Мови, які вмирають. Подорож до індіанців Квебеку

З першого погляду, Сет-Іль на Північному Березі затоки Святого Лаврентія здається звичайним квебеським містечком. Чистенькі вулички приватних одноповерхівок, перед ганками - газони і клумби з квітами. Де-не-де - школи, кафе, дитячі майданчики. А навколо - гарна природа.

Але ось на краю вулиці - білий плакат: "Інню ласкаво просять вас до спільноти Уашат". Нижче - те саме мовою індіанців інню. Народ інню живе тут вже кілька тисяч років. Французи називали їх "монтаньє" (les Montagnais) - "горяни". Це відповідає природі Північного Берега - гори, ліси, ріки і море. До середини двадцятого століття народ був кочовий. Весною спускалися по річках до моря, восени - по тих самих річках - піднімалися до гір.

Клімат занадто холодний для сільського господарства, тому європейські колоністи тут не оселялися. У 16-19 століттях тут були торгові пости різних компаній, що міняли шкури бобрів, вовків, ведмедів і лисиць на цукор, сіль, тютюн, ножі, мушкети, домашнє приладдя.

У той час, шкури користувалися неймовірним попитом на європейських ринках.

Персонал кожного поста складався з десяти-двадцяти молодих чоловіків, а інших "білих" у тих краях практично не було. Бувало що вони одружувалися з індіанками. Метиси відігравали важливу роль у торгівлі, бо сприймалися як "свої" як серед індіанців, так і серед "білих".

У 1960-ті роки у регіони почалася інтенсивна розробка корисних копалин. За кілька років, Сет-Іль перетворилося з маленького рибальського сільця у двадцятитисячне місто.

Більшість населення складали переселенці з інших частин Квебеку. Щодо індіанців, їх примусово "цивілізували". У 20 столітті по цілій Канаді було запроваджено систему пансіонів для аборигенів. Індіанців фактично примушували віддавати туди своїх дітей.

Індіанець інну

Те, що могло здатися гуманітарним проектом, набуло варварських форм. Дітей фактично позбавляли власної культури, били за розмови рідною мовою. Серед вчителів траплялися й педофіли, а дітей не було кому захистити (хто повірить маленьким "дикунам"?). Пансіонати провели ломку культури і травматизували ціле покоління. Індіанці дотепер не забули про цей "подарунок".

Цікаво, що аналогічну політику щодо сибірських аборигенів проводив і Радянський Союз. У середині минулого століття чукотських дітей теж відправляли до пансіонатів, де примусово давали російські імена та по батькові, відучали від рідної мови. Але якщо канадський уряд офіційно вибачився перед аборигенами за "пансіонати", то російський взагалі не визнає проблеми. Та й чукчі мають значно менше прав ніж індіанці.

Паралельно, держава приклала зусиль щоб індіанці перейшли до осілