Наклеп проти свободи слова. Або чому мовчання гірше за брехню.
На перший погляд, як і на другий чи третій, усе досить просто: в країні, де є свобода слова, будь-хто зможе захистити свою репутацію. Там же, де свободи слова та преси немає - немає і шансів спростувати наклеп. Закон про кримінальну відповідальність за наклеп відхилено. Але його ініціатори не збираються відмовлятися від своєї ідеї, потерпівши фіаско вони взялися за пропаганду. Зокрема, днями у Фейсбуці була створена група, члени якої, під прикриттям боротьби із замовними матеріалами проштовхують ідею кримінального переслідування журналістів.
Автор: Сергій Гузь, журналіст, виконавчий секретар Незалежної медіа профспілки України
Чиновник проти журналіста
Якщо навіть поверхнево поглянути на ситуацію, то стає очевидним, що у справі з наклепом найбільше на журналістів скаржаться чиновники, політики, зірки шоу-бізнесу чи спорту, тобто – публічні люди. Випадків, коли б звичайний громадянин постраждав від журналістської недбалості чи наклепу – менше на кілька порядків.
Пояснюється це тим, що сьогоднішня преса та телебачення майже не цікавляться життям звичайних людей. Зникли репортажі про сталеварів чи хліборобів. Натомість, панують жанри викривального характеру або ж розважальні ток-шоу. У центрі уваги журналістів опинились публічні люди. І найбільше від наклепу чи недостовірної інформації страждають саме політики, особливо під час виборів.
Зайве говорити, що надмірна увага до персон політиків і різних зірок це їхня плата за знаменитість і багатство. Вони самі обрали цей шлях. До того ж суспільство має право знати все до найменшої дрібниці із життя публічних людей, особливо політиків, яких суспільство утримує і від яких залежить.
Узяти хоча б один з останніх випадків: судовий позов про захист честі та гідності кандидата в депутати від Партії регіонів Антона Яценка проти журналіста Артема Шевченко.
І та сама увага ЗМІ до скандалу дозволила суспільству дізнатись, що у ДТП таки потрапив автомобіль, який належав родині Яценка, що на місце аварії приїздив сам Яценко, що невідомі особи зняли номери з автівки та намагались приховати факти, які б дозволили громадськості дізнатись про обставини аварії.
Підставою для позову став запис журналіста на сторінці у Фейсбук про нібито участь політика в ДТП. Пізніше ця інформація не підтвердилась, про що журналіст також повідомив на своїй сторінці. Однак депутат вважає, що неправдива інформація вже поширилась та зіпсувала його імідж. Тож тепер він вирішив судитись з Артемом Шевченко.
Очевидно, що за існуючої свободи поширення інформації в соціальних мережах, політик спочатку дійсно зазнав певних морально-етичних незручностей.
Що важливіше для розвитку нашої країни: персональний комфорт політика чи важливі подробиці, які випливли, коли преса зацікавилася цим випадком? Відповідь очевидна - важливі подробиці. Ради того щоб знати, як живуть і діють публічні люди нам, як суспільству, необхідно пожертвувати персональним комфортом цих людей. Їхні "незручності" не йдуть ні у яке порівняння від можливої шкоди, яку несе приховування інформації про життя власть імущих.
Повернемося, до того, як розвивалося висвітлення аварії. Антон Яценко досить швидко спростував інформацію, що не відповідала дійсності ( на момент написання цього тексту справи виглядають саме так). Фактично, сьогодні кожному громадянинові, який стежить за цим політиком, відомі і його заява про непричетність до аварії, і спростування, поширене правоохоронцями.
У цьому конфлікті між чиновником та журналістом яскраво проявилась дуальність між важливістю вільного поширення інформації та загрозою пошкодити чиюсь репутацію. Вірогідність такої шкоди викликана самою природою оперативного поширення інформації, помилки в такій ситуація трапляються навіть попри намагання журналістів бути чесними та неупередженими. До речі, цю обставину бере до уваги Європейський суд, на відміну від наших вітчизняних політиків.
Попри ризик обмовити особу, вільне та оперативне поширення інформації дозволяє суспільству отримувати повідомлення з різних джерел і кожен громадянин може самостійно робити висновки про обставини тієї чи іншої справи. Головне, щоб уточнена і перевірена інформація так само потрапляла до широкої громадськості. Та сьогодні це трапляється далеко не завжди.
Хто замовляє наклеп?
Зараз тільки лінивий не скаржиться на тотальну продажність чи брехливість журналістів. Немає сенсу заперечувати, що інколи недостовірна інформація з’являється саме завдяки недбалості репортерів.
Але у випадку з замовною журналістикою – усе зовсім інакше.
Увесь наклеп, який міститься в замовлених публікаціях, наприклад, під час виборів, – замовлений та оплачений політиками, а не журналістами. Такі статті часто пишуться штабними копірайтерами, які ніколи не працювали у жодній редакції, хоча часто цим підробляють і журналісти.
Ось простий приклад з навіть не столичного, а провінційного життя. Під вибори у Дніпродзержиньску, відомому дотепним бігбордом про «бабусю та кота», почали виходити дві нові газети з політичним змістом. Одна з них відносно нова (раніше її не було видно в місті) – «Площа». Зареєстрована газета на журналістку ще одного місцевого видання, але безпосередньо видавництвом займається її колишній начальник.
