Чому Польщі вдалося? Старі помилки, нові ідеї та бунт поколінь (ЧАСТИНА 1)

Моя варшавська приятелька Аня розповідала, як її друзі потихенько привчали прибирати сусідів за своїми песиками. Без жодного крику – тільки власним позитивним прикладом. З часом із пакетиками на прогулянку ходила майже уся вулиця.

Отже. З одного боку – поляки вчаться відповідальному громадянству та взаємоповазі одне до одного. І ці європейські цінності відображається у найпростіших речах – наприклад, у тому, що частина громадян Польщі тепер ходить на прогулянку із песиком, совочком та пакетиком для какульок.

І тих, хто вигулює песика із додатковими аксесуарами, стає усе більше ніж тих, хто тими умовностями не переймається. До того ж більшість не толерує нехлюйства меншості. Хоча б і у такий екстравагантний спосіб як той прапорець. Іншими словами, у ментальності більшості поляків відбулися незворотні зміни.

Іще трохи особистих спогадів. На автобусній зупинці дві старші пані голосно шепотіли одна одній: «Цо тен Жонд собє мишлє – автобус юж ся опужніл на чтере мінути!» Навіть без перекладу можна зрозуміти обурення двох бабусь: автобус запізнився на 4 хвилини проти розкладу – яка ганьба для Муніципалітету!

Так, громадський транспорт у Варшаві ходить за розкладом. Більш того, якщо купувати тримісячний абонемент – щоденні транспортні витрати варшав’янина стають меншими, ніж киянина, який добирається з дому на роботу й назад лише із однією пересадкою.

За еквівалент 7 гривень щодня варшав’янин має змогу без жодних обмежень пересуватися містом на усіх видах транспорту. І цей транспорт є зручним, новим, повногабаритним. Жодних покручів на зразок київських «маршруток» тут нема. І якщо щось там запізнюється на 4 хвилини – то вже привід для праведного гніву місцевих пенсіонерок.

Зранку мене будив мій двірник: він урочисто і голосно в’їжджав у двір на своєму мінітракторі. Влітку він ним підстригає газони. Восени – замітає листя. Взимку я бачив його із спеціальною насадкою, що відкидала сніг на пару метрів від тротуару.

Часом двірник з’являвся у мене в дверях: перевірити лічильники та спитати, чи усе гаразд і може щось треба відремонтувати. Так, такий сервіс коштує грошей. Мої комунальні витрати були десь 500 злотих – 1250 грн. Але стерильна чистота двору та видовище усміхненого вусаня верхи на тракторі щоранку тих грошей вартує!

Іще одна сцена, яку я побачив просто у кількох метрах від мого мешкання. Два тинейджери щось жваво обговорювали, шпацеруючи вулицею. Один з них смалив цигарку. За розмовою вони зовсім не помітили, як їх наздогнав патруль. Двометровий усміхнений поліцейський злегка похлопав юного курця по плечу: «Скільки маєш років?» Хлопець почав виправдовуватися, що хоч йому і нема 18-ти – мама йому дозволяє і усе таке... Мама, виявляється, дійсно була поруч, та коли вона підійшла до сина – почула від поліцейського щось спокійне та розважливе щодо здорового способу життя сина та її батьківських обов’язків.

І от – увага – питання: а коли ви в останній раз бачили, щоб патруль міліції у вашому районі посміхався та займався профілактикою куріння серед неповнолітніх? І взагалі: коли ви останній раз бачили міліціонера, який усміхається і викликає повагу? Бо ті патрульні у Варшаві вочевидь викликали повагу і у сина, і у його мами.

То ж коли до мене в гості приїхала моя мама, вона теж побачила усі ті зміни, які гість щоденно відчуває у точності розкладу громадського транспорту, усмішках поліції та охайності вулиць. Уже через тиждень у неї було лише одне запитання: Як це Польщі вдалося? Адже на початку 1980-х поляки жили нічим не краще за мешканців СРСР.

Ми гуляли парком Дрешера на Мокотові і я намагався розтлумачити моїй мамі досвід польської трансформації. Вдалося усе пояснити десь за годину. Але мусив розпочати дуже здалеку.

Польські реформи почалися із усвідомлення помилок минулого. Це тривало довго. І усвідомлення помилок почалося значно раніше, ніж впровадження реформ.

Занадто радикальні і нетерпимі

Польська незалежність відбулася на 73 роки раніше за українську. Але перше двадцятиріччя незалежності обох країн своєю безладністю фантастично нагадує одне одну. Україна іще легко відбулася.

Польське суспільство було розколоте. Насамперед світоглядом: саме протягом першого двадцятиріччя відбувалося змагання між правими партіями та більш центристськими. Деякі мої польські друзі досі вважають одного з провідників правого табору – Романа Дмовського – справжнім фашистом і обурюються, що одна з центральних площ Варшави носить його ім’я.

Утім, коло Юзефа Пілсудського теж складно назвати ліберальним. Взагалі-то у міжвоєнне десятиліття майже уся Європа перехворіла на тоталітаритаризм. Польща – у легкій формі військової диктатури: тут був політичний процес, але...

Перший польський президент Габріель Нарутович був убитий на п’ятий день своєї каденції. Його убила людина, що вважала президента «несправжнім поляком»: той був литовського походження (Нарутавічус) і досить ліберальних поглядів щодо національних меншин. Дехто сприймав Нарутовіча саме як виразника прагнень литовців, білорусів, українців та євреїв, незалежно від того ким він був насправді.

Саме це було причиною замаху. Коли вбивцю розстріляли – до похоронної процесії приєдналася десятитисячна маніфестація тих, хто вважали розстріляного національним героєм. Навряд чи таку демонстрацію можна назвати проявом національної єдності.

На восьмий рік польської незалежності у Варшаві дійшло до військового перевороту. У травні 1926 року на вулицях польської столиці загинуло близька 400 осіб. Пілсудський на два роки очолює уряд. Але навіть після його відставки у 1928 році жодного прем’єра не призначали без його остаточного рішення. Навряд чи такий державний лад можна назвати справжньою демократією.

На шістнадцятий рік незалежності Польщі внаслідок теракту, організованого українськими націоналістами, загинув міністр внутрішніх справ Броніслав Пєрацький. Щось було негаразд у міжвоєнній Польщі із правами національних меншин, якщо вони починають створювати не культурні товарства і лоббі у парламенті, а терористичні угрупування.

І ось на двадцять перший рік незалежності трапилося те, про що деякі ліберальні інтелектуали застерігали суспільство кількома роками раніше: Польща її втратила. Втратила свою незалежність.

Віленський професор Станіслав Свянєвіч у серпні 1939-го був свідком телефонної розмови між редактором газети «Слово» Юзефом Мацкєвічем та польським МЗС. «Польщі нічого не загрожує» - відповіли там. І уряд, і суспільство навіть за тиждень до початку катастрофи демонструвало фантастичну сліпоту.

Панувала така думка, що польська армія легко провчить німців – «нехай ті тільки сунуться» - а вже за пару тижнів польські солдати крокуватимуть берлінською бруківкою. Через чотири тижні після тієї телефонної розмови німецькі солдати крокували вулицями Варшави.

Ані уряд, ані суспільство у своїй масі не усвідомлювало масштабу тогочасних викликів і зовнішніх загроз. Вони жили у іншій, якійсь віртуальній реальності. І тим польський уряд, і польське суспільство тоді нагадує українських політиків і звичайних громадян зараз.

Отже, міжвоєнна Польща наробила досить помилок: вона мала суспільство, що було схильне до простих рішень та занадто радикалізоване, щоб підтримувати громадянський мир, а до того – нестабільну політичну систему, де уряди зневажали серйозність зовнішніх загроз.

Минула війна. З тієї війни у мир Польща входила із тягарем втрат, образ і тривоги.

Польща втратила близька 6 мільйонів життів своїх громадян. Польща втратила місце на карті: Сталін, Рузвельт та Черчилль пересунули цю країну на захід як старий комод. Польща втратила суверенітет: уся її нова територія опинилася під контролем Радянської Армії та сформованого у СРСР уряду.

