Корпоративне безкультур’я: від совкового пафосу до офісної інфантильності

В одній великій і дуже відомій українській компанії довелося спостерігати цікавий феномен: під одним корпоративним дахом уживалися дві паралельні структури – відділ кадрів радянського штибу і більш модерновий HR-департамент.

Перші займалися документообігом: штампували посвідчення і перепустки, оформлювали через численні анкети новачків і видавали величезні «бігунки» тим, хто звільнявся, закуповували подарунки дітям співробітників подарунки на Новий рік.

Цей департамент складався із 5-7 жіночок віком «добре за сорок», які добре знали старе і нове трудове законодавство, нюанси оформлення лікарняних, але були безпорадними на сучасному ринку праці і не орієнтувалися в посадових обов’язках системного адміністратора чи, скажімо, PR-менеджера.

Двоє ж HR-молодиць із однойменного департаменту, навпаки, зневажали «строрежимну» бюрократію, натомість як риба у воді орієнтувалися серед джобоферів, володіли прийомами хедхантінгу і знали, на який тренінг з тімбілдингу відправити той чи інший підрозділ компанії.

В такій єдності і боротьбі протилежностей максимально точно відбилася сучасна українська система управління кадрами, властива абсолютній більшості компаній: радянський колективізм плюс прагнення бодай формально відповідати сучасним західним тенденціям.

Побуваємо на святах у різних відомствах

Soviet style: мало грошей, багато пафосу

Його характеризує класична приказка: Вони роблять вигляд, що платять, ми - що працюємо

"Совкову" корпоративну культуру у чистому вигляді нині можна зустріти чи не в кожній держструктурі, державному підприємстві і навіть приватному, коли його господар походить із червоних директорів.

Перша і головна її ознака – це пафос. В індустріальних донецьких містечках і зараз нерідко можна натрапити на новенький, свіжепофарбований плакатик типу : «Мы любим тебя, родной коксохим!»

На власні очі бачив на Алчевському меткомбінаті, коли той належав вже не державі, а олігархічному Індустріальному Союзу Донбасу, діючу і ретельно оновлювану дошку пошани.

А як тут люблять професійні свята! Справа не тільки у головному, «профільному»: дні податківця у податковій чи дні металурга на меткомбінаті.

«Совковий» корпоративний календар щедрий: тут знають і коли день бухгалтера(«треба дівчат привітати»), і день автомобіліста(можна з мужиками у гаражі бухнуть), і день медицини (можна й медпункті до спиртику прикластися). Тут шанують усі іменини, дні народження, весілля дітей.

Окрема розмова – ювілеї і урочисті проводи на пенсію. Пафосна у корпоративних тонах привітальна листівка з директорським автографом, «чергові» промови колег і реліктових профспілкових функціонерів ну й на виході – пиятика за рахунок винуватця урочистостей.

У совковій корпоративній культурі діє негласне правило: від начальства – привітання, а дозвілля (читай - випивку) самі собі організуєте і обійдеться без доган. Підприємства такої культури – здебільшого незаможні або тотально корумповані, то ж кошти на корпоративи тут виділяють скромні і рідко.

Внутрішня атмосфера у таких «конторах», м’яко кажучи, специфічна. Платять мало, але по-білому і стабільно. У провінції це мотивує, бо на загал зарплатня виходить не нижче середнього, у великих містах консервує, бо що старша людина (а працюють там здебільшого люди немолоді), то важче перелаштуватися до роботи у приватній компанії з геть іншим темпом. Є лікарняні, можливо навіть «свій» санаторій, де недорого можна відпочити з родиною, чимала відпустка.

Роботу не дуже люблять, але роздмухують її значущість. Звикли працювати «від дзвінки до дзвінка», але якщо заманеться вищому керівництву якийсь аврал: обурюватимуться тихо, компенсації не вимагатимуть і звісно ж ні словом, не обмовляться, скажімо, пресі про порушення своїх прав.

