Українська наречена очима американського жениха (репортаж)

Кілька тижнів тому ZaUA.org надрукував нотатки перекладача - спогади про роботу в київській шлюбній агенції, яка на початку 2000-их обіцяла забезпечити спільне щастя наших хитрих дівчат і простакуватих мужиків з Заходу. А днями один із читачів надіслав нам лінк на матеріал 2006 року із американського журналу Harper's - репортер Крістофер Ґерін полетів у Київ у складі групи "американських женихів", щоб зі свого боку знайти пояснення цьому феномену.

Підготував: Артем Чапай

...Ніхто з нас нікого не знає, але я знаю про всіх принаймні одне: тут усі невдоволені, злі і втомлені від самотності. І кожен з них вирішив, що їхній шанс на щастя — це заплатити по 4000 доларів компанії під назвою A Foreign Affair, яка за два тижні провезе його по Україні в полюванні за нареченою - “як вовка альфа-самця, якому приносять овець”, відповідно до одного з відгуків клієнтів, включених у рекламу цього туру.

Нам мали надати жінок-перекладачок (більшість із них носили мініспідниці), які були повинні допомагати під час наших, як нам обіцяли, численних побачень.

У готелях на нас чекали тисячі анкет із фотками українських жінок, які висловили бажання познайомитись із американцем і, відповідно до літературного стилю агенції, “готові назавжди залишити єдиний спосіб життя, який вони знають”.

***

Перший, з ким я познайомився ще в аеропорту Нью-Йорка, був жирний бородатий юрист, який любив смакувати деталі тілесних ушкоджень своїх клієнтів. Спроби завести дружні розмови спершу наламувались — аж поки кілька ветеранів, які їхали вже не вперше, почали ділитися порадами.

Кілька з них їхали в Україну вже по п'ятому разу. Двоє, власне, привезли собі наречених — хоча так і не одружилися. Ці ветерани нам казали, що й ми підемо їхнім шляхом. “Пам'ятайте, - казав сивий хлопчина в костюмчику, - їх визволили тільки десять років тому. У них там зараз соціальна й сексуальна революція, як була у нас у 70-х”.

Моє рішення приїхати почало здаватися непродуманим.

По-перше, я на десять років молодший за наступного наймолодшого члена групи. Три місяці тому я одружився з коханою, і боявся, що моє щастя все-таки буде видно.

Втім, я намагався замаскуватись і влитися в колектив. Вигадав історію нещасного кохання, в яку вони повірили. Перестав голитись і розчісуватись, щоб виглядати неакуратно.

Врешті решт, що в усіх нас спільного? Раз ми тут — значить, ми всі невдахи.

Але Чувак Ден, наш гід, переконує, що це не так. Ми всі успішні люди — давайте представимося.

„Я лікар. Ну, вже не лікар. Тепер я у світі фінансів.”

„Я колишній солдат, колишній професор, а тепер адвокат”.

“Я субпідрядник”.

“Я займаюся фінансами”.

“Я вигодовую лам, але взагалі-то я фізик, у мене двоє синів, і я думаю, найкраще, що можна робити в житті — це виховувати дітей”.

“Я з Техасу, але зараз працюю на будові в Іраку”.

“У мене будівельна фірма”.

„Я працюю з інвестиціями в нерухомість”.

Сам я, звісно, не розповів, що я журналіст. Натомість я сказав, що “займаюся рекламою в Нью-Йорку і приїхав просто подивитися, що буде, ну розумієте?”

Чувак Ден розумів - тому знову почав настанови.

“Забудьте все, що ви знаєте про залицяння. Через кілька днів ви самі станете як американські жінки. Жінка, за вечерю з якою ви б убили у США, тут сама захоче бути з вами, але ви почнете перебирати: чи в неї не такі гомілки, чи вам не подобається форма вуха. І ви її відкинете — бо у вас такий багатий вибір”.

І чоловіки за столом із надією, сором'язливо, гидко усміхаються — ці чоловіки-невдахи, які відчайдушно хочуть вірити.

***

Як би це не називати — а зазвичай шлях із Києва (Москви, Багкока, Картахени, Ліми, Кривого Рогу, Маніли й інших місць, звідки жінки настільки хочуть виїхати, що підписуються) починається в інтернеті.

Самотній чоловік може шукати серед фактично нескінченної кількості профайлів і купувати контактну інформацію жінок по кілька доларів за штуку - “Додати Тетяну 77631 до мого замовлення” або гуртом зі знижкою “Знайти ще жінок з Дніпропетровська”.

А далі він може поїхати до того ж Дніпропетроська, перезнайомитись із усіма тими дівчатами, розпочати для однієї з них візовий процес і нарешті привезти обрану дівчину до Америки за півроку-рік.

Такі ж компанії, як наша Foreign Affair, надають повний сервіс, організовуючи за десяток тисяч доларів усе - від подорожі та готелів і до юридичних послуг і навіть доставки квітів і шоколаду (і електронних фото екстатичної реакції жінок на подарунки), поки вона чекає на проходження бюрократичних процедур.

