Жадан в гостях у Лузіної. Вийшла спільна книга двох принципово різних авторів. Навіщо це їм?

А в журналі «Український тиждень» вийшла стаття з вельми гострою критикою, сказати б, мовно-політичного аспекту події: невідомий автор прогнозує розчарування жаданових прихильників через те, що їхній улюблений автор надрукувався спільно з російськомовною й не надто інтелектуальною письменницею.

Усі ці відгуки були передовсім емоційні та не ґрунтувалися на такій «не останній» у справі літературної критики речі, як прочитання самої книжки. Властиво, то й була не критика, а коментарійна реакція на публічну подію – «творчий мезальянс». А відтак, настав час спокійно подивитися: що ж саме вийшло в цих двох авторів?

Перше, що справляє враження – кількісне співвідношення. «І мама ховала це у волоссі» Сергія Жадана займає сторінки з 3 по 94, а «Одуванчики» Лади Лузіної – з 95 по 316. Плюс малюнки Лузіної – така собі тиражована псевдосецесія. Стає, відтак, цілковито очевидним, що в цьому книжковому проекті Жадан є лише гостем.

Але перейдімо до власне текстів. Велике оповідання (чи маленька повість) Сергія Жадана «І мама ховала це у волоссі», здається, витримане в дусі «Ворошиловграда» чи частини епізодів «Anarchy in the UKR» - це та серія творів письменника, де розгублений герой неодмінно вештається яким-небудь спекотним містечком, витворюючи вкрай медитативну та метафорично насичену обстановку. Цього разу він змушений вийти тут із поїзда, бо захворіває його друг, із яким (а також із його малою донькою) вони їдуть на південь, торгувати косметикою й парфумами та відпочивати на морі.

В містечку тепер треба якось прожити й прохарчуватися кілька днів, поки друг видужає. Попереду – пригоди, історії та спогади, через які читач, внаслідок досить неочікуваного сюжетного закруту, дізнається чи здогадається про деякі таємниці…

Текст Жадана сповнений настроєм пошуку затишку, пошуку любові (в її найрізноманітніших виявах). Велику роль відіграє тут і авторська чутливість до краєвидів і погоди, дуже зворушлива та плідна в сенсі цікавих образів. У цій прозі постійно чергуються спорожніння й заповнення, уважно прописані рухи, Жадан також концентрується на екзистенційності мандрів і, звичайно, на своїй улюбленій, так би мовити, поезії пострадянського бізнесу.

Я б не назвав «І мама ховала це у волоссі…» найкращим твором Сергія Жадана, проте це досить цікава і стильна річ. Її читаєш із задоволенням, якщо, звісно, тобі в принципі близька манера письма цього автора.

Решта 2/3 «Палати №7», сиріч «Одуванчики» Лади Лузіної, естетично є річчю радикально скромнішою. Хоча в сюжетному плані виразнішою (даються взнаки різні літературні орієнтири, попри всі перемішування «елітарного» з «масовим») і навіть – дещо несподівано – грайливішою.

Її твір – це історія смерті співака, популярного в 1990-ті роки, на тлі вже сьогоднішнього шоу-бізнесу, розказана з точки зору кількох різних учасників. Як наслідок, у кожному епізоді одні й ті самі події постають зовсім у різному значенні, щораз зміщуються мотивації, і постає одне велике взаємонерозуміння поміж людьми. Виписано це дотепно, жваво, але надто елементарно, а, скажімо, роздуми про любов чи щастя, вмонтовані між шпарин цієї кримінально-меланхолійної оповіді, виглядають купленими «в нагрузку».

Часом складається враження, що читаєш не обтяжений небанальною образністю сценарій російського серіалу, з тих, що їх крутять у й без того занудних міжміських автобусах.

Попри різну художню переконливість, на перехресті прози Сергія Жадана та Лади Лузіної утворюються спільні домінантні мотиви: нерозуміння людини людиною, пошук спокою і захищеності, миготіння довколишнього швидкісного світу. Й це надає «мезальянсу» принаймні певного сенсу.

