Чому Польщі вдалося? Люстрація і загальна декомунізація як економічні чинники (ЧАСТИНА 2)

Першу частину циклу «Чому Польщі вдалося?» Читайте тут.

Колись на одному блозі мені трапилися три карти сучасної Польщі, само сусідство яких викликало якісь дуже дивні почуття. На одній карті була візуалізована популяція диких оленів, на другій – таких само диких кабанів, а на третій – результати президентських виборів у Польщі у 2010 році.

Усі три карти дивували своєю подібністю. Польща була розділена певним кордоном, по один бік якого було багато диких звірів, а по другий – значно менше. Там, де було багато диких оленів та кабанів – голосували за переможця тих виборів Броніслава Коморовського. Там, де мало звірів – за його опонента Ярослава Качинського.

Проект одного із залів музею польської історії. Будівництво музеїв фінансується з фондів ЄС

Співставлення карт між собою видавалося абсолютним абсурдом: яка може бути кореляція між популяцією кабанів та поведінкою виборців? Але виявляється, що кордон, який ділив як політичні реалії, так і реалії світу тварин, до того ж окреслював контури примар минулого. Це був кордон, який утворився у результаті розділів Польщі наприкінці XVIII століття.

На колишніх німецьких землях було багато диких тварин, а виборці голосували за ліберальні цінності. На колишніх російських та австрійських – тварин було значно менше, а більшість виборців голосувала за представника більш правого, традиційного світогляду. Це мало вигляд абсолютно фантастичний: старі імперії розпалися 100 років тому, а їх примари досі продовжували існувати у таких далеких одна від одної сферах, відділяючі своїми кордонами людей із різним суспільним досвідом, світоглядом та цінностями!

Кільеість популяції диких кабанів і електоральні вподобання поляків

До чого тут кабани та олені? Можна спробувати припустити, що цінності та світогляд поляків якось впливають на спосіб природокористування, і – відповідно – на популяцію диких звірів. Дальші міркування навколо цього питання були б відходом від основної теми. Власне уся ця історія про три карти – є лише ілюстрацією до тези: історія має невидиму силу тяжіння, а минуле, що формує наш світогляд і цінності – є чинником гуманітарного, а значить і економічного розвитку. Бо (дві цитати): «культура має значення» та «цінності мажуться на хліб». Але про це докладніше – наприкінці цього тексту.

Примари минулого виринають у суспільній свідомості у найнесподіваніших місцях і у найнеймовірніший спосіб. У США, наприклад, на минулих президентських виборах за Обаму проголосували ті штати, де не було рабства у ХІХ столітті і сегрегації у ХХ. А там, де рабство та сегрегація кольорового населення мали місце у минулому – більшість голосувала за Ромні та республіканців.

В Україні є теж багато чого несподіваного для порівняння. Якийсь час тому TEXTY розробили цікаву візуалізацію. На ній була представлена інформація, де в нашій країні урядові установи та органи самоврядування розташовані на вулиці Леніна. Червоними крапками рясніє уся територія України на схід... від польсько-радянського кордону, який існував до вересня 1939 року. І практично чистою від червоного кольору лишається решта території на Заході.

Ми живемо на вулиці Леніна. Населені пункти у яких центральна вулиця ім. Леніна

Інша карта – це сумна українська демографія. Маю погану новину для усіх тих, хто живе на схід від старого польсько-радянського кордону: там, де є вулиці Леніна – там Україна вимирає, там, де нема вулиць Леніна – демографія відзначає приріст населення. І так то виходить, що ім’я вождя світового пролетаріату небезпечне для здоров’я того самого пролетаріату!

Показники очікуваної тривалості життя. Дані Національного інституту стратегічних досліджень

Пряма кореляція між народжуваністю, смертністю та радянською топонімікою можлива тільки у системі координат чорного гумору. Причинно-наслідкові зв’язки тут значно складніші – через цінності, світогляд, поведінкові стереотипи та спосіб життя, який вони формують.

Там, де у повсякденних цінностях укорінився пострадянський патерналізм – там відбувається депопуляція. Там, де радянський світогляд не встиг так глибоко пустити свої метастази у мозок людей – там народжуваність перевищила смертність.

Ім’я Леніна у топоніміці є лише маркером радянськості. Його наявність на карті лише відображає певний стан суспільної свідомості у тому, чи іншому регіоні. Відображає певні цінності. А уже цінності примушують нас діяти у той, чи інший спосіб. Або не діяти. І уже ці дії, чи бездіяльність впливають на рівень достатку, тривалість життя та народжуваність.

Так діє тягар минулого. Тягар минулого діє як гравітація: її ніби не видно, а вона є! Але минуле – плинне. Гравітацію минулого можна подолати без ракетної тяги – лише силою розуму.

***

Польський досвід модернізації мав дуже важливу складову – подолання тягарю комуністичного минулого. Подекуди це нагадувало «Шокову терапію» економічних реформ Бальцеровича. Для багатьох таким шоком стала люстрація. Іще для когось – викриття Інституту національної пам’яті. Загалом

Так чи інакше, докорінні зміни неможливі без інституалізації політики пам’яті.

У 1989 році відбувся Круглий стіл, який відкрив дорогу змінам. Але тоді дехто вважав його результати невдалим компромісом між комуністами та опозицією: президент - ваш, уряд – наш. Проте це був лише перший крок. Незабаром відбулися президентські вибори, на яких переміг лідер «Солідарності» Лех Валенса.

У 1989 році в Польщі склалася ситуація, коли сформувався потужний запит на декомунізацію. Проте це не Валенса, чи хтось із лідерів антикомуністичної опозиції розпорядився – провести кампанію з декомунізації гуманітарного простору. Це був запит суспільства на зміни у цьому напрямку.

Спочатку «антирадянські» структури формувалися нелегально – ще до 1989 року. Товариства ветеранів Армії Крайової, «Катинські родини», товариства потерпілих від радянських депортацій до Сибіру, різні опозиційні осередки, які мали за мету поширення правди про минуле – усі ці організації з’явилися іще до падіння комуністичного режиму у Польщі. Наприкінці 1980-х вони тільки вийшли з підпілля. А згодом – почали формувати порядок денний для нової некомуністичної влади.

Згодом прагнення декомунізації інституціоналізувалося у люстраційному законодавстві та створенні Інституту національної пам’яті. Тепер до цих елементів декомунізації додався іще один: у Польщі почалася музейна революція.

Люстрація

Сама ідея люстрації спочатку полягала у тому, щоб відсторонити від можливості займати посади у державному управлінні і місцевому самоврядуванні особам, які були причетні до утисків прав і свобод громадян комуністичної Польщі.

Ішлося про відновлення справедливості: колишні представники комуністичної влади мали понести відповідальність за вчинені суспільству кривди.

Інший важливий момент – національна безпека. Колишні таємні працівники, які б потрапили до високих посад у новій владі, могли стати об’єктом шантажу розвідок інших країн.

Отже йшлося не лише про тих, хто працював на спецслужби.

Йшлося про те, щоб у новій Польщі відбулася зміна політичних поколінь і не відбулося повернення старих кадрів, реакції і згортання реформ.

Ідея провести люстрацію матеріалізувалося у перших парламентських законопроектах лише у грудні 1991 року. Але тоді до справи не дійшло. Наступна спроба проголосувати у Сеймі це питання була реалізована наприкінці травня 1992 року. Саме тоді трапився перший великий скандал навколо люстрації.

Що сталося. Невеличка, як пише «Газета виборча» – диванна – партія «Союз реальної політики», чия фракція складалася лише із трьох депутатів, подає проект постанови про люстрацію осіб, що займають важливе становища у державному апараті.

Депутатам парламенту було відомо, що уряд готує люстраційні процедури, а у Міністерстві внутрішніх справ діє відділ, який інтенсивно розшукує у архівах колишніх співпрацівників комуністичних спецслужб. Проте замість нормальної процедури обговорення проекту у парламентських комісіях і проходження чергових читань у сесійній залі – у Сеймі почалася справжня веремія.

