Короткометражки Українські злі: банальні сюжети на злобу дня. А Портрет варто подивитися
Не встигла вийти на екрани вітчизняних кінотеатрів друга частина альманаху, «Україно, Гудбай», під зловісною назвою «Українські злі», як її зняли з прокату. Мовляв не правильно оформили документи. Можна було б повірити, аби в альманасі не було фільму про кохання до Януковича, точніше його портрета. Іронія ще й в тому, що у колах близьких до Президента його так і називають: «Портрет». Збірка короткометражок хоч і на злобу дня, але нуднувата, за виключенням фільму про Портрет.
"Злих" встигла подивитися: Олександра Киричук
В рамках проекту, що тривав протягом двох років і фінансувався Держагентством з питань кіно, понад 20 молодих українських режисерів, більш і менш досвідчених знімали фільми, присвячені розчаруванню батьківщиною.
За задумом авторів проекту, його результатом мало стати народження нової хвилі українського кіно. Не може не зворушувати, втілена в цій ідеї надія на те, що невдоволення навколишньою українською дійсністю може піти на користь принаймні вітчизняному кінематографу. Втім, чи не в цьому й полягає високе призначення мистецтва, щоб перетворювати страждання на джерело, якщо не прибутку, то, щонайменше, визнання. Історії численних «проклятих поетів» і «втрачених поколінь» тому підтвердження. Має ж колись прийти зоряний час і для «проклятого» українського кіно.
Якщо вірити Денису Іванову, одному з продюсерів проекту, то час цей вже практично настав. Як мінімум, «нова хвиля», за його словами, справді народилася. І, судячи з назви, загрожує затопити екрани кінотеатрів (нажаль, поки переважно, домашніх) народним гнівом. Чи хоча б розворушити, причарованого голлівудськими казками глядача, різким але чесним вітчизняним кінематографічним висловлюванням «на злобу дня».
Проект «Україно, гудбай» був задуманий передусім як творча лабораторія, завданням якої було створити можливість для молодого покоління знімати кіно та, водночас, нагоду поговорити про наболіле. Результатом мало стати кіно, що звертається до глядача знайомою мовою, з впізнаваними персонажами та проблемами. Ймовірно, план полягав у тому, що така злободенність та впізнаваність мали б підкупати потенційну аудиторію, адже, як показує успішний досвід російської кіноіндустрії, глядач хоче таки дивитися фільми «про себе», «про наше життя».
Кадр із фільма "Портрет"
Обрана авторами проекту тема, з цього погляду, безперечно, вдала. Навряд чи можна знайти якийсь мотив, який би об’єднував українське суспільство більше, ніж невдоволення власною країною та власним життям у ній. Оскільки саме цим настроєм пронизані й «Українських злих», можемо, вочевидь, розцінювати їх як зразок справжнього народного кінематографа.
Фільми представленої збірки справді доволі вичерпно відображають той спектр суджень, уявлень та образів, якими оперує переважна більшість українських громадян для опису та сприйняття навколишньої соціальної дійсності. Зрештою, це цілком закономірно, адже їх автори, є такими ж членами цього суспільства, як і ми з вами.
Через таку «близькість до народу» цей кінематографічний продукт, можливо, і виявився для народу не особливо цікавим, оскільки позбавленим несподіванки.
Втім, його незаперечна цінність полягає в тому, втілюючи панівне в нашому суспільстві почуття соціального невдоволення в певних завершених сюжетах «з мораллю», ці фільми демонструють механізми трансформації цього почуття в судження. А саме завдяки цьому можна проаналізувати, що робиться в "колективному несвідомому".
Більшість фільмів збірки «Українські злі», вже в силу заданої теми – еміграція, цілком вписуються в рамки поширеного в народі розмовного жанру «пора звідси звалювати».
Достатньо поглянути на сюжети: богом і владою забуте село, де серед мальовничої природи пенсіонери, алкоголіки та інваліди, замріяно спостерігають за літаками, що символізують далеке та недоступне для них «краще життя» («Очерет»); молодий і амбітний студент-архітектор ненавидить батьківщину за відсутність перспектив і мріє про грант на освіту закордоном («Гауді»); підступний працівник крематорію та за сумісництвом аграрій і приватний підприємець, вирощує на попелі з людських трупів помідори та з цинічною посмішкою напарює їх покупцям, які сентиментально вірять в «своє, натуральне» (Без ГМО).
