Донбас, якого немає. Щоб вирвати регіон із злиднів, варто обмежити виборче право?

Здається, що схід України - вже практично Євросоюз, а вже якщо проїхатися центральними вулицями Донецька на таксі і подивитися футбол на шикарному стадіоні Ахметова, необачне припущення переростає в стійку впевненість. Та ми не гірші Польщі! І все ж, насправді в економіці регіону все далеко не так безхмарно, як може здатися з центру сяючого мегаполісу.

Злидні за фасадом

Всього лише в кількох десятках кілометрів від дорогих донецьких бутиків починається зовсім інший світ, який намагаються не помічати офіційні особи й державні ЗМІ. Світ бідності та затяжної депресії, в який безпросвітно занурилися цілі міста, що втратили значну частку колишнього промислового потенціалу. Світ беззаконня, в якому правлять корумповані чиновники і вугільна мафія.

Справжній Донбас з гнітючими індустріальними пейзажами, напівмертвими шахтарськими селищами, забитими, нещасними людьми котрі щодня вимушені виживати, з бараками, породними відвалами і санітарними зонами навколо комбінатів. Потрапивши в цей Донбас, розумієш - життя тут пекло, за фасадом офіційної райської картинки. Щоб дізнатися справжню ціну чиновницьких трибунних промов, достатньо тиждень пожити в селищі Новопавлівка Луганської області та потягати в квартиру відрами воду ...

Глибинка Донбасу. Фото Олександра Чекминьова

Успішний, квітучий шахтарський край, про який стільки говорили вихідці з Донецької та Луганської областей в спробах мобілізувати електорат Сходу України, так і залишився існувати на папері викинутих передвиборчих газет.

Довгоочікувані реформи сюди не прийшли, вугільна галузь продовжує агонізувати вже третє десятиліття, а економіку, як і сто років тому, тягне чорна металургія. Індустрія Донецького регіону цілком базується на застарілих технологіях минулого століття, виробництво в більшості випадків споживає неймовірну кількість електроенергії, через що часто просто не може працювати в умовах ринку і потребує державної підтримки.

Тягар на шиї країни

Правда, яку так не люблять чиновники Донбасу, полягає в тому, що цей край давно вже перетворився з донора української економіки на споживача мільярдних дотацій.

Якщо Донбасу і судилося коли-небудь ще стати локомотивом економіки держави, то вже явно не при нинішньому уряді. Залишається тільки фантазувати, яким міг би стати шахтарський схід України в тому випадку, якби на чолі країни став професійний і рішучий уряд, готовий боротися з корупційними схемами та проводити такі необхідні економічні реформи.

Шахтарські області традиційно є головним болем усіх держав, котрі зіткнулися з проблемою закриття неприбуткових шахт. Вугілля в землі має властивість закінчуватися, і на певному етапі видобуток його стає для країни не благом, а тягарем.

Доводиться закривати цілу галузь економіки, у якій, як правило, зайняті сотні тисяч робітників, від якої залежить діяльність усієї місцевої інфраструктури. Такі рішення не даються легко нікому. І вже звичайно не здатні приймати їх популісти, які звикли добиватися прихильності виборців за допомогою подачок.

У той же час цілком очевидно, що вугільна галузь в нинішньому її вигляді тягне Донбас в економічну яму, адже на підтримку роботи неприбуткових шахт щорічно виділяються мільярди гривень, які просто заривають у землю. Потік дотацій жодним чином не покращує становища - шахти продовжують тягти злиденне життя, селища навколо них повільно вмирають. Без серйозного хірургічного втручання тут навряд чи коли-небудь настануть кращі часи.

Шахтарська темрява

Держава пробувала рятувати шахтарів вже багато разів, і кожного разу все закінчувалося передбачувано. У 90-х гроші на реструктуризацію вугільної галузі України виділяв Світовий банк, однак до шахтарів вони так і не дійшли - осіли в чиновницьких кишенях. Десятки шахт, для яких вони призначалися, закрилися найбільш варварським чином з мінімальними витратами.

Їх просто стерли з лиця землі, щоб замести сліди та відзвітувати перед кредиторами. З тих пір у Донбасі дуже не люблять Світовий банк, хоча, сказати по правді, варто було б не любити зовсім інших персонажів.

У 2000-х шахти, навпаки, стали ретельно оберігати, причому навіть ті, які практично вичерпали запаси та працювали в режимі водовідливу.

Шлях 90-х був визнаний помилковим, і почався перегин в іншому напрямку. Українські уряди по черзі загравали з шахтарями, все більше нарощуючи обсяги дотацій для галузі, та тільки якихось позитивних змін у зв'язку з цим в Донбасі знову не відчули.

У гірняцьких містах досі все та ж безпросвітність, люди незадоволені життям, молодь використовує будь-яку можливість, щоб виїхати, але найголовніше - всі розуміють, що довго так тривати не може. В кінці тунелю за загальним визнанням - темрява.

Виходом із ступору міг би стати рішучий розпродаж - повна приватизація всіх українських шахт і пов'язаних з ними промислових об'єктів, що знаходяться у власності у держави. Болючий, але необхідний крок, здатний не тільки позбавити бюджет країни від непомірного тягаря, але і покласти край корупційним схемам відмивання нелегального вугілля, в яких також беруть участь державні шахти.

Депресивному вугільному Донбасу гостро не вистачає «залізної руки» Маргарет Тетчер, готової рішуче лікувати хворі місця, незважаючи на больові відчуття.

Деякі українські економісти вже підрахували - окремі шахтарські селища дешевше розселити, ніж штучно підтримувати в них життя. Соціалістичний уряд, напевно, так би і діяв. Ліберальний - зробив б низку заходів для того, щоб залучити в такі райони інвесторів і бізнес. Наприклад, на кілька років оголосив би безперспективні міста зонами, вільними від податків. І тільки український уряд обрав свій особливий «третій шлях», до чого завгодно, тільки не до благополуччя.

Умовний Донбас умовної Тетчер

Уявити собі оновлений Донбас неважко, адже потенційним українським реформаторам навіть немає потреби що-небудь винаходити. Алгоритм порятунку потопаючих регіонів вже придумали до них, залишається тільки застосувати його на практиці з деякими поправками на місцевий колорит.

Володіючи деякими знаннями в економіці та історії, ми цілком можемо змоделювати якесь «альтернативне майбутнє» шахтарських областей, яке настало б в тому випадку, коли б урядом України не керували популісти.

Почнемо з головного. У нашому «альтернативному» Донбасі практично не буде державних підприємств. Вуглевидобуток і збагачення перейдуть у приватні руки, в галузі з'явиться безліч ефективних дрібних власників, будуть легалізовані малі шахти, кар'єри та збагачувальні фабрики, котрі нині працюють у підпіллічерез надто складний механізм отримання ліцензій на розробку надр (якщо це явище неможливо перемогти, його , як відомо, необхідно очолити).

Після легалізації диких розробок корупційні схеми з вугільної галузі зникнуть майже повністю, а «чорні» вугільні гроші потечуть в український бюджет.

Податкові пільги для новачків бізнесу сприятимуть будівництву нових вуглевидобувних підприємств по всій території вугільного басейну. Після бездумного закриття ряду шахт у 90-х роках, під землею місцями залишилися промислові запаси палива, видобуток яких можуть знову почати приватні комерційні структури. Таким чином, вдасться фактично реанімувати вже закриті підприємства і після довгої перерви продовжити розробку їх горизонтів.

Втім, реформування вугільної галузі - аж ніяк не єдине завдання рятівників Донбасу. Оновлення галузі - важливий і життєво необхідний крок, однак видобуток вугілля це вже минуле, воно ніколи не залишатиметься основою економіки краю.

Роль добувної промисловості стрімко скорочується у всіх розвинених країнах світу, і Донбасу також необхідно переходити до більш наукоємної і високотехнологічної економіки.

На цей момент у регіону є всі передумови для економічного ривка. Донецька область перенаселена. Висока ступінь урбанізації та розвинена транспортна мережа дозволяють в найкоротші терміни запустити практично будь-яке виробництво. Десятки порожніх промислових майданчиків з під'їзними шляхами готові розміщувати нові промислові потужності.

Єдиний і багаторазово випробуваний в самих різних куточках світу спосіб змусити все це працювати - негайно надати бізнесу максимальну свободу. За символічну плату передавати підприємцям земельні ділянки та порожні будівлі в депресивних селищах за умови відкриття там нових виробництв.

Організувати зелений коридор і допомогти дешевими кредитами тим, хто буде використовувати високі технології, розвивати альтернативну енергетику і займатися IT - бізнесом. Донбас після прийняття антикризових заходів вже не буде краєм заводських труб, копрів і породовідвалів. Зашиті в сайдинг цехи міні-виробництв, - стануть найупізнаванішим промисловим пейзажем регіону.

У 90-х в Донбасі держава вже намагалася створити альтернативу закритим вугільним підприємствам. Тоді замість їх планували повсюдно відкривати швейні фабрики, і таким чином перетворити Донбас на такий собі маленький «український Китай». Однак ідея провалилася - державні гроші, як це часто буває, якось самі собою розчинилися в повітрі.

У цій непоганий за своїм змістом затії була одна фатальна помилка - її довірили українським держслужбовцям. Виправити положення зможе приватний капітал, але лише в тому випадку, якщо на шляху у нього не стане корупція, беззаконня і кабінетний свавілля.

Відхід від одногалузевої економіки став би найважливішим завданням для реформаторів, адже в даний момент самопочуття Донбасу в значній мірі залежить від світових цін на метал, і падіння їх моментально позначається на всіх сферах життя промислових районів.

Зниження попиту на металургійну продукцію тягне загасання коксохімічного виробництва і видобутку вугілля. Очевидно, що з такою залежністю необхідно покінчити і знайти інші джерела доходу для місцевих жителів і бюджетів.

І туризм теж

Крім організації виробництв регіон має й інші приховані можливості.

Міркуючи про те, що могло б вдихнути нове життя в занепалі міста Донеччини та Луганщини, місцеві експерти називають також і туризм та курортний бізнес. Коли говориш слово «Донбас», то в уяві виникають труби і терикони, але це ще й Азовське море та мальовнича річка Сіверський Донець.

Промисловим містам також є, що запропонувати туристам. У Донбасі вже давно ведуться розмови про створення технічних музеїв і парків на базі старих заводів і шахт, але досі жодного кроку в цьому напрямку так і не зроблено.

Між тим, створення найбільшого технопарку під відкритим небом на території СНД - завдання цілком посильне навіть для місцевих бюджетів. Такий об'єкт цілком міг би стати повноцінним міжнародним брендом України, вдихнути життя в один з депресивних міст Донбасу, залучити мільйони туристів з усіх куточків світу, стимулювати виробництво сувенірів. Для організації такого музею експонатів в східній Україні предостатньо.

Соляні шахти під Артемівськом - успішний, але єдиний «індустріальний» туристичний проект, і він доводить, що за цим напрямком – перспективне майбутнє.

Висловлювалися в середовищі донецької богеми і зовсім вже креативні ідеї, на зразок організації в Донбасі парку-музею радянської скульптури, аналогів якого також немає на території колишнього СРСР (якщо не вважати декількох невеликих виставок в містечках Прибалтики). Подібний проект, та ще й розташований у такому радянізованому регіоні, як Донбас, порвав би усіх гуру сучасного мистецтва і збирав би черги туристів.

Однак владі таку задумку втілювати страшно. Адже щоб наповнити парк скульптурами, їх необхідно десь демонтувати і привезти, а знесення пам'ятників радянського періоду на сході України - дуже неприємна тема для політиків-популістів. Зважиться на такий крок міг би лише сміливий і прогресивний уряд, позбавлений радянського мислення.

Прихід інвесторів і надання їм залізних гарантій з боку держави міг би підняти на високий рівень такі галузі економіки, як видобуток шахтного метану, виробництво і складання побутових приладів, виробництво будматеріалів і виробів з кераміки (в Донбасі залягають промислові запаси цінних глин, які нині в основному йдуть на експорт), легку промисловість, виробництво аксесуарів і сувенірів, альтернативну енергетику, туризм, IT-бізнес. Розвиток цих галузей до невпізнання могло б перетворити шахтарські території, змінити зовнішність сірих і сумовитих промислових міст.

Народ не готовий жити гарно

Однак, фантазуючи про вищеописаний Донбас, ми маємо розуміти, що ці мрії стануть реальністю, лише коли Україну очолять реформатори рівня Лі Куан Ю. І тут ми повинні задуматися над головним питанням - чи готове населення регіону до приходу таких політиків?

Адже тяжке економічне становище України визначено тим, що тут завжди уникали будь-якого натяку на «шокову терапію», яку пережили економіки Східно-європейських країн і Росії, а віддавали перевагу популістським крокам і загравання з прорадянськи налаштованим електоратом.

Навряд чи населення, яке звикло до «вітіних тисяч» і передвиборчої гречки, з радістю зустріне ліберальні ініціативи політиків нового покоління, а це значить, що можливо переформатування економіки Донецького регіону доведеться починати з введення «сірих паспортів», тобто позбавлення права голосу місцевих жителів.

Між іншим, прогресивна Естонія добилася успіху не в останню чергу завдячуючи тому, що місцеве «радянізоване» населення не голосувало, а отже не могло впливати на національну політику.

_________________________________________________________________________

Інтернет-видання TEXTY.org.ua своєму існуванню завдячує пожертвам читачів.

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода. Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Якщо ви здійснили пожертву, повідомте будь ласка нам на адресу texty.org.ua (равлик) gmail.com Це потрібно для того, аби ми могли відзвітувати вам, куди витратили зібрані кошти

Пожертви можете надсилати на акаунти:

EugeneLakinsky(НА)gmail(КРАПКА)com - наш рахунок на ПейПел; або натисніть

U336801545841 - наш гаманець у гривнях на ВебМані

096 551 68 93 - гроші на рахунок можна слати і на телефон - це Київстар, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua @ gmail.com

концепція донбас майбутнє дискусія