Як потрібно пам'ятати комунізм. Екскурсія по Будинку терору в Будапешті

В Угорщині Громадський фонд викупив будівлю і створив один з найбільших музеїв у світі, присвячений тоталітарному терору. Стіни буквально просякнуті кров’ю і сльозами, й організатори музейної експозиції постаралися, щоб відвідувачі відчули це аж до мурашок по спині.

Проспект Андраші – один із найкрасивіших у Будапешті. Під широкою вулицею, яку називають ще «Єлисейськими полями», прокладено найстарішу в континентальній Європі гілку метро. Стилізовані під ті, перші, вагони зупиняються на станціях, вигляд яких фактично не змінювався з часу відкриття Будапештського метрополітену в 1896 році.

На протилежному від центру Пешта кінці проспекту Андраші розташована монументальна площа Героїв – саме за її принципом 2001 року планувалося оформити майдан Незалежності в Києві, однак замість скульптурного пантеону видатних історичних постатей за колоною вибудували торговельний центр «Глобус».

По обидва боки проспекту Андраші – елегантні вілли, музеї, театри, державні установи й дипломатичні представництва. Проте є на цій вулиці один будинок, який привертає особливу увагу.

Над сірою чотириповерховою будівлею зловісно нависає чорний металевий карниз із прорізаними літерами, з яких складається слово

TERROR

Навпроти входу – щільна завіса із товстих ланцюгів:

Як свідчить напис, продубльований різними мовами (є й українською), це – символічне зображення залізної завіси між соціалістичним табором та рештою Європи.

Трохи далі – бетонний блок – символ Берлінського муру:

Ми стоїмо перед Будинком терору («Террор хаза») – унікальним музеєм двох режимів, від яких потерпала Угорщина у ХХ сторіччі.

На відміну від України, досі заставленої пам’ятниками радянським вождям і керованої вождями, готовими заради червоних ідолів відривати патріотам руки й ноги, в Угорщині усвідомлення кривавої тотожності комуністичного й нацистського режимів починається «з голови». Музей терору в Будапешті було створено за підтримки чинного прем’єр-міністра країни Віктора Орбана, який очолював угорський уряд і в 1998-2002 роках.

Під зірками і вістрями «Схрещених стріл»

Урочисте відкриття музею відбулося 24 лютого 2002 року, напередодні Дня жертв комуністичного режиму, який в Угорщині відзначають 25 лютого.

Уже в 2003 році одна з виставок Будинку терору розповідала про Голодомор-33 в Україні.

А взагалі історія цього величного музею почалася ще у 2000-му, коли Громадський фонд підтримки історичних і соціальних досліджень Центральної та Східної Європи придбав будівлю на проспекті Андраші, 60 для майбутньої експозиції.

На фасаді – портрети замучених у цій будівлі

Це приміщення було обрано не випадково.

Під час ІІ Світової будинок був штаб-квартирою угорської нацистської партії «Схрещені стріли». А по завершенні війни тут розмістилося Управління державної безпеки – угорський КДБ.

Дві стели на вході – з символікою нацистського й комуністичного режимів

Ці стіни буквально просякнуті кров’ю і сльозами, й організатори музейної експозиції постаралися, щоб відвідувачі відчули це аж до мурашок по спині.

Вхідний квиток для дорослих недешевий – 2000 форинтів, або майже 80 гривень (пенсіонерам, дітям і студентам – півціни).

Але відвідувачів багато – особливо іноземців, хоча й угорців теж вистачає.

Знайомство з Будинком терору

Експозиція починає дивувати і вражати вже з першого поверху.

Фактично всю площу невеликого атріуму займає радянський танк.

На стінах атріуму – своєрідного колодязя між виходами на різні поверхи – портрети жертв:

Піднімаємося ліфтом на другий поверх – до першої зали.

Тут з екранів розповідають про територіальні втрати, яких зазнала Угорщина після І Світової війни й до початку ІІ Світової. Частина земель відійшла Україні.

…Кадри старої кінохроніки з усміхненими лідерами нацистської Угорщини. З динаміків лунають чітко карбовані слова – розуміти німецьку й угорську не важливо, все говорять інтонація та звуки військових маршів.

У ІІ Світовій війні Угорщина підтримала нацистську Німеччину. Коли в червні 1941-го Третій рейх оголосив війну Радянському Союзу, її приклад наслідували й угорські союзники.

При цьому про регента Міклоша Хорті проспекти музею розповідають нейтрально – як про державника й зовсім не кровожерного лідера.

Протягом певного періоду, незважаючи на воєнні часи, угорцям жилося порівняно непогано як в економічному, так і в політичному сенсі – країною керували власний уряд і парламент, у якому засідали й опозиційні партії, преса почувалася досить вільно, місцеві євреї не зазнавали жорстоких переслідувань.