Причини такого поспіху полягали в тому, що сама по собі ідея люстрація була дуже популярною у суспільстві. Багато хто вважав, що колишні c співробітники і агненти спецслужб усе інтенсивніше розширюють свій вплив у комерційних структурах, банках і засобах масової інформації. Зростання цього впливу непокоїло суспільство.

Тому проект ставлять на голосування навіть без обговорення у профільних комісіях. Дехто з депутатів намагався запитати у присутніх колег, як можна голосувати постанову, яка вочевидь суперечить відразу кільком чинним законам.

Ліберальні кола вважали, що велика частина документів СБ була спалена, іще частина – фальсифікована агентами хоча б із міркувань отримати підвищення, а значить – ці документи не можуть бути надійною і достовірною підставою для люстрації. Під люстрацію може потрапити хтось невинуватий, а дехто з справжніх агентів чи їх «стукачів» у той час посідатиме високі посади.

Але у відповідь на зауваження ліберальних депутатів решта вибухає незадоволеними криками і гуркотом. Панують революційні настрої. Кількадесят депутатів утримуються від голосування. При мінімальному кворумі «за» голосує 186 депутатів, «проти» – лише 15. Лунають оплески.

Це рішення польського парламенту вимагало від міністра внутрішніх справ у тижневий термін надати повну інформацію щодо співпраці із Службою Безпеки усіх, хто займає високі державні посади: депутатів обох палат парламенту та воєвод. Два місяці парламент надав для підготовки інформації щодо решти осіб, посадові обов’язки яких вимагали «суспільної довіри»». Ішлося про суддів, прокурорів, адвокатів. А за півроку така інформація мала бути надана щодо осіб, що є обраними, чи призначеними до органів місцевого самоврядування.

Найцікавіше, що посткомуністи – колишні члени Польської об’єднаної робітничої партії –могли не хвилюватися: формально вербувати членів правлячої ПОРП спецслужби не мали права. Тому люстрація у такому вигляді радше перетворювалася на інструмент політичної боротьби між представниками колишньої антикомуністичної опозиції, яка на початку 1990-х природно розділилася на праві і ліво-ліберальні політичні сили, що після «Круглого столу» почали конкурувати за владу. Так і сталося.

Через тиждень, вранці 4 червня 1992 року міністр внутрішніх справ Антоній Мацеревіч передає головам парламентських фракцій конверти, що містили список 64 осіб: троє міністрів, вісім заступників міністрів, троє високих посадовців із Канцелярії президента, 39 депутатів Сейму та 11 сенаторів. Інший конверт, який був надісланий президентові Валенсі, головам обох палат парламенту, а також головам Вищого та Конституційного судів. Цей другий конверт містив також імена… голови Сейму Хжановського та президента Валенси.

Міністерство внутрішніх справ робить заяву, що не може робити висновків щодо причетності або непричетності певних посадовців до співпраці із спецслужбами, а тому тільки повідомляє імена, які були знайдені у наявних матеріалах спецслужб.

Президент Валенса робить низку заяв, у яких повідомляє, що ніколи не співпрацював із СБ, хоча й був заарештований кілька разів. Пізніше він звинувачує Міністерство внутрішніх справ у вибірковому підборі матеріалів та фальсифікаціях, а також у тому, що для цього були використані процедури, які не мають правового характеру, проте уможливлюють політичний шантаж і дестабілізують державні структури.

Позаяк постанова суперечила кільком законам, парламентська опозиція склала подання щодо вотуму недовіри уряду Яна Ольшевського.

Ввечері 4 червня президент Валенса розпочинає процедуру відставки уряду Ольшевського і відправляється до Сейму, щоб бути присутнім під час парламентських дебатів.

Прем’єр Ольшевський виступає на телебаченні із промовою. Він робить гучну заяву. На його думку є невипадковим те, що вотум недовіри уряду висловлений саме у ту мить, коли виникає можливість порвати пута, які пов’язують країну із комуністичним минулим.

По опівночі справа доходить до голосування у парламенті. За відставку уряду проголосувало 273 депутати, проти – 199, 33 – утрималося. Ця ніч увійшла до польської історії як «Ніч папок».

