Бій під Крутами. Чому було мало бійців і як склалася доля тих, хто вижив

Демобілізація на війні

Те, що найбільш чисельною і боєздатною українською частиною під Крутами були київські курсанти – нині для дослідників бою не секрет. Проте відкритим лишається питання: як сталося так, що за відсутності інших військових частин, у бій були послані «юнаки», тобто майбутні офіцери?

Таке питання стає ще вагомішим з огляду на те, що лише 13 грудня 1917 року українські війська на чолі з командувачем Київським військовим округом підполковником Віктором Павленком придушили у столиці більшовицький путч. Водночас із цим наступ на Київ переагітованого на свій бік ленінцями 2-го Гвардійського корпусу був зупинений вояками 30-тисячного корпусу генерала Павла Скоропадського. Виникає питання, а де ж були всі ці частини наприкінці січня 1918-го?

А ніде. Їх уже не було. «Частини в більшості випадків жили в огидних умовах, у сильну зимову хурделицю вони знаходилися у неопалюваних вагонах.

Як я не клопотав, але абсолютно нічого не міг добитися від Києва. Мені це навіть здалося підозрілим: чи не бажає секретаріат, спостерігаючи за моїми успіхами, добитися того, аби в мене корпус в таких умовах почав бешкетувати?» – згадував Павло Скоропадський пізніше.

На момент бою під Крутами і підполковник Павленко, і генерал Скоропадський, і генеральний секретар із військових справ Симон Петлюра були у відставці, а їхні голодні й замерзлі частини стали неабияк вразливі до червоної пропаганди.

Наступаючи на Україну, одним із головних своїх завдань червоний главком Муравйов бачив захоплення станції Бахмач, де й зараз сходяться дві залізничні гілки: з боку Росії через Конотоп та з Білорусі від Гомеля.

Реконструкція бою під Крутами

Перша атака на Бахмач відбулася 25 січня з боку Конотопа, але більшовики зазнали важких втрат та відступили на попередні позиції. Наступного дня атакувати Бахмач спробувала червона група латиша Рейнольда Берзіна, що наступала з боку Білорусі – із тим самим результатом. Лише 27 січня, коли на Бахмач було кинуто ще й червоний загін Єгорова, українська залога під загрозою оточення була змушена покинути місто і відступити до станції Крути.

Видається парадоксом, але хто саме обороняв Бахмач, сказати достеменно неможливо. У різних дослідженнях називають різні частини – полк ім. Дорошенка, Курінь Смерті поручика Миляшкевича, Кінний полк Вільної України, Чернігівське вільне козацтво, Київську військову школу тощо. Така веремія військових частин мала дуже просте пояснення: прибувши з фронтів Першої світової на свої «домашні» війни, більшість підрозділів оголошувала себе демобілізованими.

Річ от у чому. Після вдалого протистояння з більшовиками у листопаді (щойно після перевороту в Петрограді) та у грудні 1917 року соціалісти з Центральної Ради раптом злякалися посилення впливу військових.

Не маючи жодних інших ресурсів, крім українізованого колишнього царського війська, Центральна Рада всерйоз боялася появи в середовищі військових харизматичного лідера, який впровадить військову диктатуру, чим припинить побудову нового соціалістичного суспільства в Україні. Примара «українського Бонапарта» ширяла під куполом будівлі ЦР.

Саме тому, відправивши у відставку найбільш харизматичних лідерів війська – Петлюру, Павленка та Скоропадського, генеральний секретар Винниченко і новий секретар із військових справ Порш (абсолютно цивільна людина) заходилися нейтралізовувати таку небезпечну для них армію. 23 грудня Центральна Рада видала закон «Про відстрочення призова на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки», а невдовзі – закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії».

А 16 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила «Закон УЦР про утворення українського народного війська (народної міліції)», за яким українська армія мала бути сформована наново – за принципом народної міліції. Цю реформу соціалісти розпочали просто під час війни!

