Покоління Жадана: примарне минуле, ворожий простір сучасності. Аналізуємо сучасну літературу.

Герої Сергія Жадана завжди закинені у депресивний, загрожений, необжитий і невпорядкований простір, де на них чигають повсякчасні небезпеки й пастки, де шляхи заводять на безвість, залізничні колії несподівано починаються й тут же обриваються посеред голого степу, а метро дивним чином сполучає світ живих і мертвих. У них, власне, немає дому як прихистку, дому як сакруму.

Йдеться про такий собі бунт дітей, одержимих супермораллю, сповідування якої й змушує їх зневажати узвичаєні суспільні кодекси й табу. Сюжети Жаданової прози – це переважно сюжети-подорожі, вони повязані з дорогою, адже сам розвиток подій не в останню чергу визначається вибором засобів пересування.

А тлом неспинного руху стають депресивні ландшафти “кольору чорної жіночої білизни”. Протагоністи часом навіть хочуть вивільнитися з цього полону, проте безуспішно.

Коли йдеться про психологічні виміри простору, то особливо цікавою виглядає стилізована під автобіографічний наратив “Anarchy in the UKR”. Подорож у минуле, в маленьке рідне містечко (“там, де для неї зупинявся потяг, для мене зупинявся час”) виходить геть не сентиментальною, адже навіть з дитинства “виповзають демони” й затруюють милі спогади; в абсурдно (дез)організованому довкіллі не зосталося навіть слідів, які би нагадували про втрачений рай або казку, так що з'являється сумнів, чи первозданна гармонія хоч колись існувала.

Жадан свідомо деконструює наратив щасливого безхмарного дитинства, розроблений у класичній автобіографічній моделі. Дорога здебільшого втомлює, втягує в небезпечні й безнадійно нецікаві пригоди, але водночас незмінно вабить.

Жадан і гурт "Собаки в космосі"

Рух стає самодостатнім, безцільним, найприступнішим засобом убити нестерпний час. У такому контексті особливим статусом наділено вокзал, - схоже, саме цей проміжний, межовий простір, знак тимчасової, хоча й “неприкаяної”, осідлості сприймається шукачами втраченого чи незнайденого раю як ерзац дому.

Дорога – це усталена метафора для означення життєвого шляху, долі. Так що скніння на вокзалі – очевидний символ безталанності, безвиході, відчаю. Тож у безкінечних мандрах герої тужать за втраченим минулим і не знаходять питомого ґрунту в сьогоденні. Потяг, дальнобійна вантажівка, випадковий мотоцикл – втеча знов-таки не з простору, а з часу.

Якраз у прорізі, щілині між двома картинками, побаченими з відстані у кілька десятиліть, стає помітним симптом прихованої недуги героя багатьох текстів Жадана - інфантильного бажання зостатися у нерозколотому бутті, забути про пізнішу травму, повернутися у передтравматичний час.

Змучений нестерпно болісними враженнями, шоковою терапією наступних десятиліть, оповідач хотів би зостатися вічним підлітком, відмовитися від дорослішання. Звідси і настанова на хлопчачий бунт проти “усіх, кому за сорок”, і фетишизація ерзац-цінностей, як-от алкоголю, драпу чи футболу.

Мотив утечі від самого себе, од своїх негараздів і поразок варіюється у різних контекстах, але хоч високочолому поетові, хоч найкращому в окрузі автомеханікові - завжди йдеться про неприйняття того, що Жадан означив абревіатурою НЕП, одразу ж увімкнувши безліч історико-культурних асоціацій.

Поетичний цикл “НЕП” у збірці 1995 року “Цитатник” прочитується апологією рятівної втечі, яка єдина надає сенсу існуванню і дозволяє забути про довколишні понурі тюремні стіни. Втікач задовольниться малим, проте вже цей останній клаптик своєї землі захищатиме до кінця:

Але ще відчай, шматками туману зімятими,

В твої легені не проника,

І хоч простір наповнено газом сірятини,

Ти все ж запалюєш свого сірника.

Сюжет роману “Ворошиловград” - історія боротьби за власний простір, без якого не вижити. Герої нарешті розквиталися з підлітковими комплексами, надто вже навязливо демонстрованими досі. Енергія всезагального бунту й заперечення йде на спад.

Оповідача “Ворошиловграда”, котрому вже за тридцять, із рутинного існування “незалежного експерта” ураз вириває повідомлення, що старший брат раптово зник і треба щось робити з його полишеною напризволяще бензозаправкою. Поїздка у містечко, де пройшло дитинство, стає і випробуванням, і винагородою, бо саме тут Германові відкриваються прості істини, йому стає снаги й рішучості змінити своє життя.

