Чому Польщі вдалося? Філософи у владі й інвестиції в довіру (ЧАСТИНА 3)

Початок читайте тут: Чому Польщі вдалося? Старі помилки, нові ідеї та бунт поколінь (ЧАСТИНА 1)

Чому Польщі вдалося? Люстрація і загальна декомунізація як економічні чинники (ЧАСТИНА 2)

Майбутнє

Давним-давно, тобто влітку минулого 2012 року, автору довелося бути свідком зустрічі групи українських інтелектуалів із колишнім австралійським прем’єром Кевіном Раддом. Кевін Радд, як і прем’єр Сингапуру Лі Кван Ю сучасні політики зі Сходу, імена яких часом чують в Україні. Австарлієць вийшов з академічного середовища, і після своєї відставки повернувся до викладання. Окрім рідної англійської професор Радд вільно говорить китайською. І ось, він сидів перед групою українців як Конфуцій і смітив афоризмами.

Його картина світу цілком відрізнялася від того, про що говорять в Україні. Кевін Радд намалював інший світ: з точки зору країн Сходу, що динамічно розвиваються. І з цієї точки зору, Європа – то світовий музей, куди цікаво з’їздити на канікули і потім показати фото друзям: усе найцікавіше у людській цивілізації зараз народжується у східній півкулі. І так то виходить, що Україна із своєю євроатлантичною невпевненістю, непевними і неспішними рухами у бік ЄС, має наздоганяти музей!

Саме тоді я згадав зустріч із іншим філософом у владі – Міхалом Боні, міністром польського уряду, який тоді очолював групу стратегічних радників прем’єр-міністра. Професор Боні оповідав про перспективи Польщі у світовому розподілі праці у контексті рапорту «Польща 2030».

Його слова, що спиралися на прогноз МВФ, перетиналися із тим, про що казав Кевін Радд: уже сьогодні у першій п’ятірці найпотужніших економік світу лишилася лише одна європейська – німецька. І то – на останньому, п’ятому місці. На першому поки лишається США. Решта – то економіки азійські: Китай, Японія Індія. І ось за прогнозом, про який оповідав професор Боні уже за пару років Китай витіснить США на друге місце, а після 2030 року Індія витіснить Штати на третє.

І австралієць Кевін Радд, і поляк Міхал Боні говорили про місце своїх країн у світі в контексті довготермінової перспективи. Один уже не є, а другий – точно не буде при владі, коли настане час, яким вони опікувалися згідно із своїми посадовими обов’язками.

У обох випадках сприймати зміст їх слів мені заважало почуття заздрості і далеким нашим сусідам по планеті – австралійцям, і ближчим – полякам. Причин для заздрощів було кілька. Перша – інтелектуальний рівень цих політиків (погодьтеся, було б знущанням вимагати від українського прем’єра вільно говорити китайською, коли він має певні проблеми із українською).

Друга причина: мені просто захотілося побачити нормальних людей в українському політикумі, яка б не компенсувала комплекси свого бідного дитинства страусиними туфлями, золотими унітазами, майбахами і тому подібними аксесуарами, які є абсурдними у бідному українському суспільстві.

Там – простота і інтелект ходять разом із владою. Тут – деінде.

У Польщі я кілька разів відчував певний дисонанс, викликаний сполученням у одній особі інтелекту, побутової простоти і високої посади. Вперше – коли у студентській їдальні варшавського університету розговорився із професором Єжи Стенпнем, який іще зовсім нещодавно був головою Конституційного трибуналу Польщі.

Потім – коли у звичайній варшавській вареничній, мене представляли чинному польському омбудсмену – Ірені Ліповіч... Якщо вважаєте, що у цьому нема нічого дивного – спробуйте уявити українських омбуцменів: хоч нинішню Лутковську, хоч її попередницю – Карпачову – у «Пузатій хаті». Для моєї уяви таке завдання виявилося занадто складним.

Іще одна історія: десь через півгодини спілкування шеф Кацелярії Президента Польщі Яцек Михаловський запропонував нашій групі стипендіатів однієї з польських освітніх програм говорити йому «ти». Звичайно, такі вольності у спілкуванні були радше виключенням з правил – теперішній міністр очолював колись цю освітню програму, але... у нас не було ані таких голів адміністрації президента, які б просили говорити їм «ти», ані таких, що очолювали б якісь освітні програми.

