Футбольна перевірка від Путіна. Український спорт підтвердив свою залежність від Росії

Все почалося із ініціативи керівника «Газпрому». У листопаді цього року Олексій Міллер, чия структура опікується, зокрема, футбольним клубом «Зеніт» із Санкт-Петербургу, заявив, що хоче відновити футбольний «чемпіонат СНД». У Росії до цього попервах поставилися відверто скептично – усі знали, що причиною невдоволення Міллера була позиція Миколи Толстих, новообраного керівника Російського футбольного союзу (РФС). Після того, як уболівальники «Зеніта» травмували футболіста чужої команди кинутою із трибуни петардою, РФС вчинив згідно до регламенту, зарахувавши «Зеніту» поразку і зобов’язавши пітерську команду три наступні матчі на своєму полі провести без глядачів. Простіше, Толстих не забажав «прогнутися» перед усевладним «Газпромом», що й викликало гнів не стільки Міллера, скільки самого Володимира Путіна, який є «головним уболівальником» пітерського «Зеніта». Оскільки формально до рішення РФС претензій бути не могло, було вирішено поговорити (підкреслюю, лише поговорити) про «чемпіонат СНД», яким буде керувати вже не Толстих.

Здавалося б, до чого в у цих російських футбольних сварках футбольна Україна? Але сталося так, що найбільший резонанс ініціатива Міллера (читай – Путіна) отримала саме у нас. Усі українські футбольні люди, які здатні формулювати хоч якісь думки, почали смачно обговорювати перспективи майбутнього «чемпіонату», заповнивши тим самим інформаційний вакуум навколо футболу, що традиційно виникає у грудні по закінченні осінньої частини сезону. Усі ці обговорення та оцінки, від кого б вони не виходили, є повною дурницею. Тому що спільний футбольний чемпіонат України та Росії реальний лише в одному випадку – коли ці дві країни обєднаються і стануть однією державою.

Аби дізнатися про це, не слід бути аж занадто обізнаним фахівцем футболу. Достатньо ознайомитися із статутними документами і практикою міжнародних футбольних інституцій, у яких чітко і недвозначно вказано головний принцип футболу – «одна країна – один чемпіонат». Винятків як би їх не вишукували адепти «путінської футбольної ініціативи», не існує і ніколи не існувало. Виключенням є лише батьківщина футболу Великобританія, де традиційно, ще із 19-го століття, розігрується чотири чемпіонати – Англії, Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії. Є країни, де розігрується декілька чемпіонатів на рік. Але спільного чемпіонату з футболу кількох країн ніколи не було, немає і не буде.

На цьому місці пропоную повернутися на двадцять років назад і згадати історію виникнення української футбольної незалежності. Вітчизняні футбольні чиновники восени 1991 року, коли вже була проголошена незалежність України, не поспішали виходити із Всесоюзної федерації і проводити свій чемпіонат, як зробили це у Литві, Латвії, Естонії та Грузії. Внаслідок цього було втрачено час і Україна не встигла подати самостійну заявку на участь у світовій першості 1994 року. Результатом стала втрата Україною на три роки можливості виступати національною збірною у офіційних матчах аж до осені 1994-го. І це ще не все. Взимку 1992 року, коли Україна вже була незалежною державою, була визнана в усьому світі, мала свою армію та флот, у футболі нічого не змінилося. У лютому 1992-го було підготовлено календар «чемпіонату СНД» за участю команд із одинадцяти колишніх союзних республік СРСР.

Саме тоді у процес втрутилася Міжнародна федерація футболу (ФІФА), яка вказала організаторам футбольного «чемпіонату СНД», що цей чемпіонат не буде ніким у світі визнаний і запропонувала новим незалежним державам розігрувати свої національні чемпіонати. Лише тоді українська футбольна влада спромоглася нарешті нашвидкоруч організувати свій власний національний чемпіонат.

Минуло понад двадцять років, за які нічого у футбольному світі принципово не змінилося. Структура світового футболу проста – першості континентів та світу для національних команд незалежних держав (чотири команди від Великобританії на знак поваги до батьків-засновників футболу) та національні чемпіонати кожної держави, чиї переможці та призери отримують право грати у офіційних (!) міжнародних футбольних турнірах. Крапка.

Звісно, Москва на цьому не заспокоїлась. Починаючи із 1992 року Росією проведено десятки неофіційних (що не заборонено) футбольних турнірів між командами колишнього СРСР. Але інтерес до цих турнірів поступово згас, і тепер у них грають або юнаки, або резервісти, або ветерани. Є ще купа неофіційних міжнародних клубних турнірів, що проходять у всьому світі, але вони не є і ніколи не будуть «міждержавними чемпіонатами» і , власне, на це не претендують.

Про що ж тоді дискутують українські «футбольні знавці»? Як на мене усі вони, вільно чи не вільно, беруть участь в ініційованому особисто Путіним тесті на українську «футбольну незалежність». Насправді футбол у цій великій грі нікого по-справжньому не цікавить. Росію в особі її перших на сьогодні осіб цікавить насамперед реакція українців на можливе «обєднання» із Росією. Нехай і футбольне – яка різниця? Якщо переважна більшість українських любителів футболу по першому ж сигналу із Москви заходилася цілком серйозно обговорювати перспективи «спільного чемпіонату», значить для Росії нічого ще не втрачено. Значить можна робити наступні кроки у вигляді «митних союзів» і всього іншого, спрямованого на поступове поглинання України та відновлення Російської імперії, яка без України неможлива у принципі.

Немає жодного сумніву у тому, що розмови про «спільний чемпіонат» поступово припиняться, щойно у лютому розпочнеться весняна частина футбольного сезону. Головну справу зроблено – українці у своїй більшості не проти принаймні поговорити про цей ні за яких умов неможливий «проект». А хто такі – футбольні уболівальники? Це на сьогодні – чи не найбільш активна частина населення, яка (із певними застереженнями або без усяких застережень) відповіла «так» на заклик Росії обєднатися.

А те, що в керівництві українського футболу не знайшлося нікого, хто б коротко і ясно пояснив людям цілковиту юридичну неможливість «спільного чемпіонату» із Росією, яскраво засвідчує існуючий, як тепер кажуть, «тренд». Ніхто, підкреслюю ще раз, ніхто із керівників нашого футболу, або хоча б із авторитетних у ньому людей, не захотів чи не зміг вступитися за нашу футбольну незалежність. А це значить, що під загрозою незалежність України взагалі, яку, так само як і футбольну, у разі чого не буде кому реально захистити.

путін росія мезозой спорт футбол абзац