Хоч як облаштований соціум, ідеології повсякчас зазіхають на твої особисті цінності. Заголовком твору стає назва міста, якого вже немає, міста, де герой ніколи не був, чистий симулякр, ідеологічний знак. Бажання виборсатися з цього абсурду і приводить Германа до утвердження якихось нерозмінних, абсолютних цінностей.

“Я” не може остоятися без пам'яті, без минулого, без приватного досвіду, який нічим не можна замінити. Ворошиловграда немає, але є незабутні пейзажі, вулиці, на яких виріс, які бережуть згадки про дитячу дружбу, підліткове кохання, нестерпучу радість перемоги у фіналі футбольного кубка...

Такий досвід не можна відібрати, не зруйнувавши цілісність особистості. До того ж для покоління, про яке йдеться, останнє радянське десятиліття було ще і єдиним острівцем стабільності, далі бо все закрутилося у калейдоскопі травматичних змін. Жаданові, з його завороженістю простором, ідеться тепер про необхідність довкілля захищати й облаштовувати, про спробу відновити зруйновані зв'язки, направити, налагодити те, що було зламане, розтрощене в страшних переділах і катаклізмах.

Ідеться про простір, який стає ворожим, убиває, несе загрозу всім, хто в ньому опиняється, навіть дітям. Це, може, найважливіше і в кожному разі найтрагічніше, що сказав Сергій Жадан про своє покоління, про приреченість “жити швидко, померти молодим”.

Після кількох віршів із присвятними згадками про померлих друзів зявився “Хрестовий похід дітей”, де йдеться про те, “наскільки моторошно виглядає насправді час”.

Згадуєш,

хто ще рік тому в цей час був живий,

хто вже знав про свою хворобу,

хто здогадувався

про майбутню смерть.

Війна, хто б її не почав, завжди насамперед “маркером болю торкає сплячих дітей”.

Смерть, на перший погляд, безглузда, але неуникна в світі, де дітям ніде знайти пристанище, де безпритульність стає modus vivendi.

У “Ворошиловграді” основоположною стає вже не метафора потоку, ріки, а - тверді, ґрунту, дому і пам'яті. Зокрема, історичний контекст вводиться через демонстративне оголення прийому, цитування дослідження про становлення джазу в донецькому регіоні, про гастролі знаменитої чорношкірої співачки, котра навертала слухачів у нову віру.

Це її спірічуел нагадує про пам'ять і вірність, про ріки, що перетікають з минулого в майбутнє. У фіналі в пртистоянні з новими господарями міста гине і капітан, Шура Травмований. “Все дуже просто: триматись один за одного, відбиватись від чужих, захищати свою територію, своїх жінок і свої будинки. І все буде добре. А навіть якщо не буде добре, то буде справедливо”. Утім, вийшло і не добре, і не справедливо.

Важливі роздуми роману – про релігію як зв'язок між людьми. “Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди”. Ось за такого облаштування світу зникає безпритульність і сама можливість вербувати дітей у будь-які хрестові походи за віри й ідеології. За Жаданом,

кожен хрестовий похід дітей

закінчується тим,

що діти просто виростають

і розходяться по домівках –

не дораховуючись померлих,

не зважаючи особливо на тих, кому немає

куди вертатись.

Не приймаючи “черговим загиджену непом” суспільну реальність, неймовірно далеку від романтичних проектів перших років української незалежності, уся наша сучасна література переймається пошуком незрадливої тверді, на якій можна втриматися, оминувши повсюдні провалля й чорториї.

Героям Сергія Жадана, наймолодшого з-поміж нинішніх визнаних прозаїків, такий пошук дається чи не найважче, не в останню чергу тому, що йдеться про покоління, для якого перехідний вік, завжди болісна підліткова адаптація у дорослому житті виявилися пристосуванням до зовсім іншого, “переверненого”, звихненого, непізнавано зміненого світу.

Усі Жаданові двадцятирічні бунтарі бачаться по-дитячому беззахисними, і якраз беззахисність, слабкість не в останню чергу породжує агресію. Вони не здатні ані вибудувати альтернативну дійсність, зосередитися на бутті-поза-соціумом, як, до прикладу, песонажі Тараса Прохаська (прикметно, до речі, що поетика наркотичних видив та екстазів у Прохаська дуже несхожа на Жаданову), ані, скажімо, зверхньо-іронічно дистанціюватися від довколишнього вселенського базару з вірою у плідність культурно-будівничих, культуртреґерських зусиль, у вищість мистецьких вартостей, як це бачимо у нашому “післяпостмодерному” вже модерністському письменстві.

