Право продавати сільськогосподарську землю необхідне. Тут і зараз.

Від редакції: Експорт зерна постійно зростає, а експорт металу, який колись приносив основний дохід країні - падає. Запровадження ринку землі стало б кроком до створення модерної і сучасної галузі, яка б могла витягнути нашу країну із затяжної кризи. Проте через непрофесійність влади і гострі приступи популізму опозиції агрофірми працюють в диких умовах, що відображається на їх продуктивності.

«Аграрні стратегії: тенденції розвитку й правова специфіка українського агробізнесу». Дискусію на цю тему для керівників сільськогосподарського сектора провела Києво-Могилянська бізнес-школа KMBS. Основним доповідачем виступив Микола Орлов. Пан Орлов є практикуючим правником, зокрема, у сфері земельних відносин і оподаткування.

Тому не лише теоретично, а й на практиці він добре обізнаний щодо всіх реалій української аграрної сфери. Юрист запропонував подивитися на сільське господарство, так би мовити, з висоти пташиного польоту – глобально й відсторонено. Деякі вибрані тези й думки його виступу можуть видатися занадто різкими, інші – вкрай полемічними. Але нецікавими їх не назвеш. Отже, слово експерту:

90% проблем, які є нині у агровиробництві, мають історичну тяглість. Не розуміючи їх, важко говорити про якесь майбутнє. Ситуацію ми повинні розглядати з урахуванням останніх 100 років. За цей час відбувалося кілька приватизацій-націоналізацій землі: її то забирали у власників, то давали іншим. Результатом є найголовніша проблема агросектора. Кому належить основний засіб виробництва? Не виробникам. А відтак є друга проблема: відносини між агробізнесом і землевласниками. Ну, й ще одна третя, побіжна: стосунки між агробізнесом і сільською громадою.

Агрохолдингам потрібно домовлятися з безліччю дрібних власників

Селян 70 років вчили НЕ працювати. Звичайною практикою було тягнути колгоспне майно по домівках. Це наклало відбиток на ставлення до власності. Крадіжки, бракоробство, неефективне виробництво – все це «постріл з минулого».

Українське поле у правовому сенсі – це купа квадратиків-ділянок, кожна з яких має свого власника. Дехто з них ніколи не витвережується, а ще хтось навіть не вміє читати. Клаптики землі (паї) об’єднані в земельний банк, але перерізані дорогами загального призначення, які знаходяться у державній власності Чи можна ефективно обробляти поле, маючи на ньому такі смужки? Ні, тож вони регулярно розорюються, засаджуються. Але от приходить одноосібник, приводить землевпорядника: «оце серед поля моя ділянка, віддайте». І забиває кілки. А далі каже: «отут на публічній карті є польова дорога. Тож дайте мені доступ через поле до моєї ділянки». І це нині не одиничне явище – масове.

Майже немає цілісних масивів землі в руках одного власника. Відтак – і в орендаря. Найкращі результати по Україні щодо консолідації приватних земель на одному полі – десь 70-90% в одних руках. Й тому що ми бачимо? Масиви землі відколюються зараз від земельних банків великих агровиробників. На місцях поширюється тенденція: молоде населення починає повертатися з міста на село, беручі в обробіток землю своєї родини (клану). А як чинити, коли люди хочуть забрати свою землю, розташовану десь посередині загального поля? Варіант для великого агробізнесу: запропонувати помінятися. Віддати клаптик в іншому місці -- так, щоб був зручний доступ. Треба домовлятися і про інше: про використання (або невикористання) на сусідніх полях певних добрив, засобів захисту рослин, що хто вирощуватиме і т. ін.

Ще проблема: дуже багато з цих квадратиків не зовсім правильні. Вони нерідко малювалися у конторах доволі умовно – «від ліхтаря» чи як Бог дасть. Плюс-мінус туди 20 метрів, сюди 20 метрів… Інколи координати можуть не співпадати й на 2 км. А в натурі не все так точно, як на публічній карті. Тож буває дуже важко довести, що окремий квадратик, нанесений на карті, відповідає конкретній ділянці в натурі. Свіжо розпайовані ділянки в реальності «рухаються», налазять одна на одну чи вбік. Може з’ясуватися, що на вашій землі давно стоїть сусідський паркан, і сусід не дуже хоче його совати. Та й зсув однієї ділянки на 10 метрів може повести за собою перепланування усього великого земельного масиву.