В цій газеті – суцільний бруд на опозиційних політиків. Є і реклама технічного кандидата, якого виставляють справжнім опозиціонером. Звісно, що не обходиться без реклами головного провладного кандидата, з штабом якого вже кілька років співпрацює головний редактор та автор цього видання.
Якщо хтось подумав, що цю газету продають – помиляєтесь. Її безкоштовно роздають по всьому місту. Здогадайтесь: з якого передвиборчого фонду розповсюджується така преса?
І це ж не єдине видання, яке містить замовні матеріали. Є ще одна газета – «Все для всех», яка так само фінансується з тіньового передвиборчого штабу і містить шалену кількість матеріалів, які могли б потрапити під визначення «наклепу». Окружна виборча комісія чи провладні кандидати не поспішають подавати скарги на ці видання. Бо про них нічого погано в цій пресі не пишуть, а на скарги інших кандидатів чи читачів можна не звертати уваги. Це ж вам не бабуся з котом, яких влада миттєво прибрала з залученням міліції.
Власне, після виборів жодна з цих газет не виходитиме до наступних виборів. То хто ж винен у тому, що сьогоднішній інформаційний простір перетворився на зливні бачки: журналісти чи політики?
Питання такого б не було, якби виборчі комісії, в першу чергу ЦВК, справді слідкували за тим, як формуються і як витрачаються виборчі фонди кандидатів. А якщо ЦВК з цим не може впоратись, то треба не кримінальну відповідальність для журналістів вводити, а створювати нові публічні інституції, які зможуть виконати функцію незалежного контролю за виборами.
Відповідальна журналістика – відповідальне суспільство
Немає сенсу знімати відповідальність за ситуацію з журналістів. Очевидно, що галузь має створити власні механізми виявлення недобросовісних журналістів або видавців та продюсерів. Переговори про це тривають між журналістськими спілками і об’єднаннями власників ЗМІ. В планах оновити інститут Комісії з журналістської етики, щоб він краще виконував функцію органу, який розглядає скарги від громадян на порушення їхніх прав у сфері ЗМІ, наприклад, на приватність чи щодо зведення наклепу.
Та громадянам не варто забувати, що журналісти - такі самі люди, як і усі інші українці. І якщо ми погоджуємось купувати в магазинах та споживати фальсифіковані товари, то матимемо такі ж самі фальсифіковані новини на ТБ, в пресі чи інтернеті. І це дійсно проблема.
Вихід тут досить простий: купувати якісні новини, якісні газети та журнали, дивитися та читати якісне телебачення чи веб-сайти. Так, вони коштуватимуть дорожче, ніж підробки, вони часом менш популярні. Проте чесні та правдиві новини стануть багато разів у нагоді, на відміну від цікавих, але сфальсифікованих сенсацій. І це знають усі журналісти, які, насправді, дуже мало дивляться розважальних ток-шоу. Бо знають їм справжню ціну.
Але ще раз повернемось до фальсифікату. Уявіть, що під виглядом боротьби з фальсифікованими товарами усіх продавців почали б саджати у тюрми (дехто з читачів навіть готовий погодитись на такі жорсткі заходи). За умов, коли неможливо у дешевий та нормальний спосіб провести лабораторні аналізи, за умов чиновницької монополії на визначення які товари якісні, а які треба визнати підробкою – завтра не те що ковбаси, навіть продавців би не залишилось у магазинах. І знову мали б ті самі порожні полиці, як 20 років тому.
Боротися з фальсифікацією треба, але не шляхом залякування, а шляхом сприяння добросовісній конкуренції, винагороді найкращих і просвіті споживачів. І цей підхід однаковий як для виробників товарів, так і для виробників інформаційних продуктів.
Ми вже бачимо, до яких жахливих наслідків та викривлень призвела монополія на центральному телебаченні. Ми бачимо, що найкраща і чесна журналістика залишається без попиту у роботодавців, тому що така робота коштує дорого. Щоб зробити якісний сюжет чи написати доботну статтю. потрібно багато часу.
Ми бачимо, що ті самі політики, які закидають журналістам поширення наклепу, самі демонструють ганебнішу поведінку під час ток-шоу у Савіка Шустера чи Євгена Кисельова.
Введення кримінальної відповідальності за наклеп матиме зовсім протилежних ефект, ніж про те розповідають автори законопроекту. Це буде репресивний закон, який закриє рота усім, хто намагатиметься чесно писати про політиків чи чиновників. Бо знайдеться небагато сміливців, які погодяться писати правду за винагороду – опинитися за гратами.
В країні, де самі політики не вірять у правосуддя, журналістам годі й сподіватись на чесність та неупередженість з боку суду, який знаходиться під тотальним контролем діючої влади.
Тож треба зважити дві прості речі: чи погодитись на ризик розповсюдження неправдивої інформації, але мати гарантію, що у разі спростування цю інформацію побачать усі. Чи мати стерильне інформаційне середовище, де наклеп, організований владою, – вже нікому буде спростувати.
Здається, в такому суспільстві ми вже жили.
