Волинська трагедія: що сталося 70 років тому, і чого хоче польська сторона

Уточнюю, оскільки асоціювати трагедію із територією виключно Волинської області не є правильним – її кордони створені Сталіним (Волинню у широкому сенсі є також Житомирщина). У 1944-му конфлікт перекинувся до Східної Галичини та за Буг, на населену переважно українцями Холмщину, на початку 1945-го – на Надсяння. У його рамках загалом загинуло 60-100 тис. поляків (перша цифра це українські, друга польські обрахунки) та 15-20 тис. українців.

Теорія

До Другої світової війни етнічні чистки як засіб «суспільної інженерії» існували переважно в теорії або ж у більш лагідній формі – «обмінів населенням». При останньому варіанті небажану національну меншину не витинають до пня, а «всього-на-всього» переселяють. Подібно мало статися, як із поляками з галицьких та волинських земель – на думку довоєнних теоретиків-підпільників ОУН на кшталт напів-поляка з походження Михайла Колодзінського, так і з українцями – із розумувань та планів радикально налаштованих поляків у владі подібно до маршала Едварда Ридз-Сміґлого, котрий походив із Бережан. Як зрозуміло, йдеться про одну й ту ж територію, на якій українці становили більшість і яка після Ризького миру 1921-го року стала частиною польської держави.

Війна «підкоригувала» такі плани у бік радикалізації. Два тоталітарні режими, котрі боролися поміж собою в тому числі й на українських землях, показали лідерам українського визвольного руху, як і керівництву «Польської підпільної держави», що існують і інші «методики». В 1939 - 1941 роках «перші совіти» опанували техніку насильницької депортації – торкнулася вона передусім польського населення, що в односторонньому порядку, без жодних «обмінів» вивозилося в степи Казахстану та на Сибір. Як це відбувалося на прикладі поліського Пінська, можна почитати у першій частині книги Ришарда Капусцінського «Імперія». Для малого Ришарда було незрозумілим, чому раз по раз меншає його польських однокласників, аж поки не було депортовано й учителя. Винищення ж нацистами євреїв, спершу через масові розстріли уже в 1941-му, а згодом «вивезення» у нікуди, себто до таборів смерті укріпило переконання, що для «вищих цілей» (приміром відродження Польщі чи здобуття української державності) людське життя не варте нічого.

Причини

Щодо причин конфлікту думки польських та українських істориків розділилися. Останні, серед них Богдан Гудь зі Львова та Володимир В’ятрович із Києва вважають, що коріння Волинської тягнеться від війни за Львів у 1918 році та перебування земель Західної Волині та Східної Галичини в складі міжвоєнної Польщі. В’ятрович узагалі називає конфлікт 1940-х років Другою польсько-українською війною в рамках Другої світової війни.

Українські дослідники вважають, що чи не основною причиною була саме політика т. зв. Другої Речі Посполитої (так за Бугом називають період міжвоєнної польської державності) щодо національних меншин, зокрема українців. Не існувало освіти українською мовою, про свій університет годі було мріяти, а в 1938 році Варшава вдалася до безпрецедентної як для гіпер-релігійної країни акції: було знищено біля 150 церков на теренах Холмщини і Підляшшя. На Волині провадилася політика «осадництва», фактично колонізаторам, які приїздили з етнічно однорідних регіонів Польщі надавалися кращі наділи землі.

Українські історики підводять до думки, що на Волині зріла і вибухнула селянська жакерія, котра поширилася на інші регіони. До цієї тези є кілька питань, котрі дещо нівелюють її вірогідність. Чому цей конфлікт не почався в 1939-му, коли впала Польща, і не в 1941-му, коли пішли «перші совіти»? Якщо це неконтрольована жакерія, то чому УПА таки брала в ній участь, а не намагалася зупинити бездумне кровопролиття та вбивства мирного населення. Нерідко українці вбивали поляків, які й по-польськи вже не вміли говорити, а більшість зненавиджених «осадників» та чиновників радянська влада депортувала в 1939-1940 рр. в степи Казахстану.

Відповіддю польських істориків є твердження, що основним організатором та виконавцем етнічної чистки на Волині є місцева УПА. На думку Ґжеґожа Мотики, відповідне рішення ухвалило вузьке коло осіб: провідник волинської ОУН(б) Дмитро Клячківський («Клим Савур»), військовий референт ОУН(б) Василь Івахів («Сом») та Іван Литвинчук («Дубовий»). Українські історики вказують на те, що реального документа на підтвердження цього рішення ніколи не було знайдено, на що Мотика в рамках полеміки нагадує, що й Сталін ніколи не підписував «наказу» про винищення українців у голоді, але попри те кілька мільйонів селян загинуло. Та польське бачення має хибу: усі напади поляків на українські села і знищення мирного населення трактуються як акції відплати, натомість напади УПА подаються як спланована етнічна чистка.

Початок

Перші масові убивства поляків почалися взимку та ранньою весною 1943 року на північних околицях нинішньої Рівненщини, себто на Поліссі. До того як польське, так і українське підпілля вдавалися до убивств окремих активних діячів та членів їх родин. Чому саме там і саме тоді? Українські історики вказують на фактор можливих провокацій радянських партизан з поблизької Білорусі. Польські історики говорять, що на той момент стало ясно, що після Сталінградської битви шальки війни схилилися на бік Сталіна і німецький окупаційний режим паде, а на його місці можуть виникнути нові держави, на кшталт української, де не мало би бути – для українських радикалів річ сама собою зрозуміла – поляків. Щоб, за заповітом Колодзінського, убитого під час війни за Закарпатську Україну, «закінчити польські претенсії про польський характер цих земель».

По-друге, у Волинському воєводстві поляків було набагато менше, ніж в Галичині, а на Поліссі й поготів. Себто, етнічну однорідність можна було встановити у буквальному розумінні «малою кров’ю» та з допомогою мінімальних жертв із власного боку. Навесні лави українських «хлопців з лісу» поповнилися кількома тисячами членів української поліції, що покинули німецьку службу.

Порицьк

А потім була неділя 11 липня 1943-го, та ніч на 12-те, Петра і Павла за східним календарем. Про ці два дні польська історіографія говорить як про трагедію 99 місцевостей, атакованих відділами УПА. Трагічним символом стало містечко Порицьк на півдні Волині, де прямо під час служби у костелі було вбито коло 200 поляків. Нині це село Павлівка, де 10 років тому президентами України та Польщі було відкрито пам’ятник «Пам’ять. Скорбота. Єднання».

Українські історики говорять про завищену кількість знищених 11-12 липня сіл. Втім, у польській мові слово «miejscowość» не мусить означати село в українському його розумінні. Це теж хутори та присілки зі своїми окремими назвами, про існування яких на Наддніпрянщині забуто після політики укрупнення колгоспів. Про величину таких населених пунктів можна судити із досліджень Еви Сємашко, котра пише про знищені дещо пізніше «22 польські хутори біля Антонівки в Сарненському повіті» чи «33 польських поселень навколо Гути Степанської». Вказував на цю особливість волинських поселень у розмові з автором цих рядків і Євген Сверстюк, котрий нарікав на приписування більшого числа убитих поляків в с. Загаї Горохівського району, розташованого неподалік його рідного с. Сільце: «У нас практично не було сіл на 200 хат!»

Голоси розуму в вирі засліплення

Як було сказано вище, маховик чисток перекинувся і на інші землі, - попри те, що в середовищі УПА та ОУН з’явилися голоси проти. Тут дозволю собі більшу цитату з дослідження ҐжеґожаМотики: «21–25 серпня 1943 року на Тернопільщині засідав ІІІ З’їзд ОУН, скликаний з ініціативи нового керівника організації Романа Шухевича. Саме тоді вирішено боротися партизанськими методами із совітами, що наближалися. Під час з’їзду також дійшло до суперечок між прихильниками та противниками починань «Клима Савура». Микола Лебедь та Михайло Степаняк дійшли думки, що «УПА скомпрометувала себе своєю бандитською діяльністю проти польської людності, так само як ОУН скомпрометувала себе співпрацею з Німеччиною» . Однак більшість делегатів, у тому числі Роман Шухевич, стали на бік Клячківського. Як пізніше розповів на допиті Михайло Степаняк, «оскільки ціле бюро Проводу виступило на захист “Клима Савура”, то “Велике Зібрання” усправедливило його дії, хоч в офіційних ухвалах конгресу це не було відображене»».

Сагринь і Павлокома

У березні-квітні 1944 року польським підпіллям було спалено та вибито біля 50 українських сіл на Холмщині – нині це Грубешівський, Томашівський, Холмський, Красноставський, Білгорайський повіти Люблінського воєводства Польщі. Фактично, це була помста «за Волинь», скоєна над людьми, жодним чином не причетними до Волині. Символом трагедії Холмщини стало село Сагринь (за оцінками поляків, до 200 жертв, за оцінками українців, до 600 жертв). На початку 1945-го, коли кордон поміж СРСР та комуністичною Польщею набув обрисів та міцності, запалали українські села в Перемиському, Ярославському та Любачівському повітах нинішнього Підкарпатського воєводства. Гасло «Українці, за Сян!» реалізовувалося і вогнем, і мечем. Символом жертовності Надсяння стало село Павлокома (366 жертв).

Сагринь і Павлокома сьогодні – суто польські села, де немає жодного українця. Припинення взаємних чисток на захід від лінії кордону сталося після локальних порозумінь поміж УПА та польським підпіллям навесні 1945 року, а в Східній Галичині – попри запевнення очільника галицької УПА Василя Сидора «Шелеста» з 1 вересня 1944 року, що «ми принципово призупиняємо антипольські акції», перманентно тривали також до закінчення війни. Подібного чину чистки у вигляді депортацій щодо поляків використовував Гітлер, розчищаючи терен для Рейху на польських землях, а щодо українців – Сталін, котрий стоїть за всіма повоєнними трансерами населення і акцією «Вісла», проведеною полськими комуністами.

Чому зараз?

70-та річниця трагедії принесла кілька нових запитань, на які як українці, так і поляки намагаються дати відповідь. Почнемо з поляків.

Польська сторона – як радикально налаштовані консерватори з партій Право і Справедливість та Стронніцтво Людове (Народна партія), так і ліберали з Громадянської платформи не можуть не торкатися даного питання, обійти його стороною. Для перших це «обов’язок честі», оскільки їх електорат це власне селяни із прилеглих до України воєводств, нащадки виселених з України після війни біля 750 тис. поляків-кресов’яків, слухачі ортодоксійного аж до виявів ксенофобії радіо «Марія».

Для других мовчанка та ігнорація означала б звинувачення у зраді польських інтересів, а після катострофи у Смоленську і зливи подібних звинувачень у їхній бік то було б занадто. І перші і другі говорять про те, що це останній момент, аби свідки тих подій та люди, що втратили членів родин та близьких, почули слова засудження цього злочину. Мається на увазі, що в даному випадку мала би бути засуджена конкретна антипольська акція, організована локальною волинською УПА.