Подібних прикладів простоти у спілкуванні представників польської політичної верстви я міг би наводити іще й іще. І це поєднання простоти спілкування у комбінації із високим інтелектуальним рівнем і – дуже часто – академічним минулим польських політиків раз за разом викликало почуття заздрості, яке я не міг перебороти. Висока концентрація «філософів» у владі – іще одна з причин успіху польської модернізації після 1989 року.

Звичайно, у будь-якій країні є ідіоти. Звичайно, навіть політики вищого ешелону у Польщі часом припускаються faux-pax і вголос промовляють такі речі, що ліпше б вони мовчали! Але наявність справжніх інтелектуалів цей факт до певної міри компенсує.

Вплив історії

І тут треба пояснити природу польської демократії. Вона – за природою антиелітарна. Мабуть, це занадто кострубате визначення, а тому вимагає тлумачення. Не люблю цього виразу, але мушу ним скористатися: історично так склалося.

Історично так склалося, що шляхта – польська політична верства, яка через регіональні сеймики та Сейм брала участь у прийнятті рішень – складала як для ранньомодерної Європи незвично велику частину населення. Ідеться десь про 10 відсотків. Окрім того ця верства мала нахабство втручатися у всі політичні процеси включно із... виборами короля. Дехто з польських правників іронічно називає польську монархію тих часів «пожиттєвим президентством». Доля правди у цьому визначенні є.

Демократія у польському прочитанні не втратила буквального значення, прихованого латиною і грекою: сприймалася як rzecz pospolita – річ посполита – спільна справа.

Але 130 років тристоронньої російсько-німецько-австрійської окупації, 20 років міжвоєнної незалежності та 50 воєнних та повоєнних – уже підрадянських – років не дозволи реалізувати цей ідеал. Це стало можливим тільки після 1989 року.

Саме тому те, чого прагне суспільство, сьогодні значно швидше стає дороговказом для політичної верстви, ніж, наприклад в Україні. А польське суспільство вимагає від політиків зняти корону і бути рівними із іншими громадянами Речі Посполитої. От так історичні традиції впливають на сьогодення.

До того ж дуже багато політиків і урядовців мають академічне минуле. І йдеться не про почесні дипломи і фальшиві дисертації. У польському суспільстві є певний запит на урядовців-інтелектуалів.

Складається таке враження, що у польському суспільстві відновилася віра у знання, як рушійну силу розвитку суспільства, і в освіту як чинник особистої конкурентоздатності на ринку праці.

Як це виглядає у цифрах? У 1998 році у Польщі частка осіб із вищою освітою була 9,7% (йдеться тільки про поляків у віці 25-64). Лише за 10 років кількість таких осіб у віковій групі 25-64 збільшилася і у 2009 році становила уже 21,2%. Це один із найліпших показників «інтелектуального зростання» суспільства у Європі та світі!

Так, наприклад, у США, чи Японії частка людей у віці 25-64 із вищою освітою є значно вищою – більше 40%. Але темпи зростання цього показника там є значно меншими – близька 3%. Польща уже майже наздогнала за рівнем поширення у суспільстві вищої освіти Німеччину. І якщо не зменшить темпу – у найближчі роки випередить її за цим показником.

Ці данні наводив той-таки Міхал Боні під час презентації рапорту «Польща 2030». Під керівництвом цієї людини польський уряд сформував групу радників, які мали б сформулювати бачення, якою є Польща сьогодні і якою могла/мала б стати до 2030 року.

«Замість стратегії управління маємо управління випадку, - йдеться у вступі рапорту – часові горизонти замикаються у рамках виборчого календарю, а не у перспективах циклу професійного та особистого життя громадянина». «Польща 2030» - це 400 сторінок аналізу наявних проблем, можливостей і тенденцій розвитку країни.

Звичайно, було б перебільшенням твердити, що візія, яку сформулювала команда Міхала Боні, є концентрованим переосмисленням помилок минулого, антитезою до легковажної і часом короткозорої політики довоєнних та волюнтаризму повоєнних урядів, про які я писав у першій частині «Чому Польщі вдалося?» . Але у прагненні формувати політику на підставі аналізу наявних у світі та країні трендів та сумний досвід «історичних» помилок відчувається більш ніж добре.

Інвестиції в довіру

Перше питання, яке ставлять автори рапорту – яку державу будуємо? На їх думку, Польщі варто перейти від моделі «держави-опікуна» (Welfare State), яка стримує приватну ініціативу і тому відчутно гальмує економічний і гуманітарний розвиток, до моделі, що поєднує «державу працівників» (Workfare State) із «суспільством-опікуном» (Welfare Society).

У такій конструкції держава делегує велику частину своїх функцій інституціям громадянського суспільства. У основі такої моделі – позитивна дискримінація: активним громадянином бути вигідніше, ніж пасивним, патерналістично налаштованим. Децентралізація інституцій дозволяє наблизити вирішення проблем до громадянина. Але основою такої трансформації мають стати локальні спільноти, які діють на підставі усвідомлення солідарності поколінь.

Усе це трохи схоже на утопію, еге ж?

Але авторам візії видається, що сутністю політики розвитку має бути творення простору для індивідуального вибору осіб, родин і спільнот. Ідеться про те, щоб вирішення проблем сьогодення відбувалося лише після глибокого погляду у майбутнє – принаймні на 21 рік уперед, на перспективу одного покоління. Звідти і назва створеного у 2009 році рапорту «Польща 2030»: це візія майбутнього для тих, хто народився 2009 року і стане активним громадянином через 21 рік, у 2030 році.

Саме у цьому має полягати політика держави: примат майбутнього над теперішнім часом, а капіталу суспільного розвитку над капіталом суспільного виживання.

Основою стратегічно орієнтованого урядування є саме суспільний капітал. Але водночас – наголошують автори рапорту – чинником, що розвиває суспільний капітал, є ефективна і приязна до громадян держава.

Які 10 викликів є найважливішими?

1. Зростання конкурентоздатності

2. Демографічна ситуація

3. Професійна адаптивність

4. Інфраструктурний потенціал

5. Безпека енергетична і кліматична

6. Економіка, що спирається на знанні і розвитку інтелектуального капіталу

7. Регіональна солідарність і єдність

8. Єдність суспільства

9. Ефективне урядування

10. Зростання суспільного капіталу

Як видно, більшість викликів стосуються питань не так матеріальної культури, як ментального і інтелектуального переналаштування суспільства. Чинниками майбутнього розвитку автори візії називають довіру, єдність, креативність, мобільність, конкурентність.

Іще одна утопія?

Не аж така велика. Тут мушу послатися на іще одну доповідь іще одного інтелектуала, що доклався до модернізації сучасної Польщі. Лешек Бальцеровіч буквально одним слайдом своєї презентації проілюстрував як довіра і недовіра стають економічним чинником.

Інфляція у Центральній та Східній Європі у 2004-2008 роках

У кризовому 2008 році Польща встановила один з рекордів стабільності у Центрально-Східній Європі – інфляція тут була лише 4%. Україна того року встановила антирекорд – 25%.

Одним із чинників, які спричинили девальвацію української гривні стала паніка на валютному ринку. Хоча вона і була спричинена певними діями українського центробанку, а також валютними спекуляціями на міжбанківському ринку, але масштаб паніки був пропорційній рівню недовіри українців до владних інституцій, національної валюти та банківської системи.

Українці у 2008 році збідніли вдвічі протягом одного місяця. Це – плата за недовіру.

Коливання злотого тоді також відбувалися і у Польщі. Але їх масштаб був значно менший: поляки значно більше довіряли уряду, центробанку і своїй національній валюті. Це – ціна довіри.

Наприкінці 2008 року, коли хвиля кризи докотилася до нашої частини Європи, рівень довіри поляків до центральної влади складав: 56% - до Уряду та 44% до Парламенту. Українські показники були таким: Уряду довіряли 6,3% українців, а Парламенту – 2,7%.

