Пригодницькі історії від КГБ. В`ятрович опублікував нову книжку по архівах СБУ

До уваги читача – двадцять два нариси, присвячені найрізноманітнішим подіям переважно двадцятого століття. Кожна з більшості описаних подій або людських доль, у них «загуслих», по суті невеличка, часткова, а то й курйозно-виняткова, проте саме в такому масштабі загально-історичні тенденції здатні показатися в новому, незвичному колориті та вимірі.

Як і варто було очікувати, помітна частина «Нових сюжетів» присвячена темі УПА. Питання не втрачає своєї суспільної затребуваності, залишається класичним і дієвим приводом для нескінченних «холіварів», у тому числі й міжнародного масштабу, отож було би дивно, якби Володимир В’ятрович цим не скористався для підсилання читацької актуальності видання.

Відтак, якщо ви полюбляєте, наприклад, мережеві дискусії про УПА, нова книжка цілком здатна правити вам за чергове джерело, на яке можна послатись у боротьбі з опонентом, щоб переконати себе в його програші (бо переконати іншого в таких суперечках практично неможливо). Звісно, не лише для цього. У книжці достатньо просто цікавої інформації. Скажімо, про зародження ОУН.

Про Тараса «Бульбу» Боровця, засновника перших загонів УПА «Поліська січ», типового харизматичного отамана уенерівського розливу, котрий сьогодні перебуває трохи в тіні націоналістів, що пізніше перебрали Повстанську армію.

Володимир В’ятрович не ідеалізовує своїх «підопічних», і це важливо. У випадку з Боровцем, зокрема, не намагається заретушувати, заховати від уваги читача той факт, що його рух починався у співпраці з нацистами, а лише потім перейшов до збройної боротьби проти них.

Очевидно, проте, що в цілому його авторська позиція не є геть безсторонньою, а логіка авторових розмислів і риторики так чи інакше спрямована на підтримку (повторюся: не бездумну, ура-патріотичну) тих сил, які прагнули української незалежності, та проти тих, що мали протилежні цілі. Такий «настрій» В’ятровича можна не схвалювати як такий, що не завжди відповідає винятково чітким науковим вимогам, а можна й виправдати, оскільки книжка – не академічна, а відверто популярна.

Один із таких дискусійних моментів, що змушують автора продемонструвати свою позицію – моторошна історія «Волинської трагедії» 1943-1944 років. Тут Володимир В’ятрович, говорячи про різні факти, особи й події, зосереджується на головному меседжі, який хоче донести до читача: досі не знайдено жодного наказу вищого командування ОУН чи УПА про початок масових етнічних чисток проти волинських поляків.

Відтак, різанину він вважає наслідком передусім місцевих стихійних сутичок між селянами, дій місцевого керівництва УПА, різного роду провокацій та загального ходу польсько-української підпільної війни на спірних територіях.

Коли ж звернутися до «людського виміру» книжки, то я переконаний: її головною, найблискучішою перлиною є нарис під назвою «Страшний маскарад Хаїма Сигала».

Must read для кожного письменника і режисера. Історія звичайнісінького мешканця Галичини, провінційного вчителя, що його доля з початком Другої світової війни починає рухатися незбагненними маршрутами.

Хаїм з учителя спочатку стає радянським міліціонером після «золотого вересня». За вереснем надходить червень сорок першого, Сигала евакуюють, і з їхньої міліцейської групи створюють партизанський загін. Тепер Сигал – радянський партизан, котрий, однак, уже невдовзі опиняється в загонах уже згаданої тут бульбівської «Поліської січі» (ба навіть стає її сотником!). Наступний поворот.

Єврей Хаїм Сигал під вигаданим іменем служить спершу в українській поліції, підконтрольній німецьким окупантам, а потім уже й власне в окупаційних силових структурах.

Бере участь у розстрілах євреїв і виявляє особливу жорстокість. Власноруч убиває дітей. В цей же час в інших вогнищах Голокосту гине його рідня. Далі відбувається падіння нацистського режиму – і, встигнувши побути агентом конаючого Райху серед остарбайтерів, Сигал перекваліфіковується на таке значно більш миролюбне заняття, як контрабанда між Польщею та Німеччиною. Спіймали й викрили його випадково. Вирок радянського суду був передбачуваним – розстріл.

Інший історик, Тімоті Снайдер у своїй праці "Криваві землі" часто звертається до подібних історій, при чому без жодного засудження героїв, аби продемонструвати як злочини двох режимів перепліталися у долях простих людей захоплених виром війни.

На тлі цієї драми, ясна річ, не виглядають аж надто ефектно, приміром, розповіді про ставлення рекрутованих з України радянських військових до власної «місії» в Чехословаччині 1968 року.

Чи про солдата внутрішніх військ, що сп'яну постріляв у Бердянську перехожих у 1974-му. Проте вони теж цікаві й пізнавальні, як і матеріали про фінал історії КДБ чи про нинішні перешкоди, яке чинить уже СБУ в отриманні інформації про історичні таємниці ХХ століття.