Виникають, приміром, чотири різних акти на одну й ту ж ділянку. Що робити? Це добре, якщо у місцевих адміністраціях нормальні архіви. А якщо вони тричі горіли, як в Обухівському районі? Низька якість технічної документації на землю – суттєве обмеження для агробізнесу. І ще: у нас країна нібито унітарна. Але настільки відрізняється регіональна практика, ніби ми живемо у Швейцарській Конфедерації. Чим далі від Києва, тим більше варіативності.

Декілька полів цього року взагалі не засіяли через суперечки за ділянки. Дуже багато виробників до кінця не знають – що вони орендували? В кого? Скільки? Значна кількість земельних ділянок має невизначений правовий статус.(Як вважає нобелівський лауреат з економіки Ернандо де Сото, розвинуті країни завдячують своєму економічному процвітанню саме чіткій системі реєстрації власності - ред.) Якщо це так звані «не витребувані паї», або власник помер – що з такою ділянкою робити? За нашою статистикою, приблизно 30-40% нині діючих договорів оренди землі є такими, що можуть бути визнані недійсними. От звідси й причина усіх атак на землю з боку «доброзичливців»: рейдерів, держави та ін.

Сільськогосподарські дотації до простих смертних не доходять взагалі. Хіба що ці кошти (та й то через раз!) отримують агрохолдинги, які мають хороші стосунки з політичною системою. На сьогодні відбувається консолідація великих агрохолдингів. При тому вони мало цікавляться, наприклад, тваринництвом. Тож різко скорочується кількість робочих місць, з усіма соціальними наслідками. Йде зубожіння населення, скорочення соціального сектору: закриття шкіл, лікарень.

Селяни – власники землі. Якщо їх не гладитиме по голові цей орендар -- знайдеться інший, добріший. Сільське господарство повинно розвиватися як соціальний проект. У нас 25-35% населення живе на селі. Є райони, де взагалі нічого немає, крім агровиробництва. Але виробники про соціалку й чути не хочуть: мовляв, економічно недоцільно. А повинні б почути. Чому? Бо є певна специфіка аграрної сфери, відмінна від іншого будь-якого бізнесу. Вона полягає в тому, що виробник вступає у стосунки з великою кількістю землевласників.

Місцеве населення – власники землі. Добре це чи погано, але наразі так є, й триватиме ще довго, це слід враховувати. Ігнорувати їхні потреби можна, але чи не доведеться потім розплачуватися? Якщо сьогодні не створити робочі місця на селі, не піднімати там рівень життя – будуть масові бунти.

Майнові паї (стара колгоспна сільгосптехніка, реманент) раніше ніким не викуповувалися – вважалися неліквідними. Що зараз? Приходять конкуренти, за символічну суму викуповують у селян майнові паї і тим самим отримують ключ до сердець місцевого населення. Тобто – до можливості оренди їхньої землі. Конкуренція за землю серед орендарів росте. Відтак процвітає й відкрите маніпулювання людьми – власниками паїв.

Люди почали цінувати землю, бо бачать, що всі навколо неї бігають. Землевласники звертають дедалі більше уваги, як саме використовується їхня земля. Коли п’ятий рік поспіль на його ділянці сіють соняшник, чи сім років поспіль кукурудзу, він переживає. Середній діючий термін оренди ділянки – від 5 до 10 років. Але сьогодні, у зв’язку з кон’юнктурою, спробуйте-но підписати хоча б на ті ж 5 років!

Якщо орендар розраховується з селянами гнилим зерном – важко очікувати, що й вони виконуватимуть як слід свої зобов’язання. Протиставлення себе (агробізнеса) місцевому населенню – це шлях в нікуди. Потрібен компроміс. Довгий час агробізнес заспокоював себе «мантрами», що проблеми села – це прерогатива держави. На сьогодні, якщо відверто, держава на селі майже нічого не робить. Але якщо не робитиме й агробізнес – селяни йтимуть до його конкурентів. Працювати на селі нема де. Тож якщо орендар дасть селянам-пайовикам ще й якусь роботу (приміром, у тваринництві), стале джерело доходу, -- вони будуть його орендодавцями навіки. І навпаки: непоодинокі випадки, коли разом з трудовою книжкою селянин забирав в агрогосподарства і свій пай.