Закони Центральної Ради потрапили на родючий ґрунт. Після чотирьох років кровопролитної війни чимало військових аж ніяк не хотіли битися за соціалістів із ЦР проти їхніх ідейних товаришів – соціалістів-більшовиків (соціалісти з ЦР неодноразово заявляли про ідейну близькість із російськими більшовиками на своїх мітингах) – і вже бачили себе демобілізованими.

Українські частини розбігалися перед ворогом із наказу власного ж уряду!

Та повернімося до бою. Вже згаданий Бахмач захищала збірна команда з київських юнаків та солдатів і офіцерів різних українізованих частин. Сотник Степан Цап, який описав події під Крутами, вочевидь, зі слів безпосереднього учасника – підполковника-артилериста Семена Лощенка, згадував: «Тоді як у Києві наслідком наказу… про демобілізацію Українських збройних сил утворився суто військовий табір з різних частин, що стояли, чи то прибували до міста, червона московська гвардія розбивала рештки українських частин, які, незважаючи на демобілізаційні накази, боролися проти московської навали в Україну».

Хто їх послав?

Не дивно, що у таких умовах бойовий дух Київської військової школи також дав тріщину. 22 січня юнаки виїхали до Києва, де відправили делегацію до командувача Київською військовою округою, штабс-капітана Шинкаря та командувача фронтом підполковника Капкана. Юнаки хотіли знати, що робиться в Україні й які плани оборони має військове керівництво.

Але командувачі зразу ж звинуватили їх у дезертирстві і зажадали, щоб вони негайно повернулися на фронт. Наостанок юнаків порадували, що вони отримають поповнення у вигляді Студентського куреня Січових стрільців, який якраз формувався з числа студентів Університету Святого Володимира й учнів кількох київських гімназій. На фронт «юнаки» та студенти вирушили разом.

На чому сходяться всі без винятку спогади учасників бою – так це на низькій боєздатності Студентського куреня. Курсовий старшина юнацької школи капітан Аверкій Гончаренко у мемуарах чесно визнав, що курінь був поставлений окремо, бо офіцери побоялися, що під час бою у студентів почнеться паніка і вони заразять нею курсантів. Їм виділили відтинок, який офіцери вважали найбільш безпечним.

Ще більш вражаючу картину описав сотник Степан Цап: «З’являються невеличкі групи «вояків» Студентського куреня – їх відіслано з окопів бо… вони не вміють навіть стріляти. Їм наказано охороняти станцію. «Юнаки» Військової школи тут же вчать їх стріляти».

Варто придивитися детальніше до людей, які відправили таке «вояцтво» під ворожий вогонь. Колишній командир 1-го полку ім. Богдана Хмельницького підполковник Юрій Капкан, за згадками очевидців, був дезертиром, боягузом і авантюристом, який під час наступу більшовиків не виходив з київських ресторанів.

Із наближенням ворога до Києва підполковник Капкан хутко зник і знову з’явився вже після звільнення столиці вояками-запорожцями генерала Прісовського та слобідськими гайдамаками Симона Петлюри. Втеча не мала для нього жодних наслідків – Капкан умів красиво говорити правильні промови, і цим подобався соціалістам із ЦР. «Капкан – людина орієнтації – вже був в обіймах есерів, що не бажали воювати з московинами», – свідчив сотник Цап.

Ще більш цікава особа – командувач Київським військовим округом, лівий есер штабс-капітан Микола Шинкар, який фактично керував українськими військами замість недієздатного підполковника Капкана. Під час боїв за Київ Шинкар зголосився разом із Павлом Скоропадським їхати до вільних козаків, щоб закликати їх на оборону Києва. Проте командувач Київського округу несподівано зник, покинувши генерала Скоропадського у захопленому червоними Києві.

Вже за гетьмана Скоропадського Шинкар був одним із ватажків есерівсько-більшовицького Звенигородського повстання. За Директорії у тилу української армії він здійняв більшовицький переворот у Полтаві. В подальшому Шинкар подався до Червоної армії, брав участь в операціях проти українських частин, що здійснювали Зимовий похід і був зарубаний в бою кіннотниками полку ім. Мазепи.

Такі дивовижні подробиці біографії підштовхують до прикрого запитання: а коли саме почалася співпраця Шинкаря з червоними – після червоної навали на Україну у січні-березні 18-го чи ще до неї? Чи не сталося так, що хтось свідомо ставив під бій нечисленні українські підрозділи? Відповідей на ці питання нині нема, проте очевидно, що воювати українським козакам і старшинам довелося не з допомогою власного уряду, а радше всупереч йому.

Склад червоних: росіяни, латиші та китайці

Останнім часом багато політиків роблять спроби представити бій під Крутами не як боротьбу українців із загарбниками – московськими більшовиками, а як громадянську війну, тобто бій між українцями й українцями.

Пропоную дослідження сил більшовиків. Проти залоги станції Крути (Київської військової школи (250 багнетів), Студентського куреня (116 осіб), групи кіннотників, можливо, залишків Куреня Смерті (60 вояків) та Чернігівського вільного козацтва (80 бійців) – разом 506 солдат і офіцерів) виступали три більшовицькі групи: Єгорова, Берзіна та Кудинського.

Загін Павла Єгорова на початку війни проти України складався з Московської червоної гвардії, Харківської червоної гвардії, Сибірського полку, 30-го запасного полку та Донецької червоної гвардії. Найбільшими частинами Харківської червоної гвардії були загони латишів (200 осіб) та військовополонених, а Донецька червона гвардія наполовину складалася із заробітчан-китайців. На момент бою під Крутами загін Єгорова мав близько 1300 багнетів і шабель.

Загін Рейнольда Берзіна складався з 60-го сибірського полку, 19-го стрілецького полку, 37-го запасного полку, Брянської червоної гвардії та Балтійського матроського загону мічмана Яковлєва. Разом – 3500 багнетів.

Загін Кудинського (800 багнетів) увесь складався із загонів червоної гвардії Замоскворіччя, Твері, Воронежа та Курська. До того ж під час бою на допомогу цим частинам прибув 1-й Петроградський зведений загін – близько 500 багнетів. Зрештою на станцію Крути навалило військо майже у 7000 бійців. І цю армаду 500 українців тримали у Крутах майже повний день.

«Якби у ворога збереглася рішучість до боротьби, то у степу перед Крутами на місці червоногвардійських загонів залишилося б криваве місиво», – свідчив комісар червоної гвардії Замоскворіччя Сергій Моісеєв. Варто додати, рішучість до оборони в українців скінчилася трохи пізніше за набої – причиною відступу з-під Крут стала нестача боєприпасів та загроза оточення.

Хто керував обороною?

Відкритим лишається питання, а хто саме командував українськими частинами під Крутами? Традиційно командувачем називають капітана Аверкія Гончаренка, який нібито був призначений комендантом оборони Бахмача вже згаданим Миколою Шинкарем. Шкода тільки, що цей факт не підтверджується нічим, крім мемуарів самого Гончаренка.

Натомість кілька учасників подій називають зовсім іншого командира – начальника юнацької школи капітана Генерального штабу Дем’яна Носенка. За Гончаренком, Носенко від’їхав до Києва ще до бою під Крутами. За дослідженням сотника Цапа – перебував протягом всього бою і після нього. Самого ж Гончаренка Цап згадує в числі офіцерів, які брали участь у бою. Очевидно, що це питання потребує дослідження.

Аверкій Гончаренко, один із командирів юнацької школи. Традиційно вважається, що він керував боєм

Ім’я командира згадується у неприглядному світлі через легенду про те, що в піковий момент бою від станції відійшов потяг із боєприпасами, і це змусило курсантів відступити. Незрозуміло тільки, якщо поїзд поїхав, чим же тоді евакуювалися учасники бою?

Сотник Цап пояснює все просто: коли червоні почали руйнувати станцію з гармат, сотник Носенко наказав потягові від’їхати від станції на кілька кілометрів, щоб вивести його з під обстрілу. На місці боєм продовжив командувати капітан Гончаренко.

Втрати українців визначити легко, позаяк «юнаки» примудрилися винести з поля бою не тільки зброю й амуніцію, а й поранених та вбитих товаришів. «Юнаки» втратили 10 бійців вбитими і близько 30 пораненими. Втрати Студентського куреня становили 12 бійців вбитих, 29 – розстріляних та замордованих, 7 – полонених і 35 – поранених. Тож зі 116 бійців студентського куреня вибуло 83 багнети. Втрати вільних козаків та кіннотників невідомі, але навряд чи вони були значні – йшлося все-таки про солдат і офіцерів, вже пропечених Першою світовою війною.

Визначити втрати червоних точно не можна, оскільки більшовики жодного разу не подавали конкретних відомостей. Але втрати, без сумніву, були значними. «Прибігли з Ніжина, занятого червоноармійцями, два гімназисти і передали, що на Крутах у вчорашнім бою залишилося до 300 забитих більшовиків», – згадував учасник бою, курсант Михайло Михайлик.

Справжня цифра червоних втрат може бути навіть більшою, позаяк під Києвом, куди були стягнуті всі сили командарма Муравйова: загони Єгорова та Берзіна у повному складі (частини, котрі були під Крутами та додаткові загони), сили більшовиків налічували… 7000 осіб – стільки ж, скільки їх було під Крутами.

Незаслужено забуті

Але ж чому тривалий час українська історіографія нічого не згадувала про «юнаків» із Київської військової школи? Причина, ймовірно, у подальшій долі курсантського загону.

Після Крут загін приєднався у Дарниці до Гайдамацького коша Слобідської України, але кадрові військові, керівники школи, не змогли порозумітися з ватажками Коша – Петлюрою та Волохом. Степан Цап описував, що конфлікт спалахнув через відомості про бої у Києві – керівники юнацької школи наполягали на поверненні до столиці. До Києва гайдамаки і «юнаки» повернулися окремими колонами, а у столиці учасники бою під Крутами приєдналися до волонтерського загону генерала Прісовського.

Після відступу зі столиці та створення окремого Запорізького загону «юнаки» опинилися у 2-му Республіканському курені підполковника Болбочана, який згодом був розгорнутий у 2-й Запорізький полк. Подальший бойовий шлях більшості героїв Крут був пов'язаний із Запорізьким корпусом армії УНР.

Це й стало їхньою проблемою. Центральна Рада взагалі до військових ставилася з підозрою, а до запорожців – війська, що сформувалося добровільно, з волі його офіцерів – особливо.

Похорон студентів, котрі загинули під Крутами

Симон Петлюра спершу відмовився долучатися до Запорізького загону, бо не хотів підпорядковуватися царському генералу Прісовському. Незважаючи на те, що запорожці брали участь у протигетьманському повстанні, стосунки між ними і соціалістами з Директорії не поліпшилися. (Дійшло навіть до того, що кадровий військовий і талановитий командир полковник Петро Балобочан був розстріляний за наказом Петлюри через те, що останній боявся військового заколоту).

Згадувати «юнаків», котрі вибрали «неправильну» політичну орієнтацію, діячам ЦР було не з руки. Тому вся слава дісталася Студентському куреню, а про юнаків… просто забули.

Лише 7 березня 1921 року головний отаман Петлюра написав листа до головнокомандувача Дієвої армії УНР генерала Омеляновича-Павленка, в якому цікавився долею ще живих учасників бою під Крутами. Щоправда, згадував він курсантів 1-ї і 2-ї військових шкіл (2-га школа під Крутами не була).

На щастя, численні мемуари очевидців зберегли для нащадків правду і назвали всіх учасників подій під Крутами. Описали вони й умови, в яких українські «юнаки» та студенти прийняли бій проти набагато численнішого ворога.

історія війна крути