За пару тижнів Конституційний трибунал оголошує висновок про те, що люстраційна постанова суперечить Конституції. Так через поспіх і амбіції політичних конкурентів закінчилася перша спроба люстрації у посткомуністичній Польщі.

Перший закон, що уможливлює люстрацію, був прийнятий через 5 років після «Ночі папок». Остаточно польське люстраційне законодавство сформувалося тільки у 2006-2007 роках.

Тепер закон зобов’язує усіх, хто виконує публічні функції, пройти через люстраційну процедуру: від президента країни, урядовців, парламентарів, депутатів місцевого самоврядування, суддів, прокурорів та адвокатів до ректорів і проректорів вищих навчальних закладів.

Була також спроба включити до цього списку журналістів, банкірів, біржевих працівників, директорів приватних шкіл і навіть керівників спортивних асоціацій. Але Конституційний трибунал визнав ці положення останньої редакції закону неконституційними, і вилучив їх звідти.

Процедура люстрації є досить складною. Людина, що прагне посісти посаду у органах державної влади, або бути обраною має скласти освідчення щодо своєї співпраці із органами безпеки комуністичної Польщі.

Функція перевірки освідчень фактами покладена на працівників Люстраційного бюро Інститута національної пам’яті, який зберігає архіви спецслужб комуністичної Польщі. Відмовитися – не можна. Брехати – не можна. І перше, і друге, врешті-решт закінчиться звільненням, чи відставкою. Порушенням вважається не так факт самої співпраці із спецслужбами, як факт брехні суспільству.

У випадку, якщо суд встановлює факт люстраційної брехні, винуватець може бути позбавлений права обиратися до парламенту чи до місцевого самоврядування на термін від 3 до 10 років. Такі випадки в новітній історії Польщі були. Зокрема депутат Сейму Ришард Смолярек втратив мандат у липні 2001 року після того як суд визнав його винним у люстраційній брехні.

Польський досвід люстрації – дуже дивна штука.

З одного боку, вона є певним проявом нетерпимості суспільства до брехні і спробою відсторонити від влади тих, хто був причетний до політичних репресій і обмеження громадянських свобод у комуністичній Польщі. Врешті-решт це була спроба відсторонити від влади колишніх «стукачів».

З іншого боку, багато хто вважає, що польська версія люстрації є неефективною у порівнянні із німецькою та чеською, зокрема тому, що із її запровадженням нова польська влада забарилася на кілька років і втратила слушний момент.

Чи стала люстрація ефективним засобом для декомунізації – про це польське суспільство дискутує і досі.

Для України, де часом чути думку, що люстрація змогла би сприяти ротації еліт і відстороненню від влади колишніх комуністів, важливо зрозуміти: люстрація у Польщі не була інструментом ротації еліт у владі. Вона була наслідком цих змін.

Демократична опозиція замінила комуністів значно раніше, ніж змогла провести люстрацію. Сама ж люстрація часом перетворювалася на інструмент з’ясування стосунків між колишніми соратниками.

З іншого боку, для наявність в українській владі колишніх працівників радянських спецслужб є іще більшою загрозою національній безпеці, з огляду на можливість маніпулювання ними, скажімо так, з боку інших держав. І це – актуальний для України аргумент «за» люстрацію.

Так само залишається актуальним питання повернення справедливості: дуже дивно, коли у незалежній Україні до її владних структур можуть потрапити ті, хто долучився до репресій проти тих, хто був за українську незалежність.

Проте українські архіви спецслужб іще більше, ніж польські, постраждали від «зачисток». І тому люстрація на їх підставі буде іще більш вибірковою, ніж у Польщі, та охопить далеко не всіх, кого мала би охопити.

Звичайно, оприлюднення списків агентів та «стукачів» у довготерміновій перспективі допомогло б українському суспільству розрахуватися із минулим: зло і підступи мають бути засуджені.

Чи сприяла польська люстрація засудженню комуністичного минулого? Радше так. Проте відповіді на питання «що таке добре, а що таке – погано?» польське суспільство знайшло значно раніше, ніж почало люстрацію.