Якось під час паніки навколо свинячого грипу керівник одного райвідділу освіти на Київщині дав педагогам рознарядку: пошити щонайменше 100 ватно-марльових пов’язок на кожну школу. Коли вчителі спробували пояснити, що не мають часу на це «рукоділля», керівник заперечив: «Ніч довга, нашиєте!» Проти такого аргументи ніхто заперечувати не став, тож заходилися бідолашні педагоги шити дефіцитні на той час пов’язки.

Психологічно працівник такої контори проживає два етапи: молодість і старість. Попервах ним керує романтика, бажання щось змінити на краще, зробити кар’єру, а де в кого – присісти на корупційні потоки. Згодом ті, хто так і не зміг піднятися службовими сходами «совкової» компанії, впадають у депресняк і живуть думкою «аби до пенсії дотягнути» - заслужений відпочинок для дежслужбовців чи працівників «шкідливого» виробництва починається десь за 40, тож жевріє надія ще якось реалізуватись, маючи невеличкий, але стабільний дохід від пенсії.

Податківці, міліція, прокурори тощо

Інша річ – гульня привілейованих відомств: міліціонери чи прокурори можуть святкувати так, що й місцева бізнес-еліта заздритиме. Але на то вони й обрані. Колега, що у «золоті часи Азарова» працював у газеті податківців згадував: «Зарплати були невеликі, але о 17-00 всі йшли додому. Та й керівництво було не жадібне: мали премії і на день журналіста, і на день слов’янської писемності, і на день податківця, само собою».

Вільні і безправні. Мешканці офісів

Їхня приказка: «Каждую пятницу я в говно, а в понедельник я огурцом»

Приватні компанії з українським капіталом – середовище геть інше. По-перше, тут можна і заробити, і реалізуватись,чи щонайменше отримати рядок резюме для подальшого «джобджампінгу». По-друге, ти належиш до більш респектабельного (ніж дрібний чинуша) класу офісних працівників.

По-третє, ти вільна людина, котра, як правило, не зв’язана жодними серйозним контрактом, тож можеш у будь-який момент змінити місце роботи чи сферу діяльності.

Проте: по-перше, так само «змінити» можуть і тебе, скоротивши без жодних пояснень і компенсацій, по-друге, більша частина твого доходу скоріше за все «чорна», у конверті, з багатьма не дуже приємними наслідками (отримання візи, кредиту, пенсійне забезпечення тощо), по-третє, робота займає 80% твого часу і інколи більше, пожалітися на це можеш хіба Богові чи своїм домашнім.

Відсутність соцпакетів, ненормований робочий день, повна відсутність профспілок у європейському розумінні цього слова і, як наслідок, доволі жорсткі умови праці створюють неабияку деформацію у свідомості офісного працівника.

Недарма існує вже окремий жанр у кіно і літературі про офісного тихоню, який раптом перетворився на жорсткого маніяка. Без художніх гіпербол справа виглядає так: попри усі зусилля модних HR-менеджерів, багато хто з українських клерків тихо ненавидить свою компанію, бо вона висмоктує усі соки.

Як наслідок: ледь не хорошим тоном стає традиція «відриватися по п’ятницях»: непомірно бухати і розважатись без ризику для своєї кар’єри. Існує не одна сотня «офісних» анекдотів про благословенну п’ятницю і осоружний понеділок, якими офісний планктон щедро ділиться один з одним у соцмережах.

Окрема розмова – корпоративні свята, які більшість українських офісних працівників сприймають як такий собі «праздник непослушания» для дорослих. Напитися на корпоративні вважається ледь не звитягою. Будучи у подружжі фліртувати з такими ж одруженими колегами саме в цей вечір – річ не тільки дозволена, а й активно підтримувана.

І обов’зяково два дні по тому усім офісом, мов підлітки після першої в житті пиятики, смакувати деталі того, «як ми класно відірвалися». Я не надто знаюся на психології, але думаю, що подібні корпоративи – це така собі компенсація за виснажливу і теж не надто добре оплачувану працю, «халява», яку свідомість намагається використати на повну.

Існує навіть окремий тип марнославства: вихвалятися перед друзями, що працюють в інших компаніях, місцем проведення корпоративу: в кого, мовляв, ресторан був крутіший. Для працівників зі скромними зарплатами потрапити у дорогий заклад за рахунок компанії – предмет для особливої гордості.