Польські політики опинилися в заручниках витвореної у суспільстві, у церкві та самими політиками думки, що УПА тільки тим і займалася, що вирізала поляків. Причому якщо в комуністичній Польщі говорилося лише про боротьбу із УПА на землях Закерзоння, де останню звинувачували в прагненні відірвати від Польщі її терени, то після 1989 року перше місце в упівській тематиці дісталося Волині. Своя сорочка ближче до тіла, і тому домінантою в розмовах про УПА була фактично Волинська різня, а не боротьба із німцями чи НКВД. Про те, що за співпрацю з УПА до Сибіру поїхало біля 400 тис. українців і біля 150 тис. було вбито, за Бугом практично ніхто не знає. Хоч, варто зазначити, саме Ґжегож Мотика є автором найбільшого дослідження про український визвольний рух: «Українська партизантка. 1942-1960».

Потреба «розрахунку з історією»

Анджей Кунерт, наступник загиблого у Смоленську Анджея Пшевозніка на посаді Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва наголошує, що поставити крапку у волинській дискусії для поляків означало б також повний «розрахунок із історією» зі своїми сусідами. Мовляв, навіть Путін вибачився за акт Молотова-Ріббентропа та поклав квіти у Катині, а невдячні українці, яких поляки так підтримували у 2004-му році, не здатні на жест покаяння. Особливою «гордістю» внутрішньопольської історичної дискусії є те, що польська нація визнала (через море публікацій у пресі), що могла бути не лише серед жертв, але й серед убивць, - приміром у містечку Єдвабне в 1941 році поляки вбили спаливши живцем кілька сотень своїх єврейських сусідів. Євродепутат від Громадянської платформи Павел Залевський також наводить приклад із акцією «Вісла», себто депортацією українців з прикордоння на землі Сілезії та Помор’я в 1947 р., за яку Сенат Польщі вибачився ще в 1990 р.

Фактично, поляки дозріли до того, аби прокричати на весь світ, що зазнали геноциду від рук українців в 1943 р., а разом з тим почути конкретне вибачення від тих же вимальованих у власній уяві «Ukraińców». Чому я пишу у лапках? Польську націю, на відміну від українців, характеризує почуття національної єдності. Для них дуже чітко проступає те, що вони звуть «рація стану», себто національний інтерес. І подібним чином вони намагаються дивитися на українців, причому через призму найближчих до них все тих же галицьких та волинських областей, україномовних та націоналістично налаштованих. Не знаю, на скільки пересічний поляк уявляє собі українськість Азарова, Януковича, Табачника та інших предствників правлячої в Україні політичної сили, але вочевидь цей образ має чимале історичне забарвлення.

Зацикленість на термінах

Ну, і власне про термін геноцид. У польській мові немає слова геноцид, його заміняє слово «людобуйство» («людиновбивство»). Причому деякі відомі в суспільстві поляки вважають, що те «людобуйство» - не зовсім геноцид, а так – міцне слівце, що означає «страшну річ». Так само, як влучно відзначив Володимир В’ятрович, у польській мові немає слова «примирення», а є лише «поєднання», що не є те й саме. Не помічаючи таких розбіжностей, поляки – як той же Кунерт вважають, що українська назва тих подій – Волинська трагедія – є недостатньою і навіть образливою для поляків. Дозволю собі особисту думку: як на мене, термін трагедія є дуже ємним і вказує на розмаїття її причин, перебігу та наслідків.

Як Сенат Польщі, так і Сейм побачили на Волині «етнічну чистку з ознаками геноциду». Саме таке окреслення вживає Ґжеґож Мотика.

Ми не є ані гіршими, ані кращими за інші народи – ми нормальні, а нормальність передбачає як добрі, так і погані сторінки у історії, - таку думку просуває вже кілька років Наталя Яковенко, воюючи із мартирологічністю в викладанні історії та замовчуванням окремих її негативних моментів. Паралельно до конфлітку на Волині відбувалися етнічні чистки хорватами-усташами сербського населення, через півстоліття серби влаштували різанину босняків-мусульман у Сребрениці.