Чи може Україна скористатися цим досвідом? «Польща забарилися із люстрацією, а Україна - запізнилася» - каже керівник варшавського відділення Інституту національної пам’яті професор Єжи Айслер. Тому в актуальних політичних умовах Україні скоріш за все прийдеться зачекати, коли люстрацію проведе час.

Інститут національної пам’яті

Значно більш ефективно процес декомунізації відбувався у напрямку створення державної інституції, яка б опікувалася величезним архівним зібранням колишніх спецслужб та державного апарату комуністичної Польщі. Повна назва установи, що уже кілька разів була згадана тут – «Інститут національної пам’яті – Комісія переслідування злочинів проти польської нації».

Польський ІНП почав працювати влітку 2000 року. Установа не тільки отримала повний контроль над архівами спецслужб. Інститут національної пам’яті виконує чотири функції. Звичайно, насамперед – зберігає ці архіви. Звичайно, вивчає документи і намагається максимально поширювати правду про минуле. Також до складу IНП входить Люстраційне бюро. Але окрім цього ІНП має слідчі функції і можливість кримінального провадження щодо злочинів, які були скоєні проти польського народу як нацистами, так і комуністами.

Сьогодні польський Інститут національної пам’яті – це більше 87 кілометрів архівних полиць! Це – 18 відділень та представництв Інституту у різних містах Польщі. Це – більше 2000 співробітників. Щороку ІНП публікує кількадесят монографій, збірників документів, організує пересувні виставки, проводить наукові конференції, тренінги для шкільних вчителів, публічні дискусії і лекції, зустрічі молоді із свідками історії.

Організовує книжкові конкурси «Історична книжка року» та «Найліпший історичний дебют року», випускає часописи, альманахи, дидактичні матеріали для шкіл і навіть... пізнавальні комп’ютерні ігри, що розповідають про складні сторінки польського минулого. Польський Інститут національної пам’яті – це фабрика деконструкції історичних міфів, що з’явилися у комуністичні часи.

Історичні дослідження ІНП спрямовані у першу чергу на тематику Другої світової війни та існування репресивного апарату в комуністичній Польщі до 1989 року.

Наприклад, Інститут реалізував два проекти, які є ніби віддзеркаленням одне одного. З одного боку, був опублікований список усіх жертв комуністичного режиму – усіх, хто був страчений з політичних причин у 1944-1956 роках. З іншого боку – було створене багатотомне видання «Апарат служб безпеки у Польщі». Перший том містить інформацію про кадри СБ у 1944-1956 роках. І так кожний поляк може досить легко дізнатися, хто кого і коли.

Цікаво, але жодних конфліктів на кшталт «Монтеккі і Капулетті» на цьому ґрунті не виникло. Тобто у Польщі не побоялися зробити те, чого досі боїться комуністичне керівництво українських архівів: мовляв, родичі жертв почнуть мститися нащадкам катів. Польський досвід доводить - не почнуть.

Інститут національної пам’яті працює над багатьма проектами спільно із громадськими організаціями, іншими державними та іноземними інституціями. «Покажчик поляків, страчених і репресованих гітлерівцями за допомогу євреям» зробили спільно із Головною дирекцією державних архівів Польщі, Музеєм Аушвіц-Біркенау та Інститутом Яд-Вашем.

Проект «Людські втрати і жертви репресій під німецькою окупацією» реалізується спільно із фундацією «Польсько-німецьке примирення» та Осередком «Карта» - громадською організацією, що опікується збором усної історії ХХ століття. А проект «Покажчик репресованих на Сході» - то спільний проект ІНП та «Карти», який спрямований на збір інформації про поляків, що стали жертвами радянських репресій у 1939-1959 роках.

На початку діяльності ІНП усі напрямки роботи були рівно важливими. Люстрація і кримінальне переслідування злочинів проти польського народу були так само актуальними, як і архівний, видавничий та просвітницький напрямки. Утім, в останні роки відчуваються певні зміни.

Іще за часів головування Януша Куртики, що загинув у Смоленську, у катастрофі президентського літаку 10 квітня 2010 року, обсяги наукової, видавничої та просвітницької продукції щороку помітно збільшувалися.