Поляки сподівалися, що після війни вони повернуться до могил прадідів у Вільно, Гродно та Львув. Та вийшло так, що східний кордон, який перед війною намалювали вороги – Рейх та СРСР, після війни затвердили друзі – США та Британія.

Десятки тисяч солдат Польської армії – армії генерала Андерса, що звільняла Рим разом із союзниками, не могли повернутися не тільки до колишніх польських земель на Сході, а й до Польщі взагалі. Вони не могли повернутися до окупованої радянськими військами Польщі і тепер не мали довіри до союзників.

Образа була на всіх: на росіян, німців, британців. Сім’ї були роз’єднані, а нова польська влада видавалася чужою. Чужою, як і доми нових польських земель – Нижнього Шлёнська та Поможа.

Щоправда, пізніше нова польська еміграція зіграє свою позитивну роль у цій історії. Але тоді з усіх тих втрат і образ народилося єдине почуття – велика тривога.

Уся польська повоєнна історія перетворилася на тривалий процес роботи над помилками міжвоєнної Польщі, які призвели до катастрофи.

Перше повоєнне десятиліття пройшло у тривозі, у облаштуванні нових домів і «нового ладу». Нарешті у СРСР помер Сталін. Минуло іще пару років. І у Польщі вибухнуло.

Західний вітер

Влітку 1956 року повстала Познань. На вулиці із єдиною вимогою «Жадаємо хліба!» вийшло усе місто. Повстанці розгромили Воєводський Комітет правлячої Польської об’єднаної робітничої партії. Того ж дня бунт розчавили танками.

Утім, криза спричинила відставку уряду. Крига тріснула. Почалася відлига.

До Польщі почали повертатися колишні солдати армії Андерса. За ці 10 років дехто отримав західну освіту, дехто – навчився мов і західного способу мислення. Їх було не так аж багато, але вони були носіями іншої правди про Катинь, про СРСР (армія формувалася із спецпереселенців та в’язнів ГУЛАГу), вони були носіями іншої правди і про світ за межами зони впливу Імперії Зла. Пропаганді було складно із таким контингентом.

У СРСР таких відразу відправляли на Колиму. Але Польща Колими не мала. Натомість була «найбільш веселим бараком соціалістичного табору». Ті, хто повернувся наприкінці 1950-х уже не зазнавав жодних репресій.

Так, позірно вони були лояльними громадянами. Та насправді у польського суспільства відразу по війні почало формуватися «друге дно». На роботі – це були цілком лояльні громадяни Народної Республіки. Але вдома ці самі люди ростили майбутню опозицію: переповідали історію діда, що воював у АК та брав участь у Варшавському повстанні, історію бабці, яку виселили у Казахстан, чи дядька, що загинув у Катині. Майбутні зміни почалися із поширення правди про минуле, з партизанського опору неправді, з «домашньої контрпропаганди».

Майбутні зміни почалися із поширення правди про минуле, з партизанського опору неправді, з «домашньої контрпропаганди»

У результаті, нове покоління виросло із відчуттям всеохоплюючої брехні та прагнуло свого повстання. Це було покоління нових повстанців: Куроня, Міхніка, Валентинович та Валенси. Воно повстало у 1968-му – у Варшаві, у 1970-му – в Гдині, у 1976-му в Радомі і знову у Варшаві. А у 1980-му вибухнула «Солідарність».

Але це було потім. У травні 1947 році до паризького передмістя, у Мезон-Ляфіт переїжджає Єжи Ґедройць. Що може бути буденнішим цього факту?! Але з цього моменту у Західній Європі утворився іще один інтелектуальний осередок, що вів потужний діалог щодо минулого і майбутнього усієї Східної Європи. І завдяки діяльності цього осередку Польща згодом стане «адвокатом і речником України у Європі».

Відмова від шовінізму і "втрачених територій"

Насправді з цього моменту польська еміграція розділилися. Ті, хто після війни осів у Лондоні, творили тяглість із офіційними інституціями довоєнної Польщі. Поза кордонами соціалістичної Польщі були потрібні ті, хто маніфестував світу спадковість державної традиції. Але цей спадок мав гіркий присмак помилок. І тому були потрібні й ті, хто б писав новий польський проект з «чистого аркушу».

