Кілометрова черга до картини. У Києві виставляють Моне
Давай, у чергу! Яка тягнеться на кілометр від Національного художнього музею. Виставка «Нормандія у живописі» триває місяць і кожні вихідні до входу черга. Виставка картин такого рівня у Києві– рідкість. Хоча столицях, де подібні вернісажі відбуваються часто, черги на них звичне явище. Для Києва це вперше: чекати пару годин аби побачити шедевр. Звичніше явище довжелезні черги до різних церковних артефактів.
За чергою спостерігала: Вікторія Хоменко
Моне вважають «батьком імпресіонізму». Може тому для більшості побачити Моне – значить побачити імпресіонізм. Що ж, я не відкидаю і десяток інших причин, чому кияни стоять в черзі до музею. Приміром, новий статус у соціальних мережах: «і я там був…». Нова тема для розмови за чашкою капучино з подругами. Причини бувають різні. Люди різні. Чоловік із дружиною. Кілька колишніх студентів художньої школи. Нудьгуючі. Дітей привели до музею. Інтелігентні. Люди на вихідних.
Клод Моне «Етрета
Біля дороги жінка пропускає машину. «Дівчата, я за вами». «Ми, мабуть, не будемо стояти…» – студентка Олена повертається до своїх подруг. – «Може сходимо в будній день? Пішли краще в Мистецький Арсенал». Дівчата приїхали подивитися на Моне. Принаймні, нікого з інших імпресіоністів, що представлені у виставці, вони так і не згадали.
Імпресіонізм став приманкою. Бо «Нормандія в живописі» – не лише цей напрям. У 57 полотнах, відібраних музеєм, є і романтизм, і реалізм, і постімпресіонізм.
Насправді до Моне не було нікого, хто б писав той самий об’єкт по кілька разів при різному освітленні і різній погоді. Це відомі на весь світ серії робіт «Вокзал Сен-Лазар», «Тополі», «Руанський собор» та інші. Навіть побутували легенди про його роботу над «серіальними» картинами. Приміром, ось одна з них – як виникла ідея цих картин. Одного разу, коли художник працював на природі, він раптом зрозумів, що освітлення змінилося, і він уже не міг закінчити полотно (адже імпресіонізм – це безпосередня фіксація враження в дану миттєвість). Моне попросив дочку збігати додому і принести нове полотно. За десять хвилин освітлення знову змінилося. Художник відкинув полотно. Поставив біле і так далі.
Черга на виставку – це аперитив до мистецтва. Ти не можеш її контролювати. Але можеш думати про те, що побачиш, приміром, за годину.
Черга така ж мінлива за настроями, як і серії картин Моне. На 30 сходин вище жінка у білій куртці неспішно дожовує шаурму. Поряд тато фотографує дочку на фоні черги. Ніби за кілька хвилин її не стане і от конче треба зафіксувати її в кадрі.
Але відчути мінливість імпресіоністичної картини, перехідного стану природи, можна було лише при спогляданні серії полотен одне за іншим. Тому художники прагнули виставляти їх як єдиний ансамбль.
Чути дитяче скигління і збуджене шарудіння дорослих… От-от вони побачать Моне! «Час біжить – і не помічаємо. Та хвилин п’ятдесят мабуть пройшло. Просто стоїмо, спілкуємося. Побачили рекламу в метро і вирішили прийти сюди» - троє аспірантів-інженерів за кілька людей від входу. І я більш ніж впевнена, що якби кожному відвідувачеві музею дозволяли торкнутися картин – кожен би розніс по мазку з собою додому.
Зміна парадигми. Раніше стояли за ковбасою, тепер за мистецтвом
«Я піддалася на рекламний трюк», – каже 23-літня Тетяна. Тільки-що вона вийшла від Моне. – «Як мінімум очікувала побачити п’ять полотен Моне. А там всього лише – одне. А з Ренуара виставили ескіз. Як сказав один мій знайомий «Це він просто пензлі об полотно витирав?». Я подовгу стояла біля картин холодно-зимового моря. Вони красиві. Справжні».
Майже кожна київська галерея виставляє сучасне мистецтво. Компонує картини, інсталяції, показує відео-арт. Частина відвідувачів як мінімум виходять розгублені від експозицій. Можливо тому так багато людей стоїть в черзі до музею, де виставляється імпресіонізм (що вже сприймається як класичне мистецтво). Ні семидесятилітня пара, ні тридцятирічні працівники Міністерства культури, ні троє студентів-інженерів не матимуть відчуття розгубленості. Лише справжність. Невловимість тисячі кольорів та форм. Краси.
«Заслуга моя тільки в тому, що я писав безпосередньо на природі, намагаючись передати на полотні швидкоплинні ефекти, і я у відчаї від того, що дав привід називати імпресіоністами групу художників, більшість з яких не мали відношення до імпресіонізму» – Клод Моне про свою роль в історії мистецтва. Для нього картина – це образ того як можна побачити, а не те, що було побачене.
У Нормандії, провінції на північному заході Франції, є «Спільнота зеленого променю». Така легенда. Це люди, які час від часу приходять на берег моря і сидять дві години поспіль, щоб побачити секундний зелений відблиск у на горизонті. У Нормандії колір неба змінюється кожні чверть години. Хмари. Глибоке і синє. Сіре. На київський виставці, куди в більшості «ідуть по Моне» виставлена тільки одна його робота – «Етрета». Він написав її у 24 роки. Це лише секундний відблиск імпресіонізму.
