Легенда Радіо Свобода. Ігор Качуровський: інтелектуал, який відкривав вікна у світ.

«Час від часу задумуєшся над вічною загадкою: що змушує талановитих, геніальних людей витрачати своє життя на українську культуру?

В іншій, більш вдячній культурі, його б носили на руках, до нього ходили на прийом президенти, він би жив, оточений пошаною, що граничила б з обожненням. А у нас... у нас все традиційно - майже безвість.

Можна надіятись, а чому б і ні? - надія залишається з нами навіть тоді, коли закінчується любов, що будуть знати, оцінять, вдихнуть зачаровано і віддадуть шану таланту Ігоря Васильовича.

Дяка Богу що ВИ були» , - написав блогер gloria-ma

З балькону бачу я зелену далечінь.

Оподаль хмаросяг – мов гадина потворна.

А стежкою удвох ідуть людина й тінь:

Людина в білому, а тінь – яскравочорна.

На прохід би й собі... Та проминув мій час.

А ноги мов чужі – згинаються в коліні.

...Я, може, тут колись і перейду ще раз,

Але від мене вже тоді не буде тіні.

Ігор Качуровський відійшов у кращий світ 18 липня цього року. Він заповів поховати свій прах у Крутах, де провів безтурботне дитинство.

Його творчість пов’язала «Погашений спалах» розстріляного відродження (так він назвав хрестоматію творів репресованих літераторів, над якою працював в останні роки) і українське письменство доби Незалежности. І тим скарбом, який він зберіг для нас на чужині, у своєму «екзилі», стала традиція українського неокласицизму, силоміць перервана комуністами.

Ти – міст через безодню неминучости,

Ти – той ключар, який пильнує браму.

Майбутній «ворожий голос», а одночасно поет, прозаїк, перекладач і літературознавець, народився 1 вересня 1918 року в Ніжені (він волів цю давню форму замість зросійщеного «Ніжин»). Дитинство його минуло в леґендарних Крутах, у «панському» домі з кількагектарним садом, що дістався у спадок його матері, дворянці з походження, випускниці Київських вищих жіночих курсів.

Батько, Василь Качуровський, мав дві університетські освіти – юридичну та економічну, за часів Центральної Ради був помічником державного секретаря, за радянської влади служив фінансовим референтом Ніженської округи. Спокійна смуга відносного добробуту протривала до 1930-го.

Відтоді родинна хроніка Качуровських перетворюється на постійні втечі: спершу до Ніжена, далі на Херсонщину,а звідти – до Курська; потім, у роки Другої світової війни, після повернення на короткий час у рідні місця, – до Галичини і, через Словаччину, до Австрії, де в таборах Ді-Пі («переміщених осіб») Ігор написав свої перші «дорослі» українські вірші. Далі була Аргентина.

Буенос-Айрес

Ще в доках портових не почалась робота.

Отруйні випари смердючого болота

Летючим саваном встеляють пустирі.

Уламок місяця виблискує вгорі.

Вище рядки, написані в ті роки. «Асфальтово-розпечений» Буенос-Айрес, де поет двадцять років пропрацював робітником у ремонтній бриґаді портової залізниці, а водночас досконало опанував іспанську мову, яка відкрила йому шлях в екзотичний світ іспанської та латиноамериканської поезії.

Він прагнув, щоб голоси улюблених поетів – Амадо Нерво, Рубена Даріо, Хорхе Луїса Борхеса, Альфонсіни Сторні – зазвучали по-українському, а водночас шліфував власний поетичний хист. Поезія була його втіхою і розрадою – тут, на краю світу, в чужій країні, між чужими людьми, серед нестерпного побуту злиденного передмістя, у виснажливій праці, у щоденній боротьбі за право бути самим собою і в хвилини найглибшого відчаю…

Продовжимо вірш, з якого почали розділ:

Важкими росами трава намокла плаче;

Гниє у бур’яні ослизле падло псяче;

І майже поруч з ним, під парканом, навзнак,

Хропе обшарпаний п’яниця чи жебрак.

А далі знов пустир. І сміття чорні купи:

Заливши нафтою, тут палять кінські трупи.

Куди ж це я іду? Невже нема доріг,

Щоб їхній жах і бруд вигнанця не стеріг?

Щоб долю оминуть жебрацьку і собачу?

Чи, може, я тепер своє майбутнє бачу?

І через кілька літ, можливо, це мені

Отак судилося лежати в бур’яні?

…А досі думалось: до смертної хвилини

Я вірші кластиму – цеглина до цеглини –

І будуватиму краси незримий Рим

З колонами дзвінких і виточених рим…

Мюнхен

Через двадцять років життя у робітничих кварталах Ігоря Качуровського, завдяки літературній творчості, запрошують на працю в мюнхенську редакцію Радіо «Свобода». І він разом з дружиною Лідією Крюковою, дочкою відомого в західному світі художника Бориса Крюкова, повертається в Європу.

У своїх радіобесідах Качуровський розповідає про те, чим жив увесь час працюючи, робітником: заборонену в СРСР українську культуру. Одночасно в еміграції виходять нові збірки його поезій і перекладів, віршознавчі розвідки, він захищає дисертацію та стає професором Українського вільного університету в Мюнхені.