Побризкати зайвий раз сусідське поле гербіцидами, зібрати чужий врожай… Такі випадки останнім часом поширюються. Чи можна вимагати поваги до свого, коли не поважаєш чуже?

Цікава тема – злиття агропідприємств. Припустимо, захотів я приєднати компанію, яка орендує 75 тис. га, до ще однієї такої ж. Виходить, я фактично успадковую в другої компанії права оренди? Але ж в реєстрі землекористувачів нічого не змінюється! Тобто, виходить, що треба заново переукладати усі права оренди: на кожен окремий пай. Найкраща «скорострільність» державної служби у питаннях реєстрації оренди землі – 15 договорів на тиждень, або десь 30 га, якщо кожен пай – це в середньому 2 га. То скільки часу піде на дві компанії по 75 тис. га?

Щодо регулювання сівозмін та землекористування. Його ніби ввели, але до кінця не розказали, що з цим робити. Замовити проект сівозмін нині коштує від 18 до 90 грн. за гектар. Але агробізнес давно зрозумів: штрафи за порушення тут невеликі.

Деякі політики пропонують обмежити розміри агрохолдингів: стільки-то землі в одні руки, і не більше. Досі триває дискусія – скільки саме одній юридичній особі давати в оренду землі? Щоправда, я не розумію, як політики досягнуть бажаного. У кожному холдингу є декілька операційних компаній – вони й розіб’ють земельний банк на частини. Але питання: навіщо взагалі це обмежувати? Якщо хтось може обробляти 20 тис. га або 300 тис. га, тут треба дивитися не на кількість землі, а на якість (ефективність) господарювання. Замість того, аби дати ринкові самому це врегулювати, хтось вибудовує невідомо що.

чи може бути держава виробником в агросекторі?

Агробізнес має проблеми з державою – від недолугого чиновницького менеджменту до розкрадання ними держвласності. Склалася найгірша ситуація з оподаткуванням за останні 10 років. Спостерігається рейдерство, зловживання з боку державних органів. Йде поглиблення кризи з кредитуванням і кадровим забезпеченням. Держава намагається стати одним із учасників агровиробництва. А чи може вона бути виробником-конкурентом в агросекторі? Сумнівно. За останні 100 років здобутків з цього боку не видно.

Микола Орлов, партнер юридичної компанії «ОМП» і викладач агроМВА.

Держава не чує агросектор. Боротися з державою – це плювати проти вітру. Але щоб вона почула нас, треба щось робити. У нас є лобі металургів, автовиробників, хіміків. А от аграрного – нема. Через це в парламенті матеріалізується багато дурних ідей. Наприклад: а давайте запровадимо мінімальні ціни на… Звучить класно? От і запровадили мінімальні ціни на цукор. Чим це закінчилося? Цукрові заводи стоять. Цукор є, але продати його не можуть, бо якщо отримають ціну нижче мінімальної – штраф. Запитаймо цукровиків, що вони думають з цього приводу? Нічого цензурного не почуємо. Начебто і хороша ідея була, а по фіналу виявилася згубною. Цукром все одно торгують, але під загрозою санкцій. Ну, хіба це нормальне регулювання?

Чиновницький корпус зараз оновлюється, багато хто в ньому не має досвіду й розуміння ринку. І тому божевільні ідеї можуть знайти швидке впровадження. Чи є у держави бачення агросектору, скажімо, через 5 років? У Стратегії аграрного розвитку ніби є все: «стрибати швидше», «бігти далі». В цьому й проблема. Потрібно не все гамузом – а щось конкретне. Стратегічно, що треба робити агробізнесу – це працювати з державою. Що хотілося б запропонувати? Розвивати «клубну» культуру серед агровиробників. Запроваджувати формальні і неформальні правила гри. Потрібне усвідомлення недоцільності хабарів. Чим швидше агробізнес сам напрацює правила гри і погодить їх з державою – тим менше буде різких рухів у суспільстві.

Куди рухається рідне сільське господарство? Приватизація землі не закінчилася – її штучно стримують. Сьогодні ми не можемо говорити про вільне використання і розпорядження власників своїм майном. Мораторій на продаж землі продовжується з 2005 року, тепер – до 2016-го. Як тільки земля стане предметом продажу, скоротяться й адміністративні витрати на роботу з нею. Вільний ринок землі зможе вирішити більшість питань. Готуймося до купівлі землі. Бо важко уявити, що буде, якщо цього не буде. Єдине питання: коли?

економіка земля агропром