Тепер новий голова ІНП Лукаш Камінський чітко артикулює пріоритети роботи інституції: просто через демографічні чинники люстраційний напрямок із кожним роком буде значити усе менше, а тому головним пріоритетом стає просвітницька місія Інституту.

Проте було б великою помилкою ідеалізувати роботу польського ІНП. Часом трапляються і скандали.

Так само ліберальна преса критикувала ІНП за книжку про справу «агента Болека», у якій автори звинуватили Леха Валенсу у співпраці з комуністичною Службою безпеки.

Часом лунали звинувачення, що Інститут іде на поводі у правих партій та організацій. І під час виборів нового голови у 2011 році, деякі з членів новообраної ради ІНП гостро критикували його попередню діяльність, стверджуючі, що «по Куртиці треба трохи поприбиратися».

У цій останній історії загострилася проблема політичної заангажованості Інституту національної пам’яті.

По суті ІНП сидить на «скринці Пандори» - бо як іще назвати архіви спецслужб?! Проте обов’язок ІНП – не ховати вміст цієї скриньки, а відкривати її. Звичайно, як і у випадку люстрації, так і у питанні конфліктів навколо різних версій минулого у різних політичних сил виникає спокуса використати ІНП у політичній боротьбі.

Саме тому законодавчо була забезпечена ціла система запобіжників політичної заангажованості ІНП.

Інститутом керує Голова, кандидатуру якого обирає Рада ІНП і призначає Сейм та затверджує Сенат.

Процедура виборів до Ради ІНП є досить складною.

Частина Ради ІНП призначає Президент, частина – парламент. Цей підхід критикують саме за те, що ІНП має керуватися публічним інтересом, тобто працювати в інтересах усього суспільства, а участь держустанов у призначенні керівників ІНП призведе до певної їх залежності від політичних розкладів.

Насправді ці побоювання виявилися дещо перебільшеними: до нинішньої Ради ІНП увійшли авторитетні історики і правники, які цілком усвідомлюють пріоритет публічного інтересу і здорового глузду.

Порівнювати польський Інститут національної пам’яті із українським відповідником наразі нема можливості. Український ІНП – це колектив з 80 осіб, включаючи прибиральниць, що підпорядковується уряду і не має у своєму розпорядженні розгалуженої інфраструктури. А найголовніше – до українського ІНП не були передані архіви комуністичних спецслужб, державного апарату та партійних органів. За своїми можливостями та ефективністю діяльності це – два непорівнювальні явища, які мають тільки подібні назви.

Музейна революція

Останні кілька років Польща пожинає плоди вступу до ЄС: вона є лідером Нової Європи за обсягом фінансування інфраструктурних проектів з боку європейських інституцій. І це – не тільки нові дороги, а й нові музеї.

Звичайно, фінансування цих проектів є спільним: державний і муніципальний бюджети виступають основним джерелом, але без коштів Фонду регіонального розвитку ЄС ці проекти навряд чи могли би бути реалізовані на такому високому рівні.

Надсучасний Музей Варшавського повстання підняв планку настільки високо, що усі музейні проекти, які у Польщі реалізуються після просто не мали права бути гіршими.

Навіть невеличкий Музей Познанського повстання 1956 року є втіленням новітніх музейних та експозиційних технологій, що впливають не тільки на раціональному, але і на емоційному рівні.

Звичайно, Польща переймається не тільки історичними музеями. В останні роки у Варшаві повстали Музей Шопена, який, щоправда, всередині більше нагадує космічний корабель, ніж старосвітський салон, а також новий науковий музей-атракціон «Центр «Копернік».

Але кілька грандіозних проектів, які присвячені саме історії. У Кракові з’явився Музей фабрики Шиндлера. У Варшаві триває будівництво Музею польських євреїв та розробляють архітектурну та експозиційну концепції грандіозного Музею Історії Польщі. У Гданську відбувається робота над створенням Музею Другої світової війни.

Польща вкладає величезні кошти у музеї не тільки тому, що вони приваблюють туристів. Це – інвестиції у розвиток людського капіталу. А окрім того, створення нових історичних музеїв – то дуже ефективний спосіб декомунізації, подолання тягаря минулого і формування спільних для усього суспільства цінностей, цілей і пріоритетів розвитку.

***

Отже, висновки

Щодо люстрації. За нинішніх політичних умов – забути. І навіть не тому, що українське суспільство пропустила момент. Україна не могла пропустити слушний момент для люстрації. Бо у нашій історії такого моменту просто не було і не могло бути. У 1989 році польське суспільство перевернулося і встало з голови на ноги.

Опозиційна контреліта замінила комуністичну еліту. В Україні – цього у 1991 році не відбулося. Відбулося кон’юктурне переродження комуністів. Контреліта не прийшла, бо її не було у суспільстві, і не було з чого бути. Тому не було кому люструвати. А поки такі люди з’являться – уже не буде кого люструвати: усе зробить час і демографія.

Щодо Інституту національної пам’яті та музеїв як інструментів декомунізації. Діалог має бути спрямований на тих, хто здатний до діалогу – на молодь. Саме вона зараз формує контреліту до «совків». Проблема полягає у тому, який сценарій розвитку нових поколінь переможе в Україні. Чи переможе сценарій клонування світоглядних стереотипів та радянських історичних міфів, а значить – і стереотипів суспільної поведінки? (Памятаємо про демографію і Леніна) Чи суспільство повернеться до європейських цінностей, подолає міфи правдою про минуле і – врешті-решт – подолає тягар минулого? Польський досвід створення ІНП та музейна революція мають стати для України прикладом для наслідування.

На відміну від гравітації, тягар минулого можна подолати без ракетної тяги – лише силою розуму. Потрібне переосмислення минулого і суспільний діалог. У нашому випадку – декомунізація свідомості. Адже якщо просто директивно перейменувати вулиці і знести пам’ятники – без діалогу та переосмислення минулого навряд чи виникне щось окрім іще одного конфлікту пам’яті.

Польща, як і Україна, розділена світоглядом і цінностями на схід та захід. Але на відміну від України цей розділ не пролягає між протилежними векторами руху. Обидва головні польські вектори спрямовані на захід. Тільки один – трохи правіше у ціннісному вимірі, а інший – трохи лівіше. Українські вектори спрямовані у протилежні боки і тому взаємознищуються.

Це добре показують графіки, що доступні на ресурсі GAPMINDER. Тут по одній осі відкладений середній вік популяції, а по іншій – доля ВВП з розрахунку на душу населення. Обидва ці показники утворюють інтегральний показник якості життя: чим більші і тривалість життя, і дохід кожного – тим ліпша якість життя.

Польща стабільно розвивається, попри війни і окупації

Консенсус навколо базових цінностей і напрямку руху дозволяє Польщі рухатися вперед і вгору на цьому графіку. Якість життя вища у тому суспільстві, яке випрацювало спільні і правильні цінності: вони насправді «мажуться на хліб».

Розвиток України уповільнений постійними коливаннями

Траєкторія України на такому графіку нагадує рух гойдалки: туди - сюди. Що означає тільки одне: суспільство не рухається ані туди, ані сюди. Щоб це змінити воно має знайти можливостей подолати тяжіння минулого, домовитися про спільні цінності і зблизити напрямки векторів руху.

Першу частину циклу «Чому Польщі вдалося?» (ЧАСИТНА 1) Читайте тут.

Продовження Чому Польщі вдалося? Філософи у владі й інвестиції в довіру (ЧАСТИНА 3) читайте тут

*******

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам читачів

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода. Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Якщо ви здійснили пожертву, повідомте будь ласка нам на адресу texty.org.ua (равлик) gmail.com Це потрібно для того, аби ми могли відзвітувати вам, куди витратили зібрані кошти

Як можна перерахувати кошти:

EugeneLakinsky(НА)gmail(КРАПКА)com - наш рахунок на ПейПел;

ЛікПей

U336801545841 - наш гаманець у гривнях на ВебМані

музеї люстрація реформи польща історія досвід