Старольвівське «Танго смерті». Винничук видав новий роман

Чим же так причарувало всіх «Танґо смерті»?

Дія книжки відбувається у двох паралельних площинах: Львів тридцятих-сорокових років і Львів дев’яностих-двотисячних (і тут справді очевидні структурні подібності, наприклад, із «Таємничим полум’ям цариці Лоани» Еко, котре в українському перекладі щойно з’явилося в тому-таки «Фоліо»). Головний герой – науковець Ярош.

Він досліджує давню та загадкову арканумську культуру. Її Винничук розробив добросовісно, включно навіть із цілим корпусом автентичної поезії. До речі, «арканум» латинською мовою – таємниця; ще так називається одна з комп’ютерних ігор, її дія відбувається на однойменному континенті.

У своїх студіях Ярош натрапляє на згадки про спеціальну містичну музику арканумців: людина, яка чула її перед смертю, в наступному житті вміла згадати свої попередні втілення – і, наприклад, могла зустрітися з людиною, яку кохала багато десятиріч тому.

Ярош вирішує відшукати цю музику в старовинних манускриптах. А паралельно натрапляє на щоденник передвоєнних і воєнних років молодого львів’янина.

Він українець, а його кращі друзі – єврей, поляк і німець. Їх об’єднують не лише вуличні забави досить розбишацького характеру, а й те, що їхні батьки загинули в бою Базаром.

Коли починається Друга світова, єврей потрапляє до концтабору, німець у нацистську армію, поляк в Армію Крайову, а українець в УПА. Єврей Йосип, музикант, як не дивно, виявився єдиним із чотирьох, хто вижив, він же виконував у Янівському концтаборі «танго смерті» (історичний факт, нацисти справді змушували в’язнів-музикантів грати танго під час розстрілів). Уже зовсім старий, він знайомиться з Ярошем. Лінії пошуку чарівної мелодії поступово сходяться…

Окрім цього історично-містично-детективного сюжету, досить драматичного і сентиментального, в «Танґо смерті» є й фірмовий винничуківський гротескний гумор із, ясна річ, неминучим старольвівським колоритом, що утворює окремі милі й самодостатні сюжетні відгалуження: веселі сварливі сусіди, забобони, життя богеми та «суспільного дна», карколомні еротичні авантюри.

Своєрідною алюзією на одну з попередніх книжок автора, «Мальву Ланду» виглядає ще один сюжет – подорож героя львівською бібліотекою міжвоєнних часів. Книгозбірня виявилася цілим окремим світом, де двері в одне зі сховищ ведуть у залу нескінченних розмірів, якою треба мандрувати кілька днів.

Книжки тут літають у повітрі, як метелики, крізь підлогу пробивається морський запах, а то й намагаються пролізти якісь підводні чудовиська, поміж стелажів проноситься поїзд-привид, можна зустріти також людей, що давним-давно померли чи пропали безвісти. Звичайно ж, у такому просторі гарантовані цікаві пригоди, особливо в товаристві спокусливої незайманки!

«Танґо смерті» написане надзвичайно легко, вправно й динамічно. Читацьку увагу тримає як смачний стиль, так і інтригуючий сюжет. Хоча самими фабульними серпантинами Винничук не обмежується. Він не забуває й про натяки, посилання, двозначності (зацікавлений читач, приміром, може спробувати відгадати, хто ховається за описом однієї з коханок Яроша, молодої сучасної львівської письменниці).

Є й формальні штучки, приємна «літературщина», наприклад забавні «оголення прийомів» - знайомство в літаку з Андрієм Курковим, демонстративні мелодраматичні перетини різних сюжетних ліній або послідовні зустрічі персонажів міжвоєнної частини книги з усіма львівськими знаменитостями свого часу.

Іноді ці моменти виходять у Винничука на межі гри і незграбності, особливо це стосується численних сюжетних збігів, а втім, Винничук – автор розкутий, і дозволяє собі ризикувати. На цій межі кожен читач може визначитися для себе, виправданим був той ризик чи ні.

Важливо, що в книжці немає суто пропагандистського трактування національної історії. Наприклад, є чіткі та виразні згадки про амбівалентну участь українців у Голокості – і як рятівників євреїв, і як помічників нацистів.

Немає занурення в ідеологічний ґрунт різних національно-політичних сил. І важливо це не тому, що від націоцентричного погляду на історію в літературі треба повністю відмовитися (тобто замінити одну диспропорцію іншою, нічим не кращою), а тому, що аполітичне «Танґо смерті» врізноманітнює трактування історичної тематики в українській прозі.

І наостанок: звичайно, це ніякий не Борхес і не Еко. На щастя. Винничук у новій книжці залишається вірний собі та своєму неповторному стилю.

Стилю, що його не здатне деформувати і звернення до вельми стандартної в світовій, особливо постмодерній літературі, структури побудови «історичного детективу». «Танґо смерті» - справді гарна книжка. А чи етапна – покаже час.

«Танґо смерті»

(уривок)

Моя мама дуже не хотіла, аби я виріс матолком, і мене це не дивувало, бо що можна чекати від пересічної мами-літераторки, як не спроб вибити свого синочка в люди, ото вона й вибивала, як могла, намагаючись мене працевлаштувати, аби я був, як усі, забуваючи, що геніальні діти ніколи не можуть бути такими, як усі.

У приклад мені завше ставила моїх друзів, які оно вчаться, людьми будуть, а я — здоровий бевзь, учитися не хочу. Я терпляче вислуховував її емоційні промови і захищався лише тим, що вона мене не знає, не має зеленого поняття про те, чим я живу і що з мене виросте, бо бачить лише мою оболонку, що неймовірно оманлива, а всередині ж я ого-го який непростий.

Спочатку мамуся запхала мене в крамницю пана Жабського, який торгував колоніяльними товарами, там на шильді так і писалося «Колоніяльні товари», а за вітриною сидів чоколядовий мурин, і довкола нього лежали пуделочка чаю, кави, какао, цинамону, гвоздиків та всіляких заморських приправ, а поміж ними красувалися витесані з дерева і розмальовані банани, ананаси, папайї, кокоси та інші фіґи з маком.

За спиною у мурина на полицях красувалися екзотичні напої: лікери гданської фабрики «Marachino di Zara», «Girolamo Luxardo», «Guille Goldwasser», «Persico», «Curasao», «Grand Chartreuse», лікер мандариновий абатства Фекам у Франції, голландський лікер «Wymand Focking», а ще — какао Бендсдорпа з Амстердама, цикорієві кавові напої у барвистих пушках «Франка», «Росманіта», «Фіґова султанська» і «Фіґова королівська». Дітлашня, ідучи зі школи, завше гурмами зупинялася коло тієї вітрини і з нетерпінням чекала, коли мурин до них мруґне або усміхнеться, чи бодай пальцем поманить, а потім дітиська приводили в крамницю своїх батьків і купували халву, шербет, козину*, фініки, родзинки.

Не знаю, чи ви вже здогадалися, що тим чоколядовим мурином був я, бо що-що, а сидіти отако без діла я любив найбільше. Сиділося мені іно зранку, коли діти йшли до школи, і пополудні, коли вони верталися, а також у неділю, як люди пленталися з церкви, катуляючи на язику солодкий смак греко-католицького чи прісний католицького причастя.

Найгірше було, коли приходили до вітрини мої кумплі і корчили смішні міни, аби вивести мене з рівноваги: Йосько відкопилював язиком нижню губу і зі своїми настовбурченими вухами скидався на мавпу, Вольф запихав великі пальці обох рук до писка, роздираючи його скількомога, а вказівними відтягував повіки додолу, Ясь притуляв свою мармизу до вітрини і демонстрував свого розплющеного носа.

