Стріляй у пасажирів і заробляй на біржі (фільм Захоплення підземки)
Відомий режисер Тоні Скотт («Голод», «Ворог держави», «Справжнє кохання»), брат ще більш відомого режисера Рідлі Скотта («Той, що біжить по лезу бритви», «Чужий», «Тіло брехні») зняв фільм про захоплення поїзда групою… терористів, ні, просто злочинців.
Автор: Оксана ЩУСЬ, "Останній кінопоказ"
Фільм, що в українському прокаті вийшов під назвою «Захоплення підземки 123» (в оригіналі «Захоплення поїзду Пелем 123», де «Пелем» - назва станції метро в Нью-Йорку, а 1.23 – час відправлення поїзду з цієї станції) є римейком однойменної стрічки 1974 року. Римейком в найбільш, так би мовити, добросовісному вигляді.
Три варіанти одного детективу: дія переноситься у 2009-ий
Зберігши назву оригіналу, фільм Тоні Скотта не тільки чесно відтворює його основні сюжетні повороти, головних персонажів та близько до тексту цитує деякі важливі сцени, в ньому знаходиться місце навіть для значної частини другорядних елементів.
При цьому, як і очікується від хорошого римейку, зробленого відомим режисером (значно більш відомим, ніж режисер оригіналу), глядачі можуть насолодитися добре знайомим авторським стилем і, що не менш важливо, знайти актуальну на сьогоднішній день проблематику,- над чим сумлінно попрацював сценарист.
«Тридцять років пройшло, треба враховувати деякі речі. На щастя, ми знайшли розумний спосіб донести історію до сучасного глядача», - підсумовує він власні зусилля.
Загалом повість Мортона Фрідґуда "Захоплення поїзда відправленням з Пелему о 1:23" отримала вже третю екранізацію.
Після 1974-го був ще телевізійний серіал - у 1998 році.
І книга, і фільми доволі популярні - в 1974-ому адміністрація Нью-Йоркського метро навіть заборонила відправляти поїзди з "Пелем Бей Парк" (кінцевої станції "зеленого" маршруту №6) о 1:23.
Два основних, відомих кіноіндустрії «розумних способи» зробити стару історію цікавою сучасній аудиторії - ностальгійне цитування та перенесення дії в сучасність.
Незважаючи на багатий ностальгійний потенціал Нью-Йорку 70-их, так колоритно показаного в оригінальному «Захопленні підземки», Тоні Скотт, разом зі своїм сценаристом пішли іншим шляхом. Їхнє «захоплення поїзда» відбувається в 2009 році.
«Склад злочину», відповідно, залишився незмінним.
Група злочинців захоплює в заручники 17 пасажирів одного вагону метро, вимагаючи, за посередництвом диспетчера, від мера міста Нью-Йорк за них викуп, який має бути доставлений протягом години. B разі запізнення з виплатою викупу, лідер злочинного угруповання обіцяє вбивати по одному пасажиру щохвилини.
Так само незмінною залишається і розв’язка.
Mер вирішує заплатити - проте, з огляду на повільність бюрократичного апарату, доставка викупу все ж затримується, пасажира, як і обіцяли, вбивають; після того, як злочинці отримали викуп і відпустили пасажирів, їх відразу ловлять і вбивають).
Змінився, проте, контекст.
Контекст ховається в деталях: американці вже не сміються над владою
Як і в більшості голлівудських римейків, сучасність знайшла своє відображення в першу чергу в використанні технологій. В пасажирів метро та злочинців з’явилися мобільні телефони та лептопи з вебкамерами, в розпорядженні працівників метрополітену та поліції – значно більш досконалі інструменти стеження за рухом поїздів у метро.
Такі доповнення в тканині фільму цілком вмотивовані, викликані, можна сказати, історичною необхідністю.
Проте, як на мене, значно цікавішим є те, яким чином автори фільму обійшлися з різноманітними незначними, можна сказати, фоновими деталями, при трансплантації їх з фільму 1974 року до «сучасного контексту».
хабарник Волтер Гарбер (Дензел Вашингтон)
Приміром, з японцями. «Захоплення підземки»’74 починається з екскурсії «кулуарами» нью-йоркського метрополітену, яку один із топ-менеджерів проводить делегації з директорів метрополітену Токіо.
Значення цього епізоду очевидне: щоб разом із японцями глядачі теж познайомилися з тим, як відбувається управління "швидким та безпечним" видом міського транспорту.
Вирішивши чомусь, що японські гості не розуміють англійської, менеджер дозволяє собі різноманітні цинічні жарти на адресу своїх колег, при цьому не оминувши нагоди покепкувати також і над самими гостями.
Під кінець екскурсії виявляється, що гості все прекрасно розуміли, просто (знаменита японська ввічливість) не подавали вигляду.
Цього неполіткоректно-комічного епізоду в сучасному фільмі немає.
Але «японський мотив» сценарист все-таки вирішив зберегти.
Тільки в досить дивній формі: виявляється, що диспетчер, який веде переговори зі злочинцем - Волтер Гарбер (головний герой у виконанні Дензела Вашингтона) - займав свого часу керівну посаду в метрополітені.
До рівня диспетчера його понизили на час слідства за звинуваченням в тому, що, вибираючи постачальника поїздів, він взяв хабар від японського виробника.
Тема хабарництва знаходить тут несподіваний розвиток.
Виявляється, той факт, що Волтер Гарбер взяв від японців гроші, жодним чином не вплинуло на остаточне рішення.
Японський поїзд дійсно був найкращим, до того ж отриманий хабар Волтер потратив на освіту своїм дітям. Як можна таку людину засуджувати?
Деяких змін зазнали також і другорядні персонажі. Зокрема, в новій версії значно симпатичніше виглядає мер Нью-Йорка.
Якщо в оригінальному фільмі голова міської влади виглядає просто дебілом, якого більше цікавить перебіг подій в передачі «Кохання з першого погляду, ніж якесь там захоплення поїзду (так зараз в українських ЗМІ люблять зображувати наших чиновників), то автори сучасного фільму від такої сатири вже відмовилися.
Містер Мер-2 реагує на ситуацію цілком адекватно.
До речі, саме з тієї версії «Захоплення підземки 123"
Тарантіно запозичив ідею «кольорових» прізвиськ
персонажів «Скажених псів»)
Так само, і представник правоохоронних органів у цивільному, що випадково поряд з іншими опинився в заручниках, в сучасній адаптації рветься виконувати свої обов’язки куди рішучіше, за що і стає першою жертвою злочинців.
В оригіналі поліцейський сидів тихо аж до самого кінця, і тільки коли злочинці звільнили заручників і вийшли з поїзда, він побіг стріляти їм в спину.
Відбулися трансформації і в соціальному складі заручників.
На відміну від 1974 року, сучасні пасажири перестали розмовляти між собою іспанською мовою.
А найбільш галаслива пасажирка 25-річної давнини - матір з двома дітьми - тепер уже подорожує тільки з однією дитиною.
При цьому співвідношення білі/негри/китайці у Бронксі (саме в цьому районі Нью-Йорку знаходиться станція "Пелем Бей Парк") залишилося приблизно тим самим.
Терористична загроза: злочин для прибутків на біржі
Фільм 1974 року деякі кінокритики називають однією з найкращих стрічок про Нью-Йорк.
Побудувати фільм довкола захоплення в заручники пасажирів публічного транспорту, на їхню думку - чудовий сюжетний прийом.
Сама злочинна акція є в цьому випадку не більш ніж вдалим каталізатором, що дозволяє спостерігати за реакцією міста на різних рівнях, від безпосередньо пасажирів метро і аж до найвищих гілок міської влади, включно з самим мером.
Своєї нагоди використати побідний соціологічний потенціал цього сюжету не втратив і Тоні Скотт. В його трактуванні можливої суспільної реакції на таку подію якраз і полягає основна відмінність римейку від оригіналу.
Той новий контекст, який, за версією Скотта, надає історії цілковито іншого звучання – масова істерія довкола тероризму. Інформація про захоплення поїзду, проходячи через медіа-канали, трансформується в повідомлення про терористичний акт.
В суспільстві починається паніка, що миттєво відображується в ситуації на Волл-стріт: курс долара починає стрімко падати. А головне, виявляється, саме на таку реакцію ця злочинна акція і розрахована.
Основний прибуток містер Райдер (лідер злочинців, в минулому - фінансист) планує отримати не від викупу за заручників, а на біржі, заздалегідь зробивши правильні ставки.
В фільмі 1974 року злочинці ризикували життям заради якогось скромного мільйону доларів, містер Райдер же на завершення робочого дня, окрім викупу (розміром цього разу вже в 10 мільйонів), отримує на свій банківський рахунок ще триста.
Виявляється, «сучасний контекст» робить подібні акції (які можуть бути сприйняті суспільною думкою як теракт) значно більш вигідним заняттям. Можна навіть зробити висновок, що саме постійний страх тероризму їх якраз і провокує.