Ігор Качуровський

Його радіобесіди на літературно-мистецькі теми мали найвищий рейтинг з програм української «Свободи» – такі дані були у редакції. Серед його слухачів – і відомі дисиденти, не лише українські, як-от Микола Руденко, а й російські – скажімо, Олександр Солженіцин (до речі, Качуровський переклав Нобелівську лекцію Солженіцина українською мовою).

Понад 2 тисячі написаних і начитаних Качуровським протягом його 20-літньої праці на «Свободі», кажучи радійною мовою, скриптів внесли свій вклад у розвал «імперії зла».

Скажімо, в радіобесіді від 10 квітня 1983 року, присвяченій пам’яті померлого тиждень тому поета і перекладача, а також в’язня сталінських таборів і фронтовика Василя Мисика, Качуровський зазначив:

Усі жертви війни (з числа радянських громадян) діляться, скільки мені відомо, на три кількісно більш-менш рівні групи: перша група – ті, що полягли в боях, друга – ті, хто загинув у німецькому полоні (нагадаю, що 1941 року німці взяли понад п’ять мільйонів полонених...), і, нарешті, третя група – ті, кого розстріляв Смерш або хто загинув після війни у концтаборах радянської півночі... (Тут і далі – цит. за кн.: Ігор Качуровський. 150 вікон у світ: З бесід, трансльованих по Радіо «Свобода». – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008).

І додав, що Мисик щасливо (якщо це можна назвати щастям!) оминув усі три небезпеки.

Бодлер українською

Персоналії перекладачів як «материкової» України, так і діаспори, нові перекладні видання перебували в полі постійної уваги Качуровського: він з незмінним пієтетом ставився до тих майстрів поетичного перекладу, які продовжували, як і він сам, традиції київських неокласиків, – це той-таки Мисик, Борис Тен, Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Леонід Первомайський, Віктор Коптілов.

І не проминав нагоди наголосити на іґноруванні перекладів реабілітованого 1958 року Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари (який дочекався реабілітації лише 1989-го – до свого сторіччя), перекладачів української еміґрації – Михайла Ореста, Святослава Гординського, Євгена Маланюка, Бориса Олександрова, Яра Славутича. Хоча, певна річ, винні в цьому були не колеґи, а відповідні органи, які укладали списки заборонених імен.

Качуровський натомість плекав немислимо зухвалу, як на ті часи, ідею: поєднати перекладацькі здобутки «розстріляного відродження», української радянської літератури та літератури української діаспори! Бо мистецький результат від такого об’єднання був би втричі кращий.

Так, роблячи огляд антології Дмитра Павличка «Світовий сонет» (1983), він нагадує своїм слухачам, що задум такої антології ще півстоліття тому плекали київські неокласики, але розгортання сталінської «культурної революції» стало на заваді його втіленню. Вдруге подібний задум актуалізувався в 70-х роках – тоді над ним працювали, не рахуючи Павличка, Григорій Кочур і Дмитро Паламарчук, сонети перекладали також Борис Тен і Микола Лукаш. Проте замість колективної антології з’явилась антологія індивідуальна. Через це й назва «Світовий сонет», за словами Качуровського, – перебільшення:

От якби зібрати всі сонети, перекладені київськими неоклясиками, поетами-еміґрантами та сучасними радянськими перекладачами, та вибрати найліпше – це справді була б антологія світового сонета.

Так само він бачив і концепцію антології поезії Шарля Бодлера в українських перекладах:

У мене тепер під руками 80 перекладів; якщо відкинути 4 прозові з «Української хати», виходить: 38 перекладів, здійснених неоклясиками (які тепер знову підпали забороні на батьківщині) та поетами-еміґрантами, – і так само 38 сучасних радянських. Матеріялу на збірку перекладів з Бодлера вже вистачить. Цікаво лише, де така збірка вийде раніш: на Україні чи за кордоном.

Питання риторичне – ні на Україні, ні в діаспорі ТАКОГО Бодлера немає й досі!

У зв’язку з вимушеною ізоляцією радянського перекладацтва Качуровський говорив про нераціональне витрачання перекладацьких зусиль: чимало речей з упорядкованої Кочуром антології «Співець» (1972), що репрезентувала європейську та американську поезію доби романтизму в перекладах самого Кочура, покійних Рильського і Терещенка, а також Лукаша, Паламарчука, Мисика, Павличка, Первомайського, Коптілова, Череватенка, Мокровольського та ін., уже існувало на час її появи в перекладах їхніх колеґ з діаспори, що й змусило Качуровського гірко констатувати:

…перекладаємо речі вже перекладені, тим часом як неосяжні простори світової поезії – мов поля, що лежать облогом, – чекають на працю наших перекладачів.

Знов-таки – це не докір на адресу упорядника антології, а звинувачення Системи.