Висновок щодо «Палати №7» простий. Усі зацікавлені сторони використали своє священне й недоторканне право на дивакуватий експериментальний проект. Він, проект, вийшов не блискучим, а прохідним, хоча цілком читабельним. Для чого він Жадану – не зовсім ясно: навряд чи любителі Лузіної після цієї книжки сильно зацікавляться й ним, хоча всяко буває. Логічнішою виглядає концепція познайомити читачів Жадана з Лузіною. Хоча наклад 5000 наче не свідчить про якісь грандіозні маркетингові стратегії. В кожному разі «Палата №7» не варта того, щоб її фетишизувати. Правда, я й не впевнений, що можу з чистою совістю порадити її, натомість, прочитати…

Сергій Жадан. «І мама ховала це у волоссі».

(уривок)

… Паша схожий був на Лазаря, якого воскресили, не питаючись його дозволу. Був розгублений і змучений: синці під очима, ковбойська щетина й довга лікарняна сорочка. Схоже, ще діяла анестезія, тож деякі речі та шматки реальності він просто ігнорував. Сльози текли його сірим обличчям, проте мені здалося, що він не плакав.

Я зайшов, сів на стілець, поруч із його ліжком, спробував підбадьорливо усміхнутись. Паша зацьковано подивився на лікаря. Той, усе зрозумівши, дістав сигарети й вийшов із палати. Паша різко схопив мене за рукав, спробував підвестись.

- Ось що, - зашепотів схвильовано. – Я тобі завжди довіряв. Ти мій найкращий друг.

Я спробував його заспокоїти, але він далі говорив, міцно тримаючи мене за лікоть.

- Ні-ні, - говорив, - я знаю, що кажу. Ти ніколи не кидав, я ж тебе знаю. І тепер не кинеш, правда ж? Слухай, - шепотів він, - головне, щоби про це не дізналася Марія! Головне – нічого їй не говори! Ні слова, чуєш? Інакше вона забере в мене малу. Назавжди, розумієш? Вона лише чекає можливості, аби назавжди забрати її. Тому нічого їй не говори, ти зрозумів?! І малій скажи, щоби не говорила!

- Як я їй скажу? – занервував я.

- Не знаю, - далі шепотів Паша. – Придумай щось. Чуєш? Обіцяєш?

- Добре, - відповів я.

- Ти обіцяєш?

- Обіцяю, обіцяю.

Він знесилено впав на подушку.

Лікар сидів поряд із Алісою й показував їй якісь картярські фокуси. Я відвів його вбік.

- Мій друг… можна його вже забрати?

- Ти як, - поцікавився лікар, - на спині його понесеш?

- Потягом, - пояснив я. – Ми поїдемо потягом.

- Давай так, - запропонував лікар. – Потягом ви поїдете без нього. А він вас дожене. Коли ми його випишемо.

- А коли ви його випишете? – запитав я.

- Днів за три, - сказав лікар.

- Три дні? – запитав я.

- Точно, - відповів лікар. – Три дні. Спокій, дієта і медитації. У сенсі жодних наркотиків, жодного алкоголю, - пояснив він.

- Я не вживаю, - сказав я.

- Я не про тебе, - знову пояснив лікар.

Гроші, які в мене були, я спробував запхати йому до кишені. Він подивився недобрим поглядом і склав список ліків, які необхідно купити в аптеці. Так чи інакше, грошей у мене не залишилось.

(…)

Збоку ми схожі були, мабуть, на брата й сестру. Від різних батьків. І незнайомих між собою матерів. На мені був ще не зовісм потяганий темний костюм, який я одягав на роботу. Аліса мала фтуболку й акуратні джинси. Під футболкою навіть просвічувався бюстгальтер. Я, скажімо, не знав, що бувають бюстгальтери таких розмірів.

