Битва за Київ. Чому Центральна Рада відступила із столиці, і як українці відбили місто

Історію першого приходу більшовиків в Україну описують за відомим кліше. Від’їзд більшовиків до Харкова, проголошення Української Радянської республіки, наступ більшовиків на Київ, Крути, бійня на вулицях столиці… Далі, відомо що Київ від червоних звільнили німці. Авторами цієї неправдивої версії подій стали колишні керманичі Центральної Ради. Навіть за багато років їм не хотілося згадувати, що поки самі вони тонули у міжпартійних чварах, українці – колишні солдати та офіцери царської армії, заходилися визволяти свою молоду державу з власної ініціативи.

Втеча з Києва

22 грудня 1917 р. до Харкова прибули перші загони московських і пітерських червоногвардійців та матросів, під командуванням прапорщика Сіверса та матроса Ховріна (1560 багнетів та шабель). Ці загони разом з Харківською червоною гвардією (400 багнетів, 200 з яких – робочі-латиші, евакуйовані до Харкова піж час війни), почали встановлювати на Сході України владу рад. А вже 31 грудня зі своєї посади був усунутий Генеральний Секретар з військових справ Симон Петлюра. На його місце було призначено економіста Миколу Порша – людину абсолютно не компетентну у військових справах.

У генеральному секретаріаті закипіла робота. 16 січня 1918 р. було видано Тимчасовий закон про утворення українського народного війська, за яким українізовані полки належало розпустити по домівках і замінити народною міліцією. У військових частинах було дозволено збори та мітинги. Прямо під час війни Центральна Рада заходилася втілювати в життя доктрину голови Генерального секретаріату Володимира Винниченка: «Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій».

Мине рік, очолювана Винниченком Директорія повалить гетьмана Скоропадського, червоні знову сунутимуть на Україну, а Володимир Винниченко співатиме тих самих пісень – армії не треба, боронити державу мають озброєні маси.

Що це було, політична сліпота, чи свідоме підігрування ворогові – чіткої відповіді наразі нема.

На момент боїв у Києві, війська у ЦР фактично уже не було. Головнокомандувач українських військ підполковник Капкан та командувач лівобережним фронтом штабс-капітан Шинкар зникли у невідомому напрямку. Військове міністерство дезертирувало ледь не в повному складі, залишивши лише 29 офіцерів, яких очолив помічник військового міністра підполковник Жуковський.

Фактично обороною Києва командував голова київського вільного козацтва інженер Михайло Ковенко, людина дуже енергійна і самовіддана, але абсолютно цивільна. Загони захисників Києва збиралися в ході боїв. Доходило до курйозів, в підпорядкуванні інженера Ковенка опинилася низка кадрових військових – підполковник Болбочан, полковник Петрів, генерал-майор Прісовський, тощо.

Військо явно потерпало від неорганізованості, тож захисники столиці були просто приречені на програш.

«Київ горів. Чути було стріли ворожих гармат і кулеметів… Уряд проїхав на автах. За Урядом їхали інституції, а за ними без обозу, без харчів, без запасу набоїв ішли в невідому будучність непоборні. Одні в широких штанах з "оселедцями" на голові, другі з довгими кольоровими шликами на шапках, з кривими шаблями й пістолями за очкуром. Ішли в шинелях без наплечників, з рушницями без багнетів» - так описав відступ зі столиці сотник Борис Монкевич.

Самооргназована армія

Захисники Києва відступили до села Гнатівка. Отут і розпочалася друга частина історії про більшовицьку навалу, які політики з ЦР згодом воліли не згадувати.

За ініціативою генерала Костянтина Прісовського і підполковника Петра Болбочана командири всіх зібраних в Гнатівці військових загонів зібралися на нараду, протягом якої було прийнято рішення – переформувати наявні сили у єдину військову частину. Нове формування отримало назву Окремий Запорізький загін. «Командиром 1-го Запоріжського Загону був вибраний ґен. Прісовський. Крім того ухвалено, що військо є аполітичне і всякі комітети й комісарі, які дезорганізували і розпалювали до цього часу армію, не повинні мати в ній місця.

Дисциплінарна влада належить старшинам… Сам генерал Прісовський призначив собі начальника штабу, помішника і командирів курінів та сотень. Дуже не подобалося Урядові, що на чолі війська став "ґенерал", значить "реакціонер"» - свідчив сотник Монкевич.

Ситуація виглядала межею ідіотизму. Солдати та офіцери – українці, втративши надію на спроможність уряду захистити їхню державу, сформували військо з власної ініціативи – а уряд це лякало!

Партійні суперечки вилилися і в стосунки між військовими – Гайдамацький кіш Слобідської України, відмовився влитися до складу Запорізького загону, оскільки його командувач Симон Петлюра відмовлявся визнавати зверхність колишнього царського генерала Прісовського.

«Класичний приклад дрібної непотрібної амбіції, свідчить про людину. Одійшло 500 обстріляних добрих вояків, потягнутих незрівняною вимовою свого політика-отамана» - згадував інший учасник подій сотник Нікіфор Авраменко.

З Гнатівки Окремий Запорізький загін, чисельністю біля 3000 багнетів вирушив на Коростень. З півдня наступав збільшовичений 2-й гвардійський корпус. За розрахунками червоного командування саме він мав покінчити з Центральною Радою, зайняти Поділля та Полісся і рушити на Київ з Заходу. Треба було зірвати ці плани. Друга причина наступу на Коростень – у місті знаходилися значні військові склади, які не можна було віддати червоним. Запорожці й самі шалено потребували зброї та спорядження.