терпів, відвівши погляд набік, і думав про високе. Витримав я таку роботу місяць, бо коли якийсь бешкетник заліз на вітрину і намагався відкусити мені вухо, думаючи, що воно чоколядове, я вибухнув праведним гнівом і висипав йому на голову цілий мішечок какао. Пан Жабський не змирився з таким неподобством і доручив мені інше заняття — клеїти наліпки на різні пачечки з продуктами, а на моєму місці опинився інший мурин.

Я не знаю, чому крамар собі вирішив, що за годину я повинен наклеїти щонайменше сотню наліпок, відразу видно, що він був позбавлений творчого підходу, тоді, як я мав філософське бачення цього завдання.

Кожну наліпку я не просто наквацював клеєм, а й укладав у неї душу, процес вкладання душі тривав щонайменше квадранс*, тому за годину я міг приклеїти не більше чотирьох наліпок, та й то я вважав, що такий поспіх тільки шкодить естетичному керунку справи, і якби моя воля, я б щогодини наклеював не більше однієї наліпки, зате таке пуделочко випромінювало б усю любов мого серця і тепло моєї душі, а що пан Жабський мав іншу думку, то попросив мою маму забрати мене від нього, точніше «від гріха подалі», натякаючи, очевидно, на тихе бажання мене вбити, покавальцювати і продати у вигляді сушених фініків.

«Роздуми і фантазії»: «Ніколи не купуйте сушених фініків у пана Жабського — то можуть бути частини сплюндрованих тіл його колишніх працівників».

Не вийшов із мене й продавець морозива, хоча я й дуже старався, бо першого ж дня, коли я виїхав у місто з возиком, у якому поміж куснів льоду, присипаного трачинням, було відерце з морозивом, мене відразу обступили мої кумплі, та й не тільки Вольф, Ясько і Йосип, а ще з десяток бенькартів з нашої парафії, і стали помагати пхати возика, хоча це було і зовсім зайве, бо возик і так собі котився, погецкуючи на бруківці, однак вони не вступалися, а потім стали вимагати, аби я пригостив їх морозивом: «Ми що — дурно пхали?»

Я намагався пояснити, що не потребував їхньої допомоги, але вони мене не слухали, підняли накривку, і кожен наклав собі морозива стільки, скільки хотів, у паперові горнятка, аби потім їсти те морозиво маленькими дерев’яними лопатками, та після першої порції їм забаглося ще й другої і третьої, і я навіть не боронився, пам’ятаючи заповідь «як згоріла хата — най горить і стодола», далі вже торгувати не було сенсу, і я притарабанив возика, якого мені уже ніхто не допомагав котити, до пана Цапа, який дуже здивувався, що нема жодного виторгу, але ж я не міг розповісти правду і тому пояснив, що на мене напали бандити, приставили пістолета і забрали морозиво.

Він довго дивився на мене здивованими очима, а тоді сказав, що ніколи нічого подібного не чув і перепитав:

— Приставили пістолет?

— Ось сюди — до чола, — тицьнув я пальцем.

— Добре, але як вони могли в руках перенести стільки морозива?

— Вони мали з собою відро.

— А грошей не забрали?

— Які гроші? Я нічого не встиг вторгувати.

Він зазирнув — там біліло трохи морозива на дні.

— І це все, що залишилося? — спитав він таким тоном, ніби я пропонував йому доїсти за мною миску вареників.

— І то лише завдяки моїй мужності, бо я кинувся на них, як лев, — гордо промовив я. — Фактично я ледь не загинув, мене могли вбити.

Пан Цап узяв мене під руку, вивів на вулицю і показав рукою кудись вдалину:

— Іди, хлопче, і не вертайся. А вернешся — вб’ю. Чи ти щось маєш проти?

Я, усміхаючись, втупився в його правий черевик, потім перевів погляд на шкарпетку, що виднілася з-під штанки, відтак на протерте коліно, піднімаючись вище і вище, дорогою мовби перераховуючи усі ґудзики на його камізельці, і, сягнувши носа, побачив на його кінчику червоного прищика. Мій погляд зупинився на прищику, і я сказав йому: «Ні».

література культура книги винничук