Навколо Ґедройця, Польського літературного інституту та часопису «Культура» утворилося коло нонконформістів, які усвідомлювали старі довоєнні помилки.

«Культура» почала дискусії щодо того, якою має бути майбутня Польща.

У 1952 році часопис публікує лист молодого священика о. Юзефа З. Маєвського: «Поляки люблять домагатися справедливості і знають їй ціну, та коли нам самим доводиться вимірювати справедливість для когось, ми прикладаємо дуже куцу й хтозна чи не геть фальшиву мірку. (...) Нехай литовці, чия доля складається іще тяжче ніж наша, радіють зі свого Вільна, а у Львові хай майорить синьо-жовтий прапор». Отець Маєвський закликав залишити «Креси» литовцям, українцям та білорусам і опікуватися тим, що є.

Цей лист викликав хвилю обурення у польській еміграції. «Культура» втратила багато передплатників. Але через кількадесят років з’ясувалося, що ця гаряча дискусія пішла Польщі на користь і сприяла усвідомленню помилок її недавньої історії. Врешті-решт, ідею, яку тепер виголошує, як мантру, кожен польський президент – «без вільної України не буде незалежної Польщі» – сформулювала і популяризувала саме ліберальна ґедройцівська «Культура».

З подібних дискусій починалося загоєння польсько-українських суперечностей, а в певному сенсі – засудження і подолання шовінізму.

Це була лише одна із гарячих дискусій навколо контроверсійних (тоді) ідей, які (тепер) стали мейнстрімом польської політики. Врешті-решт, вони намагалися відповісти на головне питання: «Якою має бути майбутня некомуністична Польща?»

І паризький, і лондонський еміграційні осередки сконцентрувалися на випуску величезної кількості книжок. Струмки тих книжок текли з Парижу і Лондону до Польщі. У 1970-ті роки Залізна завіса добряче проіржавіла в районі міжріччя Вісли та Одри.

Мої польські знайомі розповідали, як вони контрабандою привозили з-за кордону серед речей у валізах провозили «заборонені» книжки. Про це мені розповідав онук професора Станіслава Свянєвіча – Павєл, наразі сам професор Варшавського університету. Дід мешкав у Лондоні, мав доступ до «тамвидаву» і сам постійно долучався до його творення як видатний економіст та совєтолог. Онук провозив заборонені книжки до Польщі, а митники демонстрували позірну неуважність до назв і імен на їх обкладинках.

Польща була у рази більш відкритою у світ, ніж радянська України тих часів.

Величезна кількість поляків їздила вчитися до університетів «загнівающєго» Заходу. Багато хто виїздив на роботу за посередництва «Полсервісу». Родичі навідували своїх далеких-близьких у Британії та Франції. Польща 1960-70-х не була «загерметизована» і не варилася у своїй провінційності, так як до того була змушена Україна.

Будь-які нові ідеї у гуманітаристиці, політології чи економічних науках відразу потрапляли до інтелектуального обігу у Польщі і поволі змінювали її.

Академічне середовище стало однією з двох основних складових польської контреліти. Часом це була форма внутрішньої еміграції справді вільних людей.

Звичайно, у соціалістичній Польщі теж була цензура, а видавництва раз-по-раз розсипали набори уже готових до видання книжок, але... але... але... На відміну від українських керманичів 1970-х польські не переставали бути поляками і не перетворили державну машину на каток, що закатує у асфальт усе живе.

Студентські бунти у жовтні 1968 року та робітничі – у грудні 1970 та в червні 1976 років остаточно розділили суспільство на «своїх» та «чужих». Владі вдалося придушити повстання, але вона не могла задовольнити прагнення бунтівників. Опозиційно налаштованими до влади були уже не десятки, а сотні тисяч польських громадян, які публічно демонстрували незгоду з урядом, а ще мільйони не могли не співчувати їх прагненню змінити країну.

Мій варшавський тьютор, відомий соціолог Анджей Шпоцінський (один з представників того покоління, що у 1960-ті вчився на Заході) дуже любить згадувати історію, як одного дня наприкінці 1970-х до нього зателефонувала його не менш відома колега – Барбара Шацька. Вона досліджувала історичну пам’ять польської інтелігенції, і у її голосі того дня бриніло здивування: «Слухай, Анджею, що це може значити: Пілсудський раптом став найбільш популярною фігурою серед інтелігенції?» «Буде революція!» - так Анджей Шпоцінський випадково передбачив «Солідарність».

