подруга родини діда. Сам позивач з дружиною проживають в іншій квартирі. Особисто позивач через смерть сина в спірній квартирі так і не з'явився жодного разу після 2008 року.
7 липня 2008 року невістка позивача вбила чоловіка, тобто дідового сина (власника квартири). В 2010 році БТІ вчинило реєстраційні записи щодо двох частин квартири – одну половину прийомній донці вбивці. Друга в якості спадку дісталась батькові вбитого.
Позивачі просили суд зобов'язати відповідача не чинити перешкод в користуванні власності і допустити до однієї з кімнат. Відповідач пояснила, чому не дала родичам дублікати ключів – після смерті вітчима дід намагався силоміць виселити її з квартири, забрав усе золото і документи з неї. Суд відмовив в позові, бо дід «... не надав жодного доказу того, що його право власності порушено". До того ж, суд послався на факт використання послуг брокера як на такий, що доводить бажання позивача здати спірну кімнату в оренду або продати її.
Цей випадок доводить тезу авторів вище означеної статті на Рабкріні, який зазначає, що "проблема відсутності в Україні прийнятних алгоритмів вирішення суперечок між співвласниками спільного неподільного майна є значно глобальнішою, ніж здається на перший погляд". Адже ми не маємо навичок на побутовому рівні адекватно поділити таке невеличке майно як квартира або засіб пересування.
Сімейно-судова сага
Для того, щоби зрозуміти фабулу наступної, теж знайденої випадково справи. Введемо умовні імені та по-батькові, інакше в цій сімейній сазі буде важко розібратися без чарчини. Дана історія розтягнена на півстоліття, чотири покоління корінних киян, тринадцять членів клану і три судові війни. І все через те, що не всі були задоволені розділенням частки спадку. Предмет конфлікту – одна восьма будинку.
1. Мирон 2. Іван (отримав від держави квартиру) 3. Василь (отримав від держави квартиру) 4. Олена 5. Дружина Мирона 6. Сергій 7. Андрій 8. Марина 9. Син Уляни 10. Уляна 11. Олександр 12. дружина Олександра (отримала від держави квартиру) 13. Наталля
27 липня 1940 року був укладений та нотаріально посвідчений договір між Житловим управлінням Петровської районної ради Києва та чотирма людьми: Мироном Х, і його трьома дітьми Іваном, Василем, Оленою, за яким ЖУ надало їм під індивідуальну забудову житлового будинку земельну ділянку площею 932 кв.м. Наймолодша дитина, Марина Миронівна, через неповноліття власницею записана не була.
Сам будинок на ділянці було збудовано лише в 1950-і, а введено в експлуатацію і зареєстровано право власності - в 1993 році. (Нелегалізована власність, ще одна грандіозна проблема України, котру не помічають політики) Іван та Василь Мироновичі в будівництві участі не брали, отримавши державні квартири, але, як і батько з сестрою Оленою володіли по чверті будинку.
Сам же проблемний будинок було розділено на дві половини, для доньок Олени та Марини. З родиною останньої жив батько Мирон до своєї смерті у 1954 році – його чверть отримала наймолодша донька. У Марини згодом народилося двоє дітей – Олександр та Уляна, відповідачка по даній справі. Марина пережила свого сина, але обоє померли у 2004 році.
Позивачкою по справі є Наталля Олександрівна.
Її мати, дружина Олександра згодом отримала державну квартиру (померла в 2005 році). Свою, тобто колишню Миронову чверть будинку, Марина передала цілком Уляні, збираючись дати таким чином житло її синові. Інші три чверті будинку через угоди дарування та спадок отримали діти Олени Сергій та Андрій (по 32,5% або по три восьмих комплексу). Вони виступають третіми особами в розгляді. Наталля претендує на половину власності Уляни, тобто на одну восьму будинку.
Цей суд – вже третій між Андрієм, Сергієм, Уляною та Наталлєю. Були ще про розділеня в натурі у 2007-му та у 2010-му. А 22 вересня 2011 року БТІ окреслив частини, якими володіють Сергій, Андрій та Уляна.
11 грудня 2011 році суд відмовив в задоволенні позову на підставі того, що Наталя лише користувалася власністю, а не володіла нею.
Відгородити чужі сотки це законно
І ця, ще одна, надзвичайно типова справа не закінчилася перемогою позивача. Особа 1, назвем її Іван вважала, що своєю огорожею відповідач Особа 2 (Перто) порушує право на користування її земельною ділянкою в садівницькому товаристві "Хутір Редьки-1" розміром 0,05 га. На думку правників, частково вина лежить і на радянських землемірах, які недостатньо чітко «різали» в свій час земельні ділянки.
У своїй постанові суддя Оболонського районного суду 16 липня 2012 року записав: "Як вбачається з абрису земельної ділянки, межі земельної ділянки позивача (Іван) визначені земельновпорядною організацією та межі, які існують після встановлення відповідачем (Петро) огорожі, мають відхилення, чим грубо порушує право користування виділеної позивачу у встановленому законом порядку земельної ділянки".
Іван просив зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом зносу встановленої огорожі. Окрім того, він просив суд визнати відмову Петра від погодження меж суміжної земельної ділянки необґрунтованою та визнати погодження межі земельної ділянки без згоди Петра, оскільки він відмовляється погоджувати межі земельної ділянки в натурі (на місцевості), чим позбавляє Івана отримати державний акт про право власності на землю, що є незаконним, безпідставним та грубо порушує права Івана.
Тим не менш, суд відмовив в задоволенні позову, оскільки Іван, на думку судді не зміг однозначно довести порушення своїх прав...