Привокзальною снували нечисленні пасажири, стояв червоного кольору жигуль, в якому спав такого самого кольору таксист. Дивне місто, подумав я, ніхто не приїжджає, ніхто не від’їжджає. Тут саме підкотилася електричка, звідти вийшла заспана провідниця, пройшлася пероном, як подіумом, зігнала з асфальту голубів, печально зайшла до сусіднього вагона. За коліями починався сосновий ліс, пахло теплом і хотілося назавжди звідси поїхати. Але є речі, сильніші за наші бажання. Скажімо, відсутність нормального залізничного зв’язку…

Лада Лузіна. «Одуванчики».

(уривок)

Теорию мгновений-дыр вывела вовсе не Наташа, а Гала. Она любила в подробностях рассказывать о своих мгновениях – произнести вслух было для нее одним из способов прожить.

- Да если бы наш новый охранник на входе знал!.. Он же боится посмотреть мне в глаза, не то что подумать такое… Если бы он знал, сколько раз он уже имел меня прямо под своей стойкой! Как он меня имел!..

Вчера я специально задержалась подольше. Два часа ковырялась, чтобы последней уйти. Выхожу, останавливаюсь возле него, говорю: «До свиданья, интересного вечера», смотрю ему прямо в глаза. – Гала делала магнитное лицо. – Прямо в глаза этому чучелу смотрю… А он застеснялся как-то и говорит: «И вам до свиданья». Ну, я и пошла. Он что, совсем пень? Если бы он просто схватил меня и прижал… Почему ему трудно догадаться?

- Потому что, - отзывалась Наташа, - когда незнакомый мужчина хватает незнакомую женщину, просто сказавшую ему «До свидания», женщина обычно кричит: «Спасите, насилуют!»

- Но я бы не закричала.

- Но откуда он мог это знать?

- Слушай, может мне об этом статью написать? В какой-нибудь «Плейбой». Может, это станет новым мировым откровением, новым словом в великой битве полов, и всем наконец станет ясно, кто и с кем бьется. Ведь и мы с тобой, и половина моих подруг только и обсуждаем, как затащить мужчину в постель. А они смотрят на тебя, как на амбразуру, так что сразу ясно, подойдешь – будут отстреливаться. И нам еще говорят, будто им нужно только одно. Что все они кобели, которые только и мечтают тебя соблазнить. Может, пора прикончить этот вранье?

Пора сказать миру правду. Попробуй затащить в постель того или иного мужчину – и у половины начнется припадок комплексов, хуже, чем у пятиклассницы. Потому что большинство пятиклассниц в наше время комплексами не страдают. Да если бы это чучело только могло заглянуть в мою голову и увидеть тот порнофильм, который я уже придумала с нашим участием, он бы никогда больше не полез в Инет порно смотреть. Потому что вряд ли нашел бы там что-то еще интереснее.

- Кстати, а как там Женя? – вспоминала Наташа.

- Та… примитивный мальчик. И изо рта у него, кстати, плохо пахнет, наверное, зубы ленится утром чистить как следует. Это, конечно, безумие было, что я на него повелась. Сейчас смотрю – ничтожество. Маленькая чмошка.

У маленькой чмошки тоже было Мгновение. Почти неделю Гала представляла их секс в туалете. Но он упустил его. И Гала забыла о нем так же легко и быстро, как и о всех своих беспорядочных половых связях в уме – даже Ната помнила о них куда дольше. И если бы сейчас Женя осуществил ее прошлую фантазию: проскочил вслед за ней в туалет, запер дверь, молча посадил ее на умывальник, задрал юбку… она б закричала от возмущения (как маленькая чмошка могла покуситься на такую, как она!), залепила бы пощечину, заявила бы об изнасиловании. И была бы совершенно искренней в тот миг!

Ибо Мгновение проходит в первую очередь не для него, а для нее. И несостоявшийся властелин Воздушного замка становится таким же скучным, малоинтересным сотрудником, как и все остальные…

література книги лузіна жадан культура