Більшість американців донедавна і не знали, що такі контори у США законні — але рекламу цим міжнародним шлюбним агентствам нещодавно зробили кілька гучних убивств.

Двадцятилітню жінку з Киргизстану вбив чоловік: його зобов`язали триматися по далі від попередньої “здобутої по пошті” нареченої, а на час убивства він уже шукав у інтернеті третю жінку. У 2003-му чолоік 23-літньої Алли Барней зарізав її ножем навпроти дитсадка їхнього сина.

***

Але повернемося до нашої романтичної історії. У київському готелі “Русь” нас попередили, що оскільки охоронці отримують відсоток від проституток — вони очікуватимуть хабаря у 25 доларів, якщо ми захочемо привести жінку до свого номера. Інакше доведеться заплатити в касу готеля за додаткового постояльця.

А оскільки перші зустрічі з жінками відбувались у банкетному холі готелю “Русь” - теоретично ми могли не виходити з готелю цілими днями.

Один з чоловіків пізніше, у барі готелю, розповів свою історію. Він уже познайомився із українською жінкою по інтернету, купивши її контакти у онлайн-брокера. Вона не знала англійської, тож вони листувалися через машинний онлайн-перекладач. Після кількох місяців він вирішив, що треба все ж зустрітися. Тому завтра о 7:45 вона прибуде на вокзал своїм коштом — а не коштом фірми — проїхавши задля нього 13 годин у поїзді.

Цей чоловік збирався провести перші кілька днів із нею — а якщо нічого не вийде, то приєднатися до решти групи і пошукати собі інших жінок. Такий був його план. Тепер він завагався.

Адже Чувак Ден весь час казав нам не прив'язуватись ні до кого надто рано. На кожній із організованих вечірок буде вшестеро більше жінок, ніж чоловіків.

І ми повинні перебути усі ці вечірки — кожна з новими жінками — й лише тоді почати вибирати. Отак. Нам же потрібен багатий вибір. Як у супермаркеті.

Ден попередив, що нас так залякали американські жінки, що ми в це не віримо — але тут ми щодня бачитимось із жінками значно гарнішими, молодшими і в більшій кількості. Треба бути дисциплінованими. І можна щодня проводити по п'ять-шість побачень.

***

А фермер таки провів тиждень зі своєю знайомою. Він устав раненько - і поїхав на вокзал. І більше не з'являвся на організованих вечірках - за тиждень вони заручилися.

Пізніше того вечора я підсів за барну стійку до ще одного чоловіка з нашої групи - його фірма будувала блок-пости для армії. Навіть після трансатлантичної подорожі та цілого дня вузол його краватки залишався туго підтягнутим.

“Здається, в лоббі є кілька професійних жінок, - сказав він. - Не знаєте, по чому?” Я запропонував піти й запитати, що він і зробив. Але невдовзі повернувся: “Гарненька зникла в ліфті, а інші товстуваті. То ви не знаєте, по чому вони, ге?”

Він розповів, як у Мексиці ходив на шоу, де жінка смокче, а потім злягається з ослом. І що у Мехіко проститутки коштували йому по 40 доларів штука. Коли я запитав, чи справді він шукає в Україні наречену — він тільки двигнув плечима.

Наступного ранку він розповів, що у готелі він таки зняв проститутку за 130 доларів і, перш ніж я зміг його зупинити, розповів, що вони робили і — ще гірше — чого саме вона робити не захотіла. Його відволікла бродяча собака. “Ой! Дивіться, яке миле цуценятко! - усміхнувся чоловік. - Та-ак! Хто тут гарненький цуцик?”

А ввечері почалася вечірка. Чоловіки із бейджиками туляться один до одного у барі — а на вході до готелю вишикувалась черга із двохсот із чимось жінок. Компанія дозволяє кожній з них прийти лише одного разу — тож усіх слід перевірити.

Чоловіки ж тим часом починають нагадувати восьмикласників на дискотеці. У декого в руках є фотомильниці, щоб зняти тих, із ким вони б хотіли, щоб компанія їм потім організувала зустріч. У багатьох ціле портфоліо — фотографії власного будинку, машини, місцевого супермаркета.

Дехто уважно дивиться на чергу. Компанія дозволила охочим анонімно запрошувати жінок із сайту компанії.

Якщо більшість із нас одягнуті в сорочки, дехто із краватками — то один фермер (інший, не той, що уранці поїхав на вокзал) прийшов у футболці, заправленій повз огрядне черево в джинси. Він ляснув мене по плечі і показав на двері: “Завзди люлю дивитися, як заганяють худобу”.

Пізніше я зустрів у жіночому натовпі Чувака Дена і запитав, звідки ж стільки жінок. Невже у Києві все справді так погано? Той відповів, що річ навіть не в грошах.