Навіть пишучи скрипт про таку далеку від політики подію, як 400-річчя від дня народження Рубенса, Качуровський знаходив підстави для політичних інвектив, приперчених їдким сарказмом:

Я не дуже вірю, що, відзначаючи 400-ліття з дня народження Рубенса, українська радянська преса згадає про барокковий характер його творчости. Напишуть, що він був, мовляв, «художником-реалістом», – а про барокко, щоб чого не вийшло, ліпше не згадувати (щоб не заторкнути, бува, заборонених тем: козацьке барокко, доба Мазепи, зв’язок української архітектури із Західньою Европою та більшовицьке нищення пам’яток цієї архітектури...).

Втім, він умів бути не лише саркастичним, а й м’яко-іронічним, а то й просто дотепно-веселим: так, процитувавши свій переклад із Мандельштама «Безсоння. І Гомер. І пружність парусів…» (а ілюстративний матеріал до його радіобесід незрідка черпався і з власного масштабного перекладацького доробку), він пожартував:

Якби я не знав, що це – мій власний переклад поезії Мандельштама, то напевно подумав би, що це новознайдений твір молодого Максима Рильського. Справа в тому, що акмеїзм (його репрезентує творчість Мандельштама) та український неоклясицизм (представлений Рильським) – це явища якоюсь мірою споріднені.

Жарт став у пригоді, аби донести до слухача серйозне літературознавче спостереження.

Пригадується, влітку 2002 року, під час однієї зі своїх лекцій з середньовічної європейської літератури в Українському вільному університеті (мені випало бути серед його студентів) Качуровський зненацька зізнався:

Я маю два обличчя: один – 80-літній поважний науковець, другий – 18-річний юнак, який любить іноді щось таке утнути.

Не випадково й остання його книжка – виданий під псевдонімом «Parodiarium Хведосія Чички» (Дрогобич, 2013), збірка пародій, епіграм і літературних жартів, прощальна усмішка Майстра…

Грибний донос

Редакція мюнхенської «Свободи», хоч і була у вільному світі, але не була вільна від інтриг. Часом вони нагадували анекдот. У «Путівнику для грибарів» (виданому позаторік під однією обкладинкою з туристичним путівником В. Я. Баранова «З Києва до Качанівки через Ніжин») Качуровський – завзятий грибник і автор вишуканої «грибної» лірики – розповідає зокрема про смертельно отруйну свинуху тонку і зауважує між іншим, що завдяки свинухам він увійшов «ув історію Сполучених Штатів»:

А було це так. Нашим шефом на радіо був Анатолій Каменський, порядна й культурна людина. І це муляло очі подвійним і потрійним аґентам, до яких належала й добряча частина «дисидентів». Саме тоді в Німеччині виявилося (помер знаний міколог від затруєння свинухами), що широковживана в нашому народі свинуха вбиває через шість-сім років після споживання.

І я написав про це невеликий скрипт – застереження нашим людям: не їжте свинюх!

Двоє дисидентів (імена їх мені відомі – Вам також…) тоді написали донос-заяву до вищого радіоначальства: мовляв, гроші американських податкоплатників витрачаються на балачку про гриби! І додали переклад мого скрипту.

…І почалося… закрутилося, врешті дійшло до сенатської комісії. Скільки на це пішло робочих годин і мільйонів долярів, ніхто не підраховував.

А били по мені – щоб ударити по Каменському.

Значно пізніше в російській програмі йшли дві розповіді про гриби: від росіян виступав Солоухін, від українців Качуровський. Проте ні на Солоухіна, ні на мене доносів тоді вже ніхто не писав.

Триває збір пожертв для виконання заповіту Ігоря Качуровського і поховання його праху в Крутах. Деталі тут

Отримувач: Благодійний фонд "Ніжен"

код ЄДРПОУ: 26226820

Поточний рахунок: 26002000037078

Банк: ПАТ "Укрсоцбанк" в м.Києві, МФО 300 023

Для оплати у доларах США:

Beneficiary: Charitable foundation "Nizhen"

Beneficiary’s bank: PJSC UKRSOTSBANK, Kyiv, UKRAINE, SWIFT: UKRSUAUX

Beneficiary’s Ass: 260010340734 in

Correpondent bank:

DEUTSCHE BANK AG USD 10094986270005 DEUTDEFF

Для оплати у Євро:

Beneficiary: Charitable foundation "Nizhen"

Adress beneficiary: 7A Moskovska st., Nizhin, Chernigiv region, 16605, UKRAINE

Beneficiary’s bank Ass: PJSC UKRSOTSBANK, KYIV, UKRAINE, SWIFT: UKRUAUX

Beneficiary’s Ass: 2600202010340755 in NIZHYN BRANCH PJSC UKRSOTSBANK,

MOSKOVSKA STR., 13, Nizhin, 16605, UKRAINE.

Correpondent bank:

DEUTSCHE BANK AG EUR 10094986271000 DEUTDEFF

Frankfurt am Main, Germany

Призначення платежу:

"Благодійна допомога на могилу І.В.Качуровського в Крутах"

With special designation:

"Charitable donation to tomb of I.V.Kachurovsky in Kruty"

література німеччина мюнхен культура медіа історія діаспора