Коростень був зайнятий запорожцями без опору, проте з’явилася нова загроза – червоний загін Василя Кіквідзе, який наносив удар з боку Рівного та Сарн. Події сприяли червоним – в районі Сарн скупчилися кілька ешелонів солдат російської армії, що поверталися з фронту. Червоні спрямовували їх на Коростень, намагаючись їхніми руками розбити нечисленні загони українського війська. На Сарни був кинутий 2-й курінь (батальйон) підполковника Болбочана. Стрімкою атакою запорожці зайняли місто і роззброїли червоних.

Контрнаступ

Убезпечивши себе з заходу, запорожці стали готувати наступ на Київ. 1-й курінь штабс-капітана Загродського лишився обороняти Коростень від наступу збільшевиченої Фінляндської дивізії, а 2-й курінь підполковника Болбочана вирушив на Житомир. 23 лютого запорожці підійшли до міста та приготувалися до атаки. Зранку 24 лютого, побачивши впоряджені ланки запорожців, більшовики Кіквідзе чкурнули з міста майже без бою. Вже за рік 23 лютого святкували як день Червоної армії.

Червоні сподівалися, що українці зав’язнуть у боях з іншим ворогом. В Житомирі містилися частини корпусу російської армії, сформованого з колишніх військовополонених чехів. Чехи визнавали над собою владу Антанти, тоді як Центральна Рада вела переговори з німцями і де-факто вже вважалася їхньою прибічницею. Знадобився весь дипломатичний хист командування запорожців, аби уникнути сутички з чехами.

Біда прийшла не від ворога – від власного уряду. Людина далека від політичних баталій підполковник Болбочан навів у Житомирі лад залізною рукою і цим здобув чималу популярність серед населення. До того ж запорожці провели мобілізацію офіцерів та унтер-офіцерів царської армії і поповнили свої лави. Ці дії викликали скажену реакцію з боку ЦР – від примари «офіцерського заколоту» у політиків-соціалісти тряслися колінки.

Військове міністерство віддало наказ Петру Болбочанові залишитися губерніальним комендантом Житомирщини, а курінь здати прапорщику Мацюкові – особі не стільки військові, скільки партійній.

Результати такої заміни зразу ж вдалися навзнаки – 25 лютого, у першому ж бою, прапорщик Мацюк з поля бою утік, а курінь зазнав втрат і мав відступати. Розгрому вдалося уникнути виключно завдяки ініціативі командирів сотень (рот). Дізнавшись про це, підполковник Болбочан покинув посаду коменданта та повернувся до своїх підлеглих. Вечором того ж дня було взято Бердичів.

Німці у хвості

А тим часом до Коростеня підійшли частини німецького рейхсверу. Військове міністерство несподівано наказало Запоріжцям наступати на Київ… через Коростень. Варто поглянути на мапу, аби зрозуміти абсурдність цього наказу.

Ставало очевидно, що уряд вирішив віддати честь «визволителів Києва» німцям та гайдамакам Петлюри, та завадити стати визволителями «офіцерам-реакціонерам». Цього допустити не могли вже запорожці. Генерал Прісовський вирішив за всяку ціну випередити німців.

Всі три курені було наказано сконцентрувати в Коростені. Коли це було виконано, Костянтин Прісовський повів наступ на столицю. В авангарді ішов панцирний потяг, а за ним – 2-й курінь підполковника Болбочана. Сотник Монкевич писав: «На стацію Ірпень більшовики пробували дати одсіч… Генерал Прісовський, недоїзжаючи до Ірпеня, виладовував усі свої сили, розвернув їх і повів на ворога…

О 12 годині ночі 1 березня нов. ст. був зайнятий Святошин перед Київом, а о 4 годині ранку Болбочан з розвідчиками на броневому авті вскочив до Києва… О 10 годині ранку, з великим синьо-жовтим прапором, добре одягнуті, з палаючими очима, з високо піднесеними головами, входили Запоріжці стрункими рядами в золотоверхий Київ, після місячної розлуки з ним».

Варто було звільнити столицю, як конфлікти запорожців з урядом спалахнули з новою силою. Вже у день визволення діячі Центральної Ради не знайшли нічого кращого ніж прикрасити будівлю міської думи трьома прапорами – двома червоними соціалістичними і одним українським.

Запорожці в категоричній формі зажадали аби зі столиці була прибрана символіка ворожої армії, а коли дума знехтували їх вимогою – прибрали червоні прапори самі. На запорожців тиснули політики. А в той самий час до загону хлинули добровольці. Курені сягнули чисельності полків, а Запорізький загін треба було переформовувати в бригаду.

Генерал Прісовський був призначений губерніальним комендантом Київщини. Він мав залишити командування, але не опирався – тепер він міг особисто організувати запорожцям забезпечення.

Уряд спробував призначити командиром загону штабс-капітана Шинкаря – того самого, що покинув війська під час боїв у Києві. Рішення наразилося на рішучий опір, Шинкареві передали, що якщо він опиниться в розташуванні Запорізької бригади – буде розстріляний як дезертир.

Були відкинуті також кандидатури підполковника Капкана та Симона Петлюри. Зійшлися на компромісі, командиром загону став полковник Натієв – осетин та людина прихильна до української справи. Новий командувач вдовольнив і уряд, і запорожців.

3 березня до Києва прибули німці. Визволяти місто вже не від кого було не треба. У складі трьох піхотних, одного кіннотного та одного артилерійського полків Запорізька бригада рушила на схід – визволяти від ворога рідну землю.

київ історія