А ось «літературна» частина книжки – зокрема, присвячена репресіям проти письменників у двадцяті роки та стеженню за Миколою Хвильовим – загалом ґрунтується на вже відомих і неодноразово оприлюднених фактах. Правда, для ширшого читача, який сильно не заглиблювався в нюанси історії української літератури, й вони будуть варті уваги.

Володимир В'ятрович. Історія з грифом «Секретно». Нові сюжети. – Львів: Часопис, 2012. – 240 с.

Фрагмент з книги Володимира В'ятровича «Історія з грифом «Секретно». Нові сюжети».

(…)

Навесні 1945 року завершилася війна в Європі, а через кілька місяців, у вересні, нарешті настав кінець Другої світової. Мільйони людей, затягнутих у її вир, після повернення з фронтів чи таборів намагалися розпочати життя заново. Очевидно, не всім вдавалося легко позбутися тягаря зовсім недавнього минулого.

Попри своє унікальне вміння перевтілюватися і грати цілком різні ролі, не вдавалося це і Хаїму Сигалу. Хоча довкола запанував мир і спокій, він не міг знову повернутися в образ тихого і непомітного вчителя, яким був до вересня 1939 року.

Впевнено переступивши через умовну межу, що відділяє злочинця від нормальної людини, він більше не помічав її навіть за тих обставин, які суттєво відрізнялися від екстремальних воєнних.

Розуміючи, що політична кар'єра тепер для нього є надто ризикованою, адже зайве привернення уваги до його персони може привести до викриття, усю свою кипучу енергію Сигал спрямував на самозбагачення. Громадсько-політична діяльність Карла Ковальського (чергове «псевдо» Сигала – О.К.) обмежилася тим, що в Берліні він вступив до єврейського товариства, де, очевидно, розповідав про свої страждання під час німецької окупації.

На початку 1946 року Карл Ковальський стає співробітником морського агентства радянської військової адміністрації в Берліні. Його посада – агент із постачання – створювала чудові умови для ведення іншого, тіньового життя.

За дорученням керівництва він неодноразово їздить між Німеччиною та Польщею, перевозячи, вже без відома керівництва, контрабандний товар. Сигарети, кава, інші продукти, нелегально привезені і продані на чорному ринку в Німеччині, швидко збагачують Сигала.

Додатковим джерелом прибутку стали валютні операції, зокрема обміни польських злотих на німецькі марки. У результаті за рік він устиг заробити 30 тисяч марок, купити будинок і стати заможним бюргером. Життя знову швидко налагоджувалося.

Та несподівано 17 січня 1947 року його заарештували. Через три місяці, 15 квітня, військовий трибунал гранізону радянського сектора окупації Берліна засудив Карла Ковальського за спекуляцію на «10 років позбавлення волі з відбуттям терміну у виправно-трудових таборах». Сигала не вивезли в безкрайні сибірські простори ГУЛАГу. Ув'язнення він, як «німецький громадянин», відбував тут же, в Німеччині, - в таборі, який містився на території сумнозвісного Дахау, де в роки війни був один із найжахливіших нацистських закладів утримання.

Карл Ковальський вийшов на волю не через 10 років, а значно раніше – у січні 1950-го. Ув'язнення не змінило його намірів збагатитися якнайшвидше і будь-яким чином. Незабаром після звільнення він разом зі своїми «компаньйонами» Яцеком і Влодеком вирішив організувати «цікавий» бізнес – викрадення людей у радянській зоні окупації Берліна і вимагання за них грошового викупу. Операції планували робити під виглядом «радянських органів», тож Сигал узяв на себе зобов'язання знайти когось із радянських службовців, готових приєднатися до «справи».

А поки шукав потрібну людину, продовжував займатися спекудяцією.

Накопичених грошей вистачало, щоб почати нове життя в новому світі. Тож Хаїм Сигал вирішив податися з родиною на постійне проживання до США. Однак у дружини Олени виявили туберкульоз, тому візи для виїзду вона не отримала.

Наступним пунктом, куди зібрався податися Сигал, стала новопостала кілька років тому держава Ізраїль. Сім'я Ковальських подала всі необхідні документи й чекала на виїзд найближчим часом. Якби йому це вдалося, то, можливо, решту свого життя він провів би поміж тими людьми, які в роки війни врятувалися від таких, як він. Як колишній редактор, може, він би знову повернувся до роботи пером і описував свої страждання від нацистів. Та сталося щось зовсім неочікуване.

Колишня мешканка Дубровиці Текля Семенюк, вивезена як «остарбайтер» на роботу до Німеччини, через кілька років після війни на вулиці Берліна випадково зустріла чоловіка, надзвичайно схожого на коменданта дубровицької поліції Кирила Сиголенка.

Повернувшись в Україну, вона поділилася цією інформацією з рівненськими чекістами. Ті подали їй для впізнання кілька фотографій давно розшукуваного ними коменданта. Текля підтвердила, що в Берліні бачила саме його. Так Хаїм Сигал потрапив під ковпак чекістів.

11 травня 1951 року чекісти у співпраці з німецькими міліціонерами в одній із книгарень Берліна затримали Карла Ковальського, він же – Кирило Сиголенко. Про те, що водночас був затриманий і Хаїм Сигал, вони ще не знали…

література книги вятрович кгб сбу історія