Українське ходіння по муках

Тепер щодо українців. Українці «за паспортом», такі як Вадим Колесніченко та ще 147 тимчасово найнятих слуг народу підписали звернення до Сейму, у якому просили використати-таки пряме означення геноциду поляків щодо Волинської трагедії – на противагу до Сенату РП. У Польщі жест частини українських нардепів прийняли до відома, проте у ЗМІ було розтиражовано, що підписантами є комуністи та проросійськи налаштовані регіонали. На тлі демонізованої останнім часом у Польщі «Свободи» усвідомлення того, хто є «союзничками» кресов’яків на київських пагорбах, напевно не було приємним. Колесніченко, котрий привіз до Сейму писаного ламаною польською листа ПР-КПУ, також отримав свою порцію сорому. З трибуни Сейму його «привітав» єдиний українець-парламентарій Мирон Сич, запитавши: якщо ви такий борець за спроведливість та гідне увіковічнення пам’яті жертв, чому ви сиділи на місці, коли Верховна Рада вставанням вшановувала жертв Голодомору?

Проблема української сторони в тім, що ми досі перебуваємо поміж боротьбою пострадянського і націоналістичного дискурсів, не допускаючи думку про неупережене, позбавлене міфотворчості бачення власної історії. Віктор Ющенко на посаді президента намагався провадити політику примирення з поляками і тісно співпрацював з Лехом Качинським, - вони відкрили пам’ятники у Павлокомі та Гуті Пеняцькій на Львівщині, а проте боявся називати речі своїми іменами. Якби своє рішення визнати ОУН та УПА борцями за волю України він прийняв не тоді, коли зрозумів свій програш на виборах, а на початку каденції, то можна було б говорити легше й про недопустимі речі, котрих припустилася УПА.

Його наступник Віктор Янукович так само засуває голову в пісок, оскільки йому не байдужі стосунки із останнім його адвокатом у Європі «другом Броніславом», але спускає натомість своїх ланцюгових псів на кшталт Колесніченка підігрівати емоції на внутріполітичному полі у підозрілій грі «фашизм-антифашизм».

Українцям, називаючи довгий перелік причин Волинської трагедії, варто відштовхуватися від кількох речей. Ці страшні події залишилися у минулому, 70 років тому. Навіть захищаючи «українську рацію стану», ми не спроможні думати так, як думали націоналісти із ОУН, що готувалися «здобути Українську державу, або згинути у боротьбі за неї». Окрім того, більшість сучасних українців неспроможні зрозуміти, чому саме із поляками і саме на цих землях, 1/5 сучасних областей України, міг трапитися такий конфлікт. Ми не можемо відповідати за тих, хто піднімав руку на сусіда та його дітей.

Але ми можемо зрозуміти, що якщо це сталося на нинішніх землях України, то повинні схилити голову перед невинно убієнними та дозволяти і допомагати вшануванню їх пам’яті через символічні могили та хрести – тим більше що це сприятиме появі таких християнських знаків на українських могилах з польської сторони кордону. Ми не можемо відмовляти права польському народові у вшануванні своїх жертв. Питання в тому, як це зробити нам самим, аби не втратити національної та християнської гідності.

Що далі

Більшість українців не зрозуміло претензій поляків, які останні роки здобули імідж наших союзників у всіх наших «правильних» починаннях. Засудження УПА з Варшави сприймається, як ніж у спину. Українська держава в особі президентів Кучми і Ющенка, як уже було сказано, намагалися знайти порозуміння і не збиралися виправдовувати вбивць. Польська ж сторона свідомо чи ні не захотіла розрізняти конкретних виконавців і УПА в цілому. Не засудила власні «акції відплати». Виникає відчуття, що поляки вирішили скористатися труднощами своїх декларованих друзів, тобто нас. Адже зараз Україна находиться під сильним тиском Росії і під владою ментально радянського Януковича, для якого УПА це злочинці за визначенням. Можна і далі називати себе «адвокатом України у ЄС», але у щирість цих слів тепер віриться мало. Не найкращий ґрунт для «поєднання».

польща історія волинь