Не зрікшися вживлених радянською ідеологією ілюзій, не можна знайти свого місця у сьогоденні. Найвиразніше це усвідомлює герой-оповідач “Ворошиловграду”. Навіть і саме екзотичне ім'я хлопця, Герман, навантажене додатковими конотаціями: батьки назвали сина на честь другого радянського космонавта, Германа Титова (імя першого, Гагаріна, дісталося, самозрозуміло, його старшому братові). Утім космічними подвигами хлопці, на щастя, не звабилися. А псевдоромантична риторика приятеля викликає у Германа хіба співчутливу насмішку.

П'яний Ернст, невдатний торгівець джинсами й чорний археолог, одержимий пошуком затонулих німецьких танків, звіряється у найінтимнішому: “А для мене літаки – це не просто професія. Знаєш, я з дитинства мріяв про небо, я школярем малював у зошитах моделі, які мчать десь там, над нами, вгорі. Згадай, Германе, ми ж усі в дитинстві хотіли стати авіаторами, хотіли літати, дістатися неба! Нас же всіх називали на честь космонавтів, чувак!

- Особливо тебе.

- Та ладно, - відмахнувся він. – І що сталось із нашими мріями? Хто

відібрав у нас наші квитки на небеса? Чому нас загнали на ці задвірки, я тебе питаю?! /.../ Для мене це справа принципу. Я хочу відновити авіаційні перевезення в цьому місті, де всі виявились слабаками й засранцями і дозволили нагинати себе різним мудакам. Можна сказати, це справа всього мого життя”.

Зосталося тільки викопати десь німецький “тигр” Другої світової – і за виручені гроші накупити літаків... Герман із сумовитою іронією визнав, що це “не найгірша мрія для людини, яка живе в колишній їдальні”. Хоча перш ніж обживати небо, варто б озирнутися довкола себе. Відсутність авіаперевезень – вочевидь не найнагальніша проблема у містечку.

Коли рання проза зосереджувалася на безнадійному бунті, протистоянні, на спробах знайти недосяжне райське блаженство в алкогольних чи наркотичних парадизах (психологи твердять, що в алкоголі якраз і шукають забуття неприйнятної дійсності), то у романі “Ворошиловград” ідеться вже про релігійні шукання.

Порожні небеса, з яких атеїстичний світогляд усував Бога, не могли не тривожити, і серед численних радянських ідеологічних ерзаців, що ними намагалися притлумити, приспати цю екзистенційну тривогу, були й романтичні уявлення про освоєння космосу. Політ у небо, в міжзоряний, неприступний нашому баченню простір видавався проривом до чогось високого й значущого, принципово недосяжного у людському земному існуванні.

Ревізія цього міфу виявилася необхідною героям Сергія Жадана у складному й тривалому процесі прощання з учора. Йдеться про неуникненну потребу небуденного, екстатичного переживання. У певному контексті й релігійні, і наркотичні екстази можуть зближуватися, взаємопідсилюватися. Історія пресвітера набуває у романі важливого символічного значення.

Він знаходить у собі сили побороти наркозалежність, “зіскочити з голки”, відмовитися від “отрути, що тече саме моїми венами й перекачується через моє серце”. Проте “в цьому житті одні наркотики завжди витісняються іншими”. На зміну наркотичним екстазам приходять інші екстатичні переживання – і справа навіть не в молитві, вважає герой роману, а в релігії як відчутті звязку між людьми.

Просто – “в мене є вони, а у них є я. Ми всі разом”. І тому можна сподіватися на допомогу і вдячність, на те, що, захищаючи інших, ти й сам почуватимешся захищеним. З такими от найневибагливішими ніби засадами можна облаштувати своє життя, не спокушаючися жодним наркотиками ідеологічного чи хімічного походження. А мистецтво – хай то буде й найзвичайніший цирковий фокус із вогнем – обдарує переживанням “солодкої, невимовно-щемкої радості”.

Бунтівні підлітки, анархісти й революціонери, довго йшли до цих первинних істин. Але тепер їх, схоже, уже не звабити красивими ілюзіями. А своїх дітей вони не пошлють ні в які хрестові походи. І подбають, аби дітям завжди було куди повертатися після всіх життєвих випробувань, аби їх чекав затишний і гостинний рідний дім.

*******

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам читачів

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода. Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Якщо ви здійснили пожертву, повідомте будь ласка нам на адресу texty.org.ua (равлик) gmail.com Це потрібно для того, аби ми могли відзвітувати вам, куди витратили зібрані кошти

Як можна перерахувати кошти:

EugeneLakinsky(НА)gmail(КРАПКА)com - наш рахунок на ПейПел;

ЛікПей

096 551 68 93 - гроші на рахунок можна слати і на телефон - це Київстар, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua @ gmail.com

U336801545841 - наш гаманець у гривнях на ВебМані

література культура мистецтво жадан