Жіночка бальзаківського віку, яка вирішує їхати на заробітки до Мілану, усвідомивши, що вдома, окрім безрадісного побуту та збайдужілого чоловіка, її нічого хорошого не чекає («Та поїду»); корумпована міліція, «жлоби на дорогих машинах», зневірені і непривабливі українські чоловіки, схильні до алкоголізму – жанрові сценки, покликані відобразити один день з життя столиці («Останній день»).
Список поширених мотивів для нарікання, які тут вкотре підтверджують загальновідому істину, що «в цій країні», поряд з «такими людьми», нам, критично мислячим суб’єктам (глядачам), робити нічого.
Глядач, що звик очікувати від кіно стрімких та несподіваних поворотів сюжету, ймовірно, залишиться дещо розчарованим цим новим українським реалізмом.
Втім, тут працює, схоже, дещо інший механізм отримування задоволення. Демонструючи і без того вже закріплений в народній уяві набір образів «безнадійної ситуації», ці сюжети виконують важливу терапевтичну функцію: дозволяють нам в черговий раз розчулено замилуватися власним трагічним образом «жерти обставин», - благородного героя, волею жорстокого випадку народженого не в тому місці не в той час.
Такі історії дозволяють зручно та безболісно пояснити собі причини власного незадовільного життєвого становища («народись я в нормальній країні/вчасно виїдь, все склалось би зовсім по іншому»), і, до того ж, залишити простір для надії: можливість еміграції.
В той час, як частина фільмів укріплює глядача в позиції жертви, інша частина саме цю позицію ставить під сумнів, чи, точніше, навіть під суд. Показово, що саме обуреною тирадою щодо мрій про «закордон» закінчується цей збірник: «ви все ниєте! ви думаєте там вам буде краще?»
Немов у детективі, той, кого ми вважали жертвою обставин, сам якраз і виявляється основним винуватцем. Можна звісно в цьому звинувачення побачити заклик до громадянської активності.
Втім, з огляду на все більш поширену в українському суспільстві ідеологію успіху, подібний сюжетний поворот радше наштовхує глядача на висновок про те, що «кожен сам винен в своєму становищі», треба просто «більше старатися». Цей доволі поширена хибна думка: через ідею особистої відповідальності (за власну поразку) переспрямувати невдоволення суспільною ситуацією на невдоволення собою.
Обидві реакції на незадовільну суспільну ситуацію, по суті, паралізують волю до дії громадян і зміни в країні : в одному випадку, обернувши його джерелом пасивності (все одно в цій країні нічого вже не зробиш), в іншому – шляхом перетлумачення соціальних проблем як особистих («проблема в тобі, а не в країні»). Безперечно, обидва пояснення однаково часткові.
Втім, в збірнику є два фільми, що виходять за рамки цієї хибної дилеми. Обидва вони, як не дивно, за жанром комедійні. Чому у нашому мистецтві часто прийнято говорити серйозні речі під маскою клоуна тема окремого дослідження. Перший з них, під назвою «Гамбург» (яким відкривається збірка) долає замкнуте коло безплідної критики (суспільства чи суб’єкта) за допомогою іронії. Його герой, мрійливий український чоловік, що, продавши власну нирку пацієнту з Гамбурга, радіє з того, що принаймні один його орган потрапить до омріяної Німеччини.
Інший фільм, передостанній, «Красива жінка», який жанрово можна описати як ліричну трагікомедію з елементами фантастики, розповідає зворушливу історію кохання бібліотекарки до… Віктора Януковича, точніше, до його портрету. Наш імпозантний президент спочатку привертає до себе увагу самотньої жіночки чарівною посмішкою з привітального плакату «З 8 березня», потім починає зваблювати її підморгуваннями, компліментами та обіцянками. Зрештою, після ночі кохання він її, звісно ж, зраджує.
В супереч своїй мелодраматичності, саме цей фільм, єдиний в альманасі, звертається безпосередньо до фундаментальної проблеми наших стосунків з владою, в яких ми виявляємо себе водночас і жертвою, але і винуватцями власного становища.
Довіряючи черговій авторитарній фігурі свої надії на «покращення», зваблені заявленою патріархальною турботою та обіцянками опіки та відповідальності за наше щастя, ми неминуче залишаємося зрадженими, наодинці з власними розчаруваннями (до речі, саме так фільм і закінчується: галереєю образів зраджених жінок, заглиблених в свої гіркі роздуми). Питання полягає в тому, що з цим розчаруванням (якому весь альманах, по суті, і присвячений) робити далі?
Режисери відповіді не дають, бо схоже самі не знають. Так само, як і продюсери не можуть сказати, чи відбудуться заплановані покази в інших містах. Точно відомо лише одне скоро короткометражки викладуть в інтернет.
