Малевич малював в українській традиції. Про що виставка «Велике і величне» в Арсеналі
Виставка у Мистецькому Арсеналі почалася із скандалу після заборони роботи "Коліївщина: Страшний суд" Володимира Кузнєцова. Інші мистецькі роботи відійшли на другий план. Та в Арсеналі вперше зібрано близько тисячі експонатів українського мистецтва з різних музеїв і приватних колекцій. За чим справді варто йти до Мистецького Арсеналу розповідає Олександр Соловйов, один з кураторів виставки, який подав у відставку після скандалу із забороною.
Спілкувалася: Вікторія Хоменко
Назва «Велике і величне» наштовхує на думку, що на виставці «краще з кращого». Дійсно на ній представлена безліч важливих з точки зору історії українського мистецтва робіт. Але, як виявилося, організатори і не намагалися зібрати "вершки". Вони представили вартісні, але не надто відомі роботи.
Який експонат найбільш суб’єктивно подобається особисто вам?
Пінзель. Але суто дерев’яний, не в позолоті. Бо він чіпляє здатністю передавати відчуття у дереві. І дрогобицькі ікони. Вони просто вражаючі. Я ще все це вивчав років 40 тому, а тут можу бачити вживу.
Іоан Пінзель «Свята Єлизавета»
І неправильна геометрія абстракцій Тіберія Сільваші. Це пошук чистої сутності у мистецтві. Ми звикли, що обов’язково має бути полотно, а тут він змінює це. Робить незвичні силуети, що не властиві класичному твору. Це як живописна інсталяція.
Тіберій Сільваші
Як виникла ідея зібрати всі значні українські твори мистецтва в одному місці?
Виходили із самої місії цієї інституції. За своїм призначенням — це музей музеїв. Коли Арсенал ставав культурним об'єктом, закидалось багато месиджів - що це український Лувр, український Ермітаж. А це до сих пір все ще будівництво. Звичайний середній музей виставляє лише 10 відсотків колекції. Усе інше - в сховищах. Ми хотіли показати ці архіви глядачу. Музеї спочатку не дуже прагнули ділитися, навіть тимчасово, своїми експонатами.
Назву придумали одразу “Grand and Great” (Величне і Велике). Мала бути у форматі extra large - масштабний проект, в якому представлені надвеликі мистецькі роботи. Простір Арсеналу цьому цілком відповідає. Тому акцент робили саме на роботи великого розміру. Потім сюди додали “Величне”. Воно внутрішнє. Маленький офорт може мати внутрішню ментальну силу не меншу за велику роботу.
Що не вдалося привезти, але дуже хотілося?
Та багато чого. Наприклад, “Розп'яття” Миколи Ге, що знаходиться в музеї Д'Орсе в Парижі. Ге досить довго жив в Україні і помер в 1984-му році на хуторі на Чернігівщині. І подібний зв'язок стосується багатьох художників, які у свій час увійшли в історію російського мистецтва (і Боровиковський, і Лосенко, і Репін, і Врубель...). Релігійні картини Ге перш за все цінні і своєю експресивністю форми, і особливими, реалістичними образами.
Але уся ця довга музейна процедура займає багато часу і плюс до цього має ще бути якась висока державна гарантія. Навіть, з українських музеїв не вдалося привезти усе що хотіли. Бо технічно неможливо.
Наприклад, роботи радянського періоду, які у величезних рулонах зберігаються в тому ж севастопольському морському музеї. Хоч це полотна на кшталт “два вождя после дождя” і вони втратили свою мистецьку силу, бо були зроблені на кон'юктуру того дня - якщо не Сталін, то Ленін, якщо не Ленін, то Хрущов. Проте вони величезні і відповідали “гранд стилю”, який ми задумували від початку. Вони — красномовне свідчення цілої епохи, де панувало ідеологізоване, нормативне мистецтво. Але вони ж і приклади останнього “Великого стилю” в мистецтві. Ця подвійність, суперечливість і була цікава нам в контектсі проекту. Не змогли привезти, бо їх треба було додатково реставрувати.
В експозиції є картина, де червоноармієць стоїть над трупом із синьо-жовтою пов'язкою - “Перемога” Дерегуса, як її можна розшифрувати? Це данина чинній політичні лінії? Що цінного в цьому полотні?
Та ні, ніякому слдіуванню якої-небудь “політичної лінії” ми точно не притримувалися. А цінність цієї картини в тому, що її автор саме Дерегус — чудовий радянський художник романтичного складу. Тільки розумів він її по-своєму, по-радянськи. Ясно, що і теми у нього були радянські. І в триптиху про козака Голоту переможець у нього — червоний козак. І це теж було в українській історії. Не варто шукати “сьогоднішню” політику там де її нема. У даному випадку нас цікавив художній образ. А він доволі виразний в своїй “правоті” чи “омані”.
Повретаючись до питання що хотіли привезти... Ясно що хотіли б і Владимирську ікону Божої Матері привезти... У Третьяковці стільки робіт!.. і фрески Михайлівського Золотоверхого Собору... Усе ж де зберігається? В Третьяковці. Все найкраще зберігається в колишніх імперських музеях. Їх важко отримати. Це довгі переговори, процедури та й не все так просто... відповім питанням на питання: “А чому в Росії українські шоколадки зараз забороняють”?
Як переконували українські музеї надавати роботи?
Усе стало набагато простіше, коли наш проект увійшов у програму святкування дати “1025-річчя Хрещення Русі”. Тоді видали розпорядження про сприяння, з музеями стало легше вести переговори. Є побоювання, що в Арсеналі нібито не той мікроклімат для музейного експонування... Того ж Пінзеля важко було вмовити привезти, що у лютому показували в Луврі. Бо роботи перед цім тільки-но відреставрували.
Загалом підбирали полотна таким чином, щоб показати злети українського мистецтва від палеоліту і до сьогодення (де полотна робили в режимі “тут і зараз” – ті ж вітражі на вікнах Романа Мініна, або шестиметрові чорні силуети Гамлета Зіньковського).
Роман Мінін «Світло шахтаря»
Гамлет Зіньковський
Чому не представлений “період сквотів” 90-х, і 2000-ні?
Цієї вичерпної задачі ми не ставили. Ми прослідкували тяглість традицій, якісь наскрізні моменти. Приміром, бароко. Воно є і в древніх і в найбільш сучасних митців (нова хвиля в Україні у 80-их - це трансавангардне бароко).
Помічали ці моменти в різних епохах, співвідносили сакральне, авангардне і архаїчне. То й же Малевич, його Чорний квадрат — це ікона 20-го століття. Він можна сказати і вийшов з української традиції, зокрема з ікон, і нерідко сам писав про це. У цих його супрематичних композиціях є особливий експресивний початок, що близький барочному сприйняттю світу.
У нас не було завдання зняти ключові роботи з їхніх експозицій і привезти сюди. Ми брали ті роботи, які невідомі широкому глядачу. Тут свого роду містифікована історія українського мистецтва, яка також має місце бути, як додаток до класичної. Тут немає лінарного дарвінізму – історія від початку і до кінця. Нас цікавили цикли, рух по колу, по спіралі, переплетення, діалоги, суперечки.
Тобто «Хрещення Русі» це лише можливість отримати сприяння від держави?
Якщо говорити про перші три зали, то вони стосуються християнства безпосередньо – представлені різні школи іконопису – волинська ікона, Козелецький іконостас 18 століття, ранній Володимир Боровиковський (він перш ніж стати дуже відомим російським світським портретистом, в Україні починав із сакральних робіт). Якщо говорити тільки про відповідність теми, то прямо її ніхто не ілюстрував, але якщо говорити про експонати — то в самій експозиції є окремі зони, які безпосередньо пов’язані з епохою Київської Русі. Не хочу торкатися політичної сторони, мене цікавить тільки мистецтво – а це по-своєму самобутні твори. Це високе мистецтво перш за все.
Волинська ікона «Коронування Богородиц»
Образ з Козелецького іконостасу
Як не загубитися пересічному відвідувачу у тисячі експонатів? На що варто звернути увагу тому, хто не підкований у мистецтві?
Йому і не треба бути підкованим… «Йди і дивися», - так, говориться, в Писанні? Приходь і отримуй насолоду. Комусь сподобається древнє, а комусь сучасне. Йому цю лінію особливо вибудовувати не треба. Щось зацікавить - то «загуглить» і одразу отримає всю необхідну інформацію.
Кожна зала побудована на перегукуванні часів. (Проходимо повз неонову руку, що нагадує рекламу викладену вогниками. Олександр каже, що вона ніби благословляє… Далі починається зала авангарду. Тисячолітні бивні лежать навпроти великих неправильної форми червоних, чорних, синіх геометричних фігур Тіберія Сільваші). Нехай кожен для себе по своєму розшифровує. У цьому залі висить і робота Кандінського, яку привезли з музею в селі Пархомовка Харківської області, як і ще одну роботу Малєвича…
Тут більше «Україна unknown».
Василь Кандинський «Супрематична композиція»
Казимир Малевич
Чи можливо взагалі в Україні регулярно втілювати “міжмузейні” проекти? Показувати те, що невідомо? Або ж залучати сюди найпопулярніші світові музеї?
Хотілося б це робити. Це нормальна світова практика. Ну, наприклад, робиться виставка російського мистецтва в Музеї Гуггенхайма в Нью-Йорку – скажімо від святої Русі до перформенсів Кулика, це організовують під патронатом Путіна. Або привозять Королівську колекцію з іспанського музею Прадо в Санкт-Петербург… В Україні в силу історичних причин немає таких імперських колекцій і прецедентів таких крупних виставок у нас практично не було. Було колись, що український авангард показували в Мюнхені, але це виключно приватна ініціатива. Думаю, це справа майбутнього.
А взагалі доцільно у нас зробити музейний простір, де було б зібрано українське, найкраще – від палеоліту до сьогодення?
Арсенал одне з таких місць, куди можна було б зібрати… але от… порівняю з футболом… Коли за радянських часів, за Щербицького, грало «Динамо-Київ», то в ньому збирали лише кращих футболістів з України. Дзвінок – і кращий футболіст з Одеси, Харкова, Львова опинається в Києві. Створюється гіпермонстр. Ми вже давно відійшли від цієї моделі. Це звісно грубе порівняння, але не без підстав.
Якщо взяти Францію, Німеччину, у них навпаки - децентрація. У них будь-яке поселення, містечко має свій фестиваль або музей, де знаходяться якийсь ексклюзивний експонат, навіть якщо один. Головне, що воно в цій країні, а де і як то інша справа.
Не раз ви називали Мистецький Арсенал музейною інституцією, що може втілити нові погляди на історію мистецтва в Україні. У який бік він рухається зараз?
А все рухається правильно, просто для цього треба великі зусилля і щоб було концентроване фінансове вливання. Тут же лише з технічної точки зору треба багато облаштувати – і «клімат контроль» зробити правильний і набрати великий штат спеціалістів. Поки що все не завдяки, а наперекір. Поки все тримається на амбіціях одного-двух людей, зокрема і самої директорки як подвижника цієї справи.
У Арсеналі можна виставляти і класичне, і ультрасучасне мистецтво. Це загальний тренд. Лувр також відкриває нові майданчики для сучасних робіт.
Володимир Кузнєцов, "Коліївщина: Страшний суд"
Пересічний читач може запитати: «Коліївщина» Кузнєцова – «це взагалі мистецтво?»
Так. Це те, що можна назвати «в тренді». Це і політичний дискурс, який зараз затребуваний у всьому світі. Це форма мобільного, гротескного, вуличного. Це перегукується з тим, що було у 20-ті роки, з тим же Єрміловим, Бурлюком. Це мистецтво вулиць, у хорошому смислі, для мас. Воно мобілізує. Усе це можна по різному сприймати. Так, його можна показувати в музеї, хоча і більш органічно воно сприймається у вуличному середовищі. Але якщо його виставляти не в Арсеналі, то де? Так, це «таке» мистецтво.