Але в березні 1944-го пронацистський уряд Дьоме Стояї легалізував раніше заборонену націонал-соціалістичну партію «Схрещені стріли» на чолі з Ференцем Салаші.

В Угорщині ця політична сила швидко набула великого впливу, а за її межами Салаші користувався потужною підтримкою Третього рейху.

Наприкінці серпня радянські війська впритул наблизилися до угорського кордону, і регент Угорщини Міклош Хорті вирішив укласти сепаратне перемир’я з СРСР. Тому видав наказ про відставку уряду Стояї й арешт Салаші. Гітлер, який на той час уже втратив своїх закордонних союзників, не збирався з цим миритися, і в Будапешті було здійснено нацистський переворот.

Сина Хорті викрали, й заради його порятунку угорський лідер був змушений зректися своїх повноважень на користь Салаші. Той проголосив себе національним лідером (фюрером) і взявся керувати країною за прикладом фюрера німецького. Упродовж двох місяців було знищено або вивезено в німецькі табори смерті 600 тисяч євреїв та 28 тисяч циганів, тисячі незгодних зникали в катівнях на проспекті Андраші.

На стінах перших залів в експозиції музею – угорські нацистські плакати, емблеми «Схрещених стріл». Бачимо стіл засідань профашистської партії з манекенами в мундирах із пов’язками, схожими на гітлерівські.

…А вже у квітні 1945 року правлінню Салаші було покладено край – Радянська армія розгромила останні його бастіони і взяла Угорщину під свій контроль.

На стінах – трагедії, під ногами – Дарниця

Так для угорців почалася історія нового терору. І якщо нацистському режиму в цьому музеї присвячено лише кілька невеликих залів, то комуністичному – два з половиною поверхи.

На закиди щодо «нерівноцінності» експозиції незмінний директор Будинку терору Марія Шмідт зауважує: нацистські репресії в Угорщині тривали кілька місяців. Комуністичні – понад 40 років.

Експозиція музею продумана до найменших деталей. Вона і «речова», і водночас великою мірою мультимедійна.

У кожному залі – пачки аркушів із розповідями угорською та англійською мовами.

Кадри архівної кінохроніки на великих плазмових екранах, старі фото й документи доповнюють експонати – оригінальна обстановка в колишньому кабінеті шефа політичної поліції, столи для допитів інакомислячих зі сліпучими лампами над ними, зала суду з тисячами тек особових справ…

Заходиш до темної зали – і раптом яскраве світло показує в її центрі масивне чорне авто, партноменклатурний «членовоз». Враження доповнює тривожна й моторошна музика, яку спеціально для музею написав композитор і рок-виконавець Акош Ковач.

У кімнаті, присвяченій трагедії угорців у ГУЛАГу, вся підлога встелена килимом із мапою СРСР, на якій позначено місця, куди громадян Угорщини відправляли на заслання й примусові роботи.

Києва, скажімо, не показано, зате є нинішній столичний район Дарниця. У тодішньому селищі на лівому березі Дніпра був розташований табір для військовополонених, у тому числі й угорців.

Ще «українські» адреси – Кривий Ріг, Львів, Дніпропетровськ.

Інтер’єр “гулагівського” залу з картографічним ковроліном

З екранів на стінах зали по черзі лунають розповіді угорських в’язнів радянських таборів. Унизу моніторів ідуть субтитри з перекладом англійською.

У наступній прохідній кімнаті – шафки для одягу і два манекени, що обертаються, у нацистській та радянській уніформі. Що це означає?

Після довгих років діяльності в підпіллі Компартія Угорщини потребувала кадрів, тож наприкінці 1940–х її лави формувалися переважно з… колишніх членів «Схрещених стріл». Від неофітів вимагалося тільки підписати заяву з готовим текстом – «був інфікований отрутою контрреволюції й фашизму, щиро розкаююся, готовий вірно служити ідеалам комунізму». Згодом чимало з «перевдягнених» націонал-соціалістів, які справді служили новим ідеалам і «стукали» на сусідів та родичів, самі опинялися за ґратами.

Лідера комуністичної Угорщини Матяша Ракоші недарма називали «найздібнішим учнем Сталіна». Він і до влади в країні прийшов завдяки масштабним фальсифікаціям (про це – окрема експозиція: «Головне не як голосують, а як рахують»). Хоча передусім репресії були спрямовані проти інакомислячих, «куркулів» тощо.

Наступний зал зображає прихід до влади комуністів.

Угорці вперто не приймали цю партію. У листопаді 1945 року в Угорщині відбулися парламентські вибори – перші повоєнні вільні вибори у Східній Європі. Голосували за партійні списки, а не за окремих кандидатів. Приголомшливу перемогу здобула правоцентристська Партія незалежних дрібних господарів – 57% голосів. Незважаючи на сподівання Радянського Союзу, який прийшов в Угорщину на хвилі «звільнення Європи», Угорська комуністична партія отримала лише 17%. Однак радянський зверхник в Угорщині, маршал Ворошилов, відмовив Партії дрібних господарів у праві сформувати уряд самостійно. Під тиском Ворошилова партія-переможниця мусила організувати за участю соціал-демокартів та комуністів на ключових посадах, зокрема «силових».

У 1946 році Угорщина стала республікою. Посаду президента здобув лідер дрібних господарів Золтан Тілді , який передав пост прем’єр-міністра Ференцеві Надю. Комуніст Матьяш Ракоші став віце-прем’єром.

Отримавши контроль над правоохоронними органами і поліцією безпеки, комуністи чинили постійний тиск на Партію дрібних господарів, як всередині, так і поза урядом, забирали владу на місцях, проводили націоналізацію промислових підприємств, забороняли релігійні організації.

У лютому 1947 року поліція почала арештовувати лідерів Партії дрібних господарів, звинувачуючи їх у «змові проти республіки». Надь мусив тікати за кордон.

Але й на наступних парламентських виборах у серпні 1947 року комуністи не здобули більшості голосів! Усвідомлюючи свій низький рейтинг, вони вдалися до відвертих фальсифікацій і своєрідних «каруселей» та «печива», як назвали б ці технології в сучасній Україні: в хід пішли тисячі й тисячі додаткових виборчих документів – так званих «блакитних бюлетенів».

У цьому залі в кабінах для голосування, запнутих червоною матерією, можна побачити копії тих «блакитних бюлетенів» і взяти їх собі як сувенір.

Замість назв партій на цих папірцях – лише їх порядкові номери.

Незважаючи на фальшування, комуністи спромоглися збільшити свою частку з 17% лише до 24%.

Знекровлена Партія дрібних господарів отримала тільки 15%. Її колишні виборці частково перетекли до трьох інших правоцентристських партій, однак під прицілами червоних «силовиків» та радянських «радників» вони не мали шансів.

Зіткнувшись із другим провалом на виборах, комуністи й совіти змінили тактику, відмовилися від демократичного фасаду, й почали діяти грубою силою.

У червні 1948 року соціал-демократична партія була змушена злитися з комуністичною – відбулося створення Угорської робочої народної партії, в якій домінували комуністи. Опозиційні до комуністів лідери соціал-демократів були змушені залишити країну або піти з політики. Президент Золтан Тілді був також відсторонений від посади.

Зрештою, у лютому 1949 року всі «демократичні» партії зігнали в так званий Народний фронт, лідером якого став Ракоші. Опозиціонерів комуністи оголосили поза законом. Парламент прийняв нову конституцію Угорщини за зразком Конституції СРСР 1936 року. Була проголошена Угорська Народна Республіка – країна робітників і селян, де владу мають трудящі, а метою є соціалізм.

Червона президія в залі виборів

Також у цьому залі – комуністичні герби країн-членів Східного блоку, портрети Леніна, радянська радіоапаратура, комуністична документація та інше причандалля.

Квиток члена угорської компартії

Наступний – кабінет радянського радника:

На стіні в цьому кабінеті – перелік радянських послів в Угорщині. Вони активно впливали на внутрішню політику країни.

Останній зал на цьому (другому) поверсі присвячений руху опору угорців проти радянської та комуністичної окупації.

Їх арештовували й катували. Столи й табуретки на постаментах під сліпучими лампами – як ілюстрація до “Саду Гетсиманського” Івана Багряного:

Перший поверх відкриває експозиція, що розповідає про боротьбу з вільним угорським селянством, із місцевими куркулями (англ. kulak), про засоби фізичного та політичного впливу на них.

Талони

Далі – зал, що розповідає про угорську політичну поліцію, а також справжній кабінет керівника Угорської держбезпеки Габора Петера, що розташовувався в цьому будинку:

…Щоб потрапити у світлий та оптимістичний зал «Повсякденне життя» (про нього – нижче), потрібно пройти через зал «Юстиція», який зображає залу суду.

По всій площі бічної стіни – корінці тек зі справами проти «ворогів вітчизни». Лише куркулів в Угорщині було засуджено 300 тисяч.

Куточок угорської сатири

Далі йдуть два зали, що розповідають про терор проти священиків католицької церкви.

«Росіяни, забирайтеся додому!»

Проминувши, здавалося б, усі гнітючі зали, заходимо в темний ліфт. Шлях униз виявляється неочікувано довгим.

Чотири поверхи кабіна долає ледве не три хвилини – доки з екрана в ліфті свідок злочинів комуністичного режиму детально описує тортури, яким піддавали «ворогів народу» в підвалах Управління держбезпеки.

Нарешті голос замовкає, двері розсуваються… І ми опиняємося там, де застосовували щойно описані тортури. Катівня.

У «звичайних» камерах висять портрети закатованих.

Вражені відвідувачі музею з подивом зазирають у нішу завширшки не більш ніж 50 на 50 см – це карцер. У вузькій «трубі», де можна тільки стояти, в’язнів тримали по 20-30 годин.

У карцері

Навпроти – «мокра» камера, по кісточки залита крижаною водою.

У наступній кімнаті на столі розкладено залізні щипці, цвяхи, мотузка, електроприлади – знаряддя, за допомогою яких із в’язнів «витягували» свідчення про їхню «державну зраду».

Кімната для допитів

Камери – справжні. Вони тут і були

Камера з максимальною шумоізоляцією для психічного «ламання» арештантів:

Також у підвалі облаштовано так званий Зал сліз – емоційно сильну інсталяцію в темному приміщенні з іменами загиблих та вогниками-душами та високих підставках.

Криваві злочини УДБ стали одним із каталізаторів Угорського повстання 1956 року, коли тисячі людей вийшли на вулиці, вимагаючи реформ, виведення з країни радянських військових, знесення пам’ятника Сталіну, повернення в уряд популярного в народі екс–прем’єра Імре Надя.

У відповідь в Угорщину було введено додаткові частини радянських військ, танки, іншу військову техніку. Повстання було жорстоко придушене.

Цій трагічній сторінці угорської історії присвячено наступні зали Будинку терору.

На стіні – великий напис «Росіяни, забирайтеся додому».

У цій кімнаті – пляшка з “коктейлем Молотова”, велосипед…

У центрі – угорський прапор із діркою замість герба, вирізаного з полотнища повстанцями.

Такий самий прапор стоїть на площі перед парламентом Угорщини, над символічною братською могилою жертв повстання 1956 року. Напис на табличці застерігає: «Комуністична система провалилася в усіх сенсах. Попри це, здихатися комунізму буде надзвичайно важко. Бо немає нікого небезпечнішого за переможця знищеної системи, який відкидає її правила, але захищає свою здобич і владу».

Маленька Угорщина добре пам’ятає своє гірке минуле. І щодо цього Україні точно варто б узяти з неї приклад.

А взагалі, нам, народженим в СРСР, складно осягнути гостроту політичної пам’яті угорців, що знайшла відображення у створенні цього музею (до речі, «Террор хаза» є членом Європейської платформи пам’яті, до якої минулого року приєднався й український Центр досліджень визвольного руху).

Адже в той час, коли в СРСР панували злидні, планова економіка, тотальний дефіцит, у кращому разі – застій, в угорців був так званий гуляш-соціалізм, він же кадаризм.

Так, політична влада в УНР – країні-члені Варшавського блоку – була тоталітарною, Угорщину від Західної Європи відділяла залізна завіса, дисидентів карали в тюрмах. Однак рівень тоталітарності був усе ж неспівставний із режимом в СРСР. А економіка УНР вигідно відрізнялася від радянської наявністю елементів ринку, що стало можливим в результаті реформ уряду Яноша Кадара.

З 1968 року в Угорщині було введено принципово новий для країн соцтабору економічний механізм, який передбачав відмову від централізованого планування й передавав право на складання планів самим підприємствам. Одержавши фінансову самостійність, державні підприємства змогли самі відкривати свої філії і збувати власну продукцію.

Угорська економіка найменше серед економік країн соцтабору страждала від зрівнялівки в оплаті праці. До середини 1970-х років національна грошова одиниця Угорщини – форинт – досягла рівня практично повної конвертованості. В роки керівництва Кадара країна вийшла на перше місце в Європі за виробництвом пшениці і м’яса з розрахунку на душу населення, на друге – за виробництвом яєць.

На відміну від більшості країн соціалістичного табору, споживчий ринок в Угорщині практично не страждав від дефіциту товарів народного споживання. Власне, назва «гуляш-комунізм» виникла в Угорщині у зв’язку з тим, що свою національну м’ясну страву угорці могли собі дозволити практично щодня.

За часів правління Кадара угорці називали свою країну «найвеселішим бараком у соцтаборі». Про рівень достатку свідчить один зал – світлий, у якому стіни обклеєні веселими рекламними плакатами 1950-1970-х років.

До стіни приклеєна “Молода гвардія” Фадєєва угорською мовою

Але комерційна реклама перемежовується пропагандистськими постерами зі Сталіним, а усміхнені громадяни читають праці Ракоші:

Ще в одному світлому приміщенні, вже після Залу сліз, вся стіна заклеєна принтами листівок, які присилали на батьківщину родичам ті угорці, що мусили тікати з країни й осіли за кордоном – у США, Канаді, Австралії, Західній Європі тощо: