Режисер Олесь Санін: «Навіщо мені переїжджати до Голівуду?»
Український кінематограф часів незалежності виштовхнув на поверхню, за великим рахунком, лише одне режисерське ім’я - Олесь Санін. Сім років тому він зняв фільм-епос «Мамай», за яким його і досі представляють на публіці. Сам Санін, звісно, не бажає залишатись в історії автором одного твору, але й знімати полову теж не хоче... А взагалі, він постійно щось робить – продюсує фільми, робить рекламу, режисує політичні збіговиська… Такий «енерджайзер» міг би спокійно стати своїм у Голівуді. Ба, навіть більше – йому періодично надходять звідти запрошення, проте українець не поспішає на них відгукуватися.
Чому ви стали режисером?
Мабуть тому, що навколо мене завжди були люди, які мене любили і намагалися оберігати мене від всіх життєвих негараздів. Ще з дитинства я засвоїв дві форми сприйняття життя… Та, про яку ми домовляємося, що ми щасливі і реальність. Це трохи схоже на фільм Роберто Беніньї «Життя прекрасне»… Ти обмежуєш свій світ шафою і вікном, а між ними - акваріум з рибками… І от, ти починаєш мріяти, що коли-небудь будеш знімати великий океан у команді Жака Кусто. В кінці-кінців це стається! Я і мій друг, оператор Сергій Михальчук, зовсім недавно працювали разом з командою Кусто.
Важливо не зупинятися у власних мріях й не забувати себе дитячого. Я і досі частково залишаюся у тому дитинстві, яке мої батьки намагалися якнайдовше продовжити для мене.
Я так розумію, що у вас не склалося з мажорним дитинством…
Так, на жаль, я не Федя Бондарчук… І мій дідусь не писав гімн Радянського Союзу (натяк на російську династію Міхалкових – авт.). Але, можливо, це і на краще. Я мріяв… В моїх руках були іграшки і пісок – я зводив замки. А в цей же час хтось володів реальними замками. Можливо, тому тепер у цих людей так погано з фантазією.
Я провів щасливе й романтичне дитинство, співаючи у різних хорах і їздячи як соліст по закордонах. У дитинстві мій голос був схожий на голос відомого у радянські часи італійського хлопчика-співака Робертіно Лоретті. Крім того, я перебував у всіх можливих гуртках, які тільки існували в рідному місті - займався картингом, фехтуванням, верховою їздою… Пам’ятаю, якось цілий тиждень я вигрібав кінський гній по кілька годин удень, щоб потім мати можливість проїхатися верхи!
Звідки ви родом?
З Луцька, що, як відомо, розташований поруч з кордоном України. Вулицями цього міста завжди тинялося чимало іноземців. Між іншим, всі антени ньому були скеровані вертикально, а не горизонтально. Тому луцькі дітлахи дивилися польські мультики про Льоліка-Боліка раніше, ніж вони з’являлися у нас. Те ж саме стосується і закордонних серіалів… Свого часу ніхто не міг зрозуміти чому в Луцьку такий низький поріг злочинності? А вся справа в тому, що мешканці міста присіли на всілякі «рабиніізаури» та «простомарії», які можна було уздріти завдяки каналу Polsat.
Коли вже про вас перестануть говорити як про режисера одного фільму?
На жаль, це питання не до мене… Я працюю щоденно, а не сиджу зі склянкою горілки у руці на позичені гроші в столичному Будинку кіно і не розповідаю, що мені не дають знімати. Так, я займаюся комерційними проектами, не пов’язаними з кіно – це для мене як фітнес-зал. (Санін починає активно жестикулювати) Але я постійно на піку технологій зйомок, постійно бачу акторів, знаю як пахне грим… Стосовно ж моєї характеристики як «режисера одного фільму» - мене вона абсолютно не гребе. Нехай з цього приводу переймаються колеги, в яких за плечима п’ять стрічок і ніхто не пам’ятає їх імен та назв їхніх творінь.
Можливо, ви просто ставите для себе завищену планку, знаючи заздалегідь, що її нереально взяти? І це, в свою чергу, слугує виправданням того, що ви не вв’язуєтесь у виробництво великого фільму… Мовляв, нехай мене краще пам’ятають як режисера «Мамая».
Та зовсім ні! Я зараз роблю кілька проектів, які раціональні з точки зору ринку. А нещодавно я зробив дві документальні стрічки спільно з американцями. Вони окупилися ще до свого виходу. Незабаром їх оцінять і тут… Одна з них має назву «Перебіжчик». Це кіно про українця, який, будучи радянським дипломатом у 40-х роках, відмовився повертатися до СРСР. Він розповів на весь світ правду про Сталіна, пакт Молотова-Ріббентропа, голодомор в Україні і т.ін.
І, виявляється, ця тема актуальна не лише до 75-ліття Голодомору. І вона цікава не лише мені, а й багатьом, тому що має людське забарвлення. Крім того, виробництво таких фільмів – серйозна школа. Я хочу бути серед колег, котрі роблять кіно для глядачів, а не для двох чиновників Міністерства культури, від примх яких залежить доля національного кіно.
То може гайнете до Голівуду?
Америка – воістину «країна контрастів», частиною яких я б ніколи не зміг стати. Навіть дуже серйозним режисерам не вдається переступити культурну межу в собі - люди, які десятки років живуть і працюють у Голівуді, все одно не знімають чистокровні блокбастери. Товариші, котрі протоптують мені стежку на Фабрику мрій, постійно мені говорять, що я їм нецікавий як технолог американського кіно - в них достатньо цього лайна - а от мій спосіб мислення їм якраз цікавий. То навіщо мені переїжджати до Голівуду?
До того ж, якщо ти незрозумілий в себе вдома, не варто думати, що будеш цікавий в іншому місці. Хоча, насправді весь світ однаковий, але кіно і люди моєї професії - це не супермаркет. Ми оригінальні своєю позицією, культурою, світоглядом… Навіть боксери, і ті мають національність.
Що є найкращою і найгіршою рисами українців?
Найгірша, напевно, лінь... А найкраща - щира гостинність, схожа чимось на східну. Іноді вона доходить до крайньої межі, коли ми терпимо приниження від гостя, бо це для нас майже свята людина. Є ще одна дуже специфічна риса - це самоорганізованість українців. В нашій країні влада так часто змінювалася, що ми звикли сподіватися тільки на себе, на кращі часи і на "чорний день". Але коли настає той "чорний день", то українці вірять, що буває ще гірше.
Я бачив наслідки повені в штаті Луїзіана в США. Уявіть собі, пронісся ураган, зв'язку немає, а до телефону підходять люди і набирають 911. Тобто, вони сподіваються, що їх врятують. А українці не чекають на допомогу, а беруть ноги в руки, дітей на спину і йдуть рятувати сусіда, навіть якщо він колись отруїв вам корову.
У вас часом не виникають думки піти в політику?
Моя професія сама по собі є дуже впливова. Якщо я переконливо роблю свою роботу, то вона впливає на величезну кількість людей, причому набагато серйозніше, ніж будь-які політичні гасла та кампанії. Я бачив десятки разів, коли люди схожих зі мною творчих професій йшли в політику з благими намірами, але згодом поверталися із найгіршими відгуками про пережите. Інша частина таких знайомих, які свідомо пішли у політику заради самої політики, стали зовсім іншими людьми. І у мене просто обірвалися з ними стосунки. Якщо раніше всі наші розмови були в гуманітарній площині, то після їх захоплення політикою вони перетворилися на споживацькі.
Вас взагалі влаштовує те, як розвивається наша молода держава?
Ми живемо в час, коли все дуже швидко змінюється, а ми самі рухаємось у бік Європи. І важливо те, що звичайні люди, яких ми щодня зустрічаємо на вулиці, часом мають краще розуміння того, що таке демократія, ніж люди, що стали депутатами. Як на мене, це дуже серйозний і справжній наслідок подій Помаранчевої революції. Якщо взагалі згадувати про революцію, то насправді їх було кілька. Одна відбувалась серед політиків, а інша - серед людей. Остання набагато важливіша. Бо відтоді обличчя людей змінилися. Я стверджую це як людина, що займається цим професійно. У мене є кадри, які я знімав до подій 2004 року і після того - вони сильно відрізняються.
У чому ж їх відмінність?
Люди стали більш відкриті. Вони переконливіше захищають свої інтереси, і не лише особисті. Вони повірили у власні сили і в те, що вони самі - це і є держава. Душі людей розкріпостилися… і навіть якщо у них не виросли крила, то, принаймні, спали кайдани. І взагалі, у нас реально країна реалізації можливостей. Якщо ти трошки піднімеш себе зі стільця і почнеш рухати власні ідеї у певному напрямку, то можеш досягти успіху, незалежно від того яка в тебе освіта чи соціальний стан. Сьогодні ти торгував кульками на базарі, а завтра створив меблеву фірму й отримуєш надприбутки. В якій ще країні світу прибутки обчислюються не десятками відсотків, а тисячами?
Запитання наостанок… Ви постійно перебуваєте у роз’їздах - то вас бачили на Кубі, то в Америці - вдома хоч любите бувати?
Звісно люблю! Дім – це те місце, куди завжди хочеться повертатись. Мене завжди там чекають найголовніші у житті люди – дружина та двоє доньок. До речі, у моєму будинку також мешкає чимало митців – письменників, музикантів, акторів. З багатьма з них я постійно спілкуюся, а з деякими навіть маю спільні інтереси.
Що зняв Санін крім "Мамая"?
Як продюсер зробив близько 100 телевізійних проектів (виробництво "Internews Network", "Сanal +", Канал "1+1" , НТВ ,ТНТ , POLSAT, DALAS studio, IKON, PRO Helvecia).
Оператор 3 документальних стрічок.
Як режисер поставив документальні й ігрові короткометражні фільми "Maestro", "Матінка Надія"," Буря", "Зимно", "Пустинь", "Akvarel", "Нація. Лемки", "Гріх".
Автор документальних стрічок «День сьомий» (2005 р., виробництво ПЦ «Закрита зона»), «Перебіжчик» (у співавторстві з Марком Харрісом).
Режисер повнометражного фільму «Мамай (2003 р.).
Як актор засвітився у фільмі «Атентат. Осіннє вбивство у Мюнхені».