Суспільство несвідомо ідентифікувало себе саме із тими, хто творив зміни у минулому, із тими, хто підіймав повстання.

Наприкінці 1970-х суспільне незадоволення продовжувало зростати. Хто зна у якій формі це могло б проявитися, якби не одна подія: у жовтні 1978 року краківський архієпископ Кароль Войтила стає римським Папою Яном Павлом ІІ.

«Не бійтеся!» - сказав Ян Павло ІІ 22 жовтня 1978 року у інаугураційній проповіді. Він просив своїх вірних відкрити двері Христу і його спасительній владі, відкрити цій владі державні кордони, кордони економічних систем, політичних систем і цивілізаційних напрямків. А це прохання прозвучало як заклик до опору авториторизмові.

Папа говорив про те, що людина сьогодні надто часто не знає, що у ній є. Йшлося про часточку вищої суті у кожній людині, а звучало – як нагадування про внутрішню силу кожного. Він казав про те, як часто людину охоплює зневіра і непевність щодо сенсу власного життя, а то звучало як заклик до змін: «Не бійтеся!»

Наступного, 1979 року, Ян Павло ІІ вирушає до великої пасторської подорожі рідною Польщею. Ті його слова почули мільйони людей. Іще через рік вибухнула «Солідарність» - люди перестали боятися.

Семінар з модернізації Польщі

Усе почалося з дрібниці. Влітку 1980-го року робітницю гданської корабельні Анну Валентинович звільнили. Це стало початком страйку. Зрештою, початкові вимоги страйкарів були задоволені. Але у той момент, коли лідер страйкарів Лех Валенса був майже готовий припинити страйк, з’явилася та сама Анна Валентинович із іншими жінками. Вони влаштували такий скандал, що страйк був продовжений. Проте вже не на захист прав однієї людини і працівників одного виробництва, а заради прав і свобод усього народу. Це звучить надто пафосно, але було саме так.

Яцек Куронь. Сучасний малюнок

Тут треба згадати іще один факт: іще 1976 року утворився КОР – Комітет оборони робітників. До нього входили уже відомі нам польські інтелектуали і дисиденти. Іще 1977 року Яцек Куронь формулює основні задачі суспільної самооборони: «Замість того, щоб палити комітети, створюйте власні». Йшлося про створення громадянських структур паралельних структурам владної партії.

Звичайно, що у 1980-му провідні активісти КОРу інтелектуально забезпечували «тили» страйкарів. Валенса не соромився йти і питати у високочолих інтелектуалів: «Що я маю робити?» Розпочався п’ятнадцятимісячний «Карнавал «Солідарності». До незалежної самоврядної профспілки «Солідарність» протягом цього часу вступили близька десяти мільйонів. Поляки чітко розуміли, що такої Польщі вони не хочуть. Але якою вона мала бути?!

Будь-яка революція змінюється реакцією. В грудні 1981 року генерал Ярузельський оголосив «Воєнний стан». Близька 10 000 активістів опозиції було інтерновано, тобто затримано на невизначений термін без пред’явлення конкретних звинувачень.

«Ви собі не уявляєте, як було добре!» - доктор Казимеж Вуйціцький з Варшавського університету належав до того покоління, яке «не встигло» на Варшавське повстання 1944 року, і навіть до студентського бунту 1968 року. Тому «Солідарність» - то була можливість для його покоління показати себе рівним братам, батькам і дідам, позмагатися із їх бунтівною вдачею.

«Ви собі не уявляєте, як було добре!» - іще раз повторює він, згадуючи кінець 1981 року: «Уявіть: в одному місці, у один час Ярузельський збирає найбільших опозиційних інтелектуалів того часу. Які неймовірні дискусії тоді точилися у тій в’язниці!» Не бажаючи того, генерал Ярузельський створив постійно діючий семінар із модернізації Польщі.