Іще один наочний приклад : кількість охоронців у польських супермаркетах в рази менша, ніж в українських. У цьому контексті згадка двох армій – приватних охоронців і міліційних охоронних підрозділів – видається більш ніж доречною. Як гадаєте, хто платить їм заробітну платню? Працедавець? Надто проста відповідь. Їх зарплати працедавець платить з кишені кінцевого споживача – тобто з нашої кишені. Приклад?

Один і той самий набір сорочок у варшавській галереї Центрум і на лондонській Оксфорд-стріт у магазині однієї і тієї самої мережі коштує приблизно одні і ті самі гроші – еквівалент 350 гривень. Як гадаєте, скільки той самий набір коштує у київському магазині цієї ж мережі? 799 гривень. Тобто у два рази більше, ніж він коштує насправді. Різниця – це корупційні витрати плюс додаткові витрати на посилену охорону. Такою є ціна недовіри, яку платять українці.

Команда Міхала Боні, здається, цілком усвідомлює наскільки суспільство довіри є дешевшим для платника податків. Розбудова суспільної довіри на їх думку також має стати одним із провідних напрямків польської держави.

«Суспільна довіра є базовим елементом суспільного капіталу. Без взаємної довіри людей одне до одного – як знайомих, так і чужих – нема можливості формувати спільноти і їх взаємодію, розбудовувати комунікацію в середині суспільства, ефективно дбати про спільні інтереси. У однаковій мірі важливою є довіра громадянина до інституційної інфраструктури держави: як інституцій публічних, так і державного апарату. Довіра до цих інституцій є тим вищою, чим більшою є ефективність їх діяльності».

Суспільство довіри є дешевшим для платників податків і більш успішним економічно. Так відбувається не тільки тому, що країни із таким суспільством менше витрачаються на контрольні функції держави. Довіра сприяє синергії різних чинників. Результатом цієї синергії є вищий рівень задоволення життям і потужніше економічне зростання.

Графік ліворуч: Кореляція між довірою та задоволенням життям. Графік праворуч: Кореляція між довірою і рівнем економічного зростання. Чим вищий у суспільстві відсоток людей, які довіряють іншим, тим це суспільство економічно успішніше, а люди почуваються більш задоволеними життям.

І от польські експерти вважають, що у поляків дуже низький рівень довіри у суспільстві –лише близька 11% довіряють іншим людям. У країнах Північної Європи (Данія, Норвегія, Норвегія, Швеція) рівень довіри є найвищим – від 50 до майже 65%.

Відсоток осіб, які довіряють іншим людям

У Західній Європі цей відсоток коливається від 25 до 47%. Південна Європа (включно із Францією) а також країни колишнього соцтабору мають найнижчий рівень довіри між громадянами: 11-20%. Останні вимірювання цього показнику вказують: лише 6,2% українців довіряють іншим людям.

Дохід на душу населення і довіра в країнах Європи. Джерело: КМІС

Треба зауважити, що попри досить низький рівень довіри між громадянами, у Польщі досить високий рівень довіри (порівняно із Україною) громадян до державних інституцій. І це дозволило полякам значно більш успішно пережити кризу у 2008 році. Більш того чинний уряд Дональда Туска єдиний у всій посткризовій Європи отримав вотум довіри на чергових парламентських виборах. І це у той час, коли впали уряди не тільки Берлусконі у Італії, що увійшла до числа найбільших невдах, а й навіть Гордона Брауна, чия економічна політика під час і після кризи врятувала Об’єднане Королівство від більших проблем.

Звичайно, у рапорті «Польща 2030» є місце не тільки формуванню суспільних цінностей, як фундаменту для подальшого розвитку суспільства. Цей рапорт торкається багатьох проблем, які мають стосунок до інфраструктури і безпеки.

Мушу іще раз наголосити: рапорт «Польща 2030» - це майже 400 сторінок. Навряд чи вдасться тут навіть просто перелічити основні рекомендації його авторів уряду і суспільству. Власне, не це було основною причиною згадати цей рапорт тут: у польського суспільства є візія стратегії. Навколо якої багато дискутують. І, вочевидь, з часом багато що у цій візії змінеться. Але найголовніше, що така візія стратегії у польського суспільства є. І це – багато в чому – є наслідком переосмислення помилок минулого.