За словами Дена, українські (та, власне, й російські та інші) чоловіки п'ють, б'ють своїх жінок - та ще й чоловіків у країні просто більше, ніж жінок. Ден навіть сказав, що через нестачу чоловіків дедалі більше українських жінок звертаються до лесбійства, настільки їм бракує статевого задоволення.

Насправді в Україні, за оцінками ЦРУ, співвідношення кількості жінок до кількості чоловіків сягає 86:100 (для порівняння, у Німеччині 96:100, у США 97:100) — але це пов'язано з тим, що чоловіки живуть менше, і показник у віці до 64 років виглядає більш прийнятно, 92:100.

І цей показник аж ніяк не пояснив такої кількості в готелі жінок від 20 до 35 років — ну й навряд чи спричинився б до лесбійської революції національного масштабу.

Чоловіки ж ходили й обирали. Відповідно до інструкцій Дена, записуючи інформацію про жінку на окремих папірцях. Щоб та не бачила, скільки в кишені вже подібних папірців. Після півтора годин тусування під безкоштовне шампанське, діджей почав організовувати конкурси з танців, різні змагання — серед жінок.

Приз за перше з таких змагань був 100 доларів — це наче мало символізувати для жінок, ключі від наскільки іншого світу представляють ці чоловіки. Втім, призами за інші змагання були шоколадки. Навіщо ж забагато? Всі і так вже все зрозуміли.

До кінця вечора чоловіки аж сяяли — жіноча увага, якої вони так давно не бачили, перетворила їх, хай навіть тимчасово. Дехто одразу пішов на “побачення” до нічних клубів — із трьома-чотирма дівчатами. Інші ділилися враженнями.

Адвокат, iз яким я познайомився першим, хвалився однією з дівчат, з якими бачиться завтра. Тим часом її фото з полароїда ходило по руках. Сама дівчина якраз проходила повз нас, ідучи до виходу. Гарненька, неймовірно маленька порівняно з самим адвокатом, і не знає ані слова англійською.

“Краще не запізнюйся, - помахав він на неї товстим як сосиска пальцем. - А то у мене є наручники”.

***

Однак коли перше збудження минуло, наша група відчула себе деморалізованими. Більшість цих чоловіків і справді приїхали не в секс-тур, а шукати партнера життя.

Але хоча жінки були досить дружні, щоб поговорити — майже ніхто з них не виявив особливого бажання поїхати з України. Ті, хто знали англійську, прийшли попрактикуватись. Інші — просто порозважатися безкоштовно за рахунок американців. Навіть ті, хто погодився на “побачення”, хотіли безкоштовно побувати в ресторані, який поки що не можуть собі дозволити.

Американців шокував такий невинний опортунізм. Пізніше один із них зізнався, що після першого такого побачення він повернувся до готельного номера і плакав.

Раз за разом, чоловіки аналізують свої побачення і розуміють, що жінки їх просто “динамлять”. Майже всі вони кажуть, що в майбутньому не дадуть жінкам розпоряджатися своїми грішми.

Коли я заперечую, що це схоже не на шлюб, а на стосунки між роботодавцем і слугою, на мене визвіряються. “А ти колись був одруженим і розлученим? Коли тебе жінки тебе трахнуть, ти будеш думати по-іншому!”

Один канадець, трохи м`якiше, зізнався, що “В усіх нас щось болить — тому ми тут. Ми намагаємося тут покращити своє життя, всі ми шукаємо кохання.” Але у їхньому розуміння, кохання коханням — а фінансами розпоряджатися мають тільки вони. “Заради блага обох”.

В останні дні, після Києва, ми поїхали до Вінниці. І по дорозі я зрозумів, чому. Чим біднішою є місцина, яку ми відвідуємо — тим більший капітал має чоловік з-за кордону порівняно із майбутньою дружиною. Тому ми поїхали зі США до Києва — а тепер до ще біднішої Вінниці.

Вечірка цього разу мала бути в клубі Фараон. Чоловіки, що танцювали, були оточені цілими групами дівчат. Інші чоловіки ходили між столиками, за якими сиділи жінки, на 20-30 років молодші за них самих.

По дорозі з Вінниці назад до Києва чоловіки хваляться, хто з ким гуляв, хто з якою двадцятип'ятирічною Ольгою цілувався взасос. Один із найуспішніших розповідає про різних жінок, з якими він переспав за час своїх візитів до України. “Я думаю, що з однією з них я міг би врешті одружитися”.

Лише кілька з них знайшли те, чого шукали. Коли я залишив групу через тиждень, кількість заручень досягла трьох — або шести, якщо рахувати за трьох чоловіка, який заручився з трьома жінками водночас. Але коли один із групи, уролог з Міннесоти, дістав камеру і почав знімати чоловіків на камеру на пам'ять — усі стають менш говіркими.

“Я тут, щоб подивитися на світ”, - казенно каже в камеру один.

“Я хочу подивитись на красиву Україну”, - бурмоче інший, а довкола всі стиха хихотять: аякже.

вінничина сша інший бік шлюбні агенції