Згодом навіть у СРСР розпочалася Перебудова. А нові ідеї поширювалися Польщею як епідемія, як пошесть. Непідцензурні видання «Другого обігу» - так називався польський самвидав – виходили величезними накладами. Уряд уже не міг нічого контролювати.

Суспільство не тільки перестало боятися, люди почали відкрито сміятися з влади. Це почалося у Вроцлаві, де на стінах почали з’являтися написи «Свободу рабині Ізаурі та політичним в’язням!». Міліція ті написи старанно замальовувала і з часом усе місце було поплямоване. А на тих написах почали з’являтися зображення помаранчевих гномиків-краснолюдків. Так почалався рух із висміювання режиму краснолюдків. «Помаранчева альтернатива» - а йдеться про її бурхливу діяльність – висмівало три речі: стан несвободи, абсурдність режиму і злидні.

Розпочинався 1989 рік. До Центральної Європи знову прийшла весна народів. У Польщі тих, хто підтримував владу, уже давно було менше, ніж тих, хто підтримував опозицію.

Ярузельський сів за Круглий стіл разом із тими, кого іще вчора тримав у в’язницях. Іще через рік польський світ перевернувся: опозиція стала владою, контреліта отримала усі важелі для змін. До уряду входять колишні дисиденти, а згодом президентом стає колишній електрик, профспілковий лідер та нобелівський лауреат Лех Валенса.

«Польща змінюється кожні 50 років» - то мені колись примас Вишинський сказав приватно. Яка мудра людина була: він усе передбачив!» - Казімеж Вуйціцкі не приховує захоплення.

А мене ці слова засмутили: полякам знадобилося 50 років, щоб усвідомити помилки ІІ Речі Посполитої, виростити покоління незалежних інтелектуалів та робітників, що зробили цінності ім’ям свого руху.

Врешті-решт, знадобилося 50 років протестів, стихійних бунтів та справжніх повстань, щоб повалити радянську владу. Знадобилося 50 років інтелектуальної роботи багатьох людей, щоб напрацювати бачення майбутньої Польщі, а потім іще 20 років – щоб цю візію реалізувати.

Що відбулося із Польщею за ці 50 років – з 1939 по 1989?

1. Увесь цей період відбувалася робота над помилками ІІ Речіпосполитої. Ігнорування зовнішніх викликів, нестабільність політичної системи та зриви до диктатури, низька політична культура, міжнаціональні суперечності та націоналізм, міжверствові суперечності – усе це вимагало засудження і переосмислення.

2. У середовищі інтелектуалів сформувалася контреліта, яка сформулювала бачення майбутньої некомуністичної Польщі: свобода, декомунізація, демократія, дотримання прав людини, ринкова економіка, участь у загальноєвропейських безпекових і економічних структурах, потужна і відкрита у світ освітня система, особлива увага до конкурентності «людського капіталу». Цілі були визначені.

3. Поляки перемогли почуття страху перед режимом. Солідарність і масовий протест робітників стали рушієм змін.

Кожний отримує те, чого прагне. Українці прагнуть стабільності. Поляки прагнули змін. Саме тому Польщі вдалося змінитися.

У українців є тільки один спосіб модернізації своєї країни – захотіти змін. А для цього треба змінитися кожному: навчитися посміхатися одне одному, виконувати взяті зобов'язання вчасно і якісно, та перестати радіти тому, як коханий песик гадить під ноги іншим українцям.

Зміни почнуться тільки з усвідомлення власного щоденного побутового окаянства. З поваги до себе. З активної протидії тим, хто гадить: хоч під ноги, хоч на голову, хоч – в душу. З протесту. Зі змін усередині себе.

P.S. У наступній частині матеріалу «Чому Польщі вдалося?» - коротка історія декомунізації Польщі: як люстрація і подолання тягаря минулого вплинули на гуманітарний розвиток, а також про те, як можна намастити суспільні цінності на хліб.

Другу частину дослідження "Чому Польщі вдалося?": "Люстрація і загальна декомунізація, як економічні чинники", - читайте тут

Третю частину дослідження "Чому Польщі вдалося?": "Філософи у владі й інвестиції в довіру", - читайте тут

польща історія досвід реформи