Нагадаю іще раз події серпня 1939 року, які я наводив у першій частині цього циклу. Польський уряд вважав німецьку загрозу несуттєвою. Ця помилка коштувала країні 6 мільйонів життів.

Так от, я маю відчуття, що з цієї помилки польське суспільство зробило певні висновки. У цьому мене переконав не так факт вступу Польщі до НАТО, як зустріч із Анджеєм Ананічем, колишнім головою польської контррозвідки.

Під час тієї зустрічі він дав найбільш ґрунтовний огляд геополітичних стратегій Ірану, Китаю, Росії, Євросоюзу та США щодо Афганістану, який мені доводилося колись чути. Я не витримав і запитав професора Ананіча навіщо Польщі так глибоко знати і розуміти проблеми такої далекої країни. Прозвучала відповідь: «Знаєте, пане, а хто може точно спрогнозувати звідки у сучасному світі прийде наступна загроза?! Мусимо відслідковувати усі можливі виклики». Це було красиво.

Але найбільше враження справила зустріч із іще одним професором – екс-головою Конституційного трибуналу Єжи Стенпенем. Він у своєму виступі мав намалювати перспективу польської модернізації у сфері права. Але професор не обмежився двадцятиліттям після 1989 року. Він почав оповідати про те, як у поляків сформувалося усвідомлення права на повстання, на опір і про те, як вогнепальну зброю змінила зброя страйку. Виявляється, що у сфері права теж є важливим не так визначення і буква закону, як ідеї, що оволодівають масами.

Суддя Стенпень почав змальовувати «політичну геометрію», як він пояснював її своїм онукам. Він запропонував уявити звичну від віків конструкцію суспільства: на самісінькій вершині піраміди знаходиться король/генсек/президент, нижче – менші пани та підпанки, і врешті-врешт – під ними усіма – звичайні люди. То зумовлювало психологію «вони там наверху і ми тут внизу». Звичайно у такій системі координат усе залежало від тих, хто на горі.

І тут наш лектор запропонував подивитися, що буде, якщо змінити точку зору і покласти цей трикутник на поверхню: «Наша позиція не змінилася: просто тепер влада стала не вище, а тільки далі». Влада – в центрі, люди – навколо. Вийшло коло. Людини і влада уже на рівних. Але звичайна людина іще не в центрі.

«Чи існує така фігура, де б кожна точка була центром?» - запитав у аудиторії професор Стенпень. І сам відповів: «Так, це – поверхня кулі!» Якщо уявити суспільство і державу як кулю, то виходить, що кожний знаходиться у центрі. Але якщо ми знаходимося у центрі – це означає не тільки становище, а й відповідальність. «Ми відповідальні за себе, за своїх дітей, своє місто, країну і всю Землю, бо кожний з нас є її центром!»

У цьому і полягала відповідь професора Стенпня на питання чому Польщі вдалося: усе більше людей у Польщі усвідомлювало свою відповідальність перед собою і іншими. Замість патерналістичних очікувань, усе більша кількість людей переймалася співвідповідальністю за долю своєї країни. Утім, не обійшлося і без філософів у владі. Ось чому Польщі вдалося.

Врешті-решт українцям теж треба стати більш відповідальним і не обирати до влади стільки ідіотів.

Початок читайте тут: Чому Польщі вдалося? Старі помилки, нові ідеї та бунт поколінь (ЧАСТИНА 1)

Чому Польщі вдалося? Люстрація і загальна декомунізація як економічні чинники (ЧАСТИНА 2)

*******

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам читачів

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода. Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Якщо ви здійснили пожертву, повідомте будь ласка нам на адресу texty.org.ua (равлик) gmail.com Це потрібно для того, аби ми могли відзвітувати вам, куди витратили зібрані кошти

Як можна перерахувати кошти:

EugeneLakinsky(НА)gmail(КРАПКА)com - наш рахунок на ПейПел;

ЛікПей

096 551 68 93 - гроші на рахунок можна слати і на телефон - це Київстар, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua @ gmail.com

U336801545841 - наш гаманець у гривнях на ВебМані

довіра концепція майбутнє польща досвід