При своїй банальності і ніби «нормальності» українська корпоративна культура, насправді, містить низку серйозних загроз.

По-перше, знижує культурні і пізнавальні потреби людини. Неодноразово доводилося чути від офісних працівників з непоганою освітою: «Я так стомлююся на роботі, що волію розслабитися, то ж дивлюся молодіжні

серіали і комедії».

Робота в офісі, яка потребує певного розумового навантаження настільки виснажує що сил і енергії на інтелектуальний розвиток вже немає.

По-друге, офісна культура знижує й естетичні потреби: це ж нормально танцювати на корпоративі під дискотеку 80-х і реготати над пласкими, сороміцькими жартами аніматорів, що ведуть вечірку.

По-третє, наша офісна культура закріплює світоглядну кашу в голові. У більшості своїй київські офісні працівники є проєвропейськи налаштованими, але це не завадить їм святкувати 23-е лютого, хоча навіть суто за віком у пересічному столичному офісі зараз набереться не так вже й багато чоловіків, що служили у Радянській армії.

«Офісна» мораль дозволяє одночасно бути проєвропейським і вдягатися у пілотки з червоними зірками на корпоративні.

Самобичування "вищої касти"

У компаніях із західним капіталом або найманим «імпортним» менеджментом до корпоративної культури ставлення на порядок серйозніше (про мережевий маркетинг з культурою тоталітарних сект згадувати не хочеться). Для «варягів» корпоративний кодекс, місія компанії, її golden rules – це не порожній звук, і вони намагаються переконати в цьому своїх українських колег. Колеги попервах кивають і формально намагаються їм відповідати, хоча при цьому цілком по-українськи можуть крутити дулі у кишені.

Як, мабуть, у кожній країні третього світу «білі господарі» - каста більш привілейована і тубільці прагнуть їм догодити. Цього не записано у golden rules, але так прийнято.

Українські менеджери навіть найвищого рівня підхоплять жарт про технологічну і економічну відсталість нашої країни, незграбний менталітет, низьку дисциплінованість людей. І в більшості випадків це буде сказано щиро, адже українець, що працює у транснаціональній корпорації – це ще більш привілейований член суспільства, аніж звичайний офісний працівник.

«Імпортний» дрес-код чи корпоративний лексикон (в одній міжнародній компанії, назвемо її, для прикладу Happy, з усіма колегами навіть в офіційному листуванні треба було вітатися як з Happy people) приживаються в Україні без проблем.

Складніше із святами. Якось довелося працювати із менеджмент з однією постсоціалістичної країни, які категорично не сприймали «українську традицію» вшановувати 23-е лютого і 8-е березня. HRа, що прийшов у корпорацію із досить таки «совкової» структури цей факт засмучував: бюджет дозволяє, а корпоративів замало. Вихід знайшли: влаштовували маскаради на Гелловін, пекли млинці на Масляну, стрибали через багаття на Івана Купала – вдалося зацікавити закордонних менеджерів національними звичаями.

Публіка в «іноземній» компанії добирається навіть без особливої допомоги HR доволі однотипна, як у престижній школі чи на мажорному факультеті вишу: люди з високою самооцінкою, у житті яких тренди і бренди посідають неабияке значення, акцентуйовані на закордонних подорожах, з іронічним сприйняттям українських реалій. Такі типажі, коли з якихось причин втратять роботу в іноземній компанії, не поспішають до українських роботодавців.

І цим користуються роботодавці: платять на поряДок менше ніж працівникам з аналогічною кваліфікацією у сусідніх країнах, мовляв куди ви дінетеся з підводного човна.

На свіжу голову, після того як поводив козу по різних офісах, постає питання чим наша корпоративна культура відрізняється від культури інших народів?

Японці відомі прагненням виконувати свої найдрібніші службові обов’язки найдосконаліше. Корейці настільки віддані корпораціям, що навіть живуть і працюють в одному приміщенні. Американці славляться умінням ризикувати і приймати неординарні рішення. А в українців корпоративна культура це перш за все корпроратив. Широка в нас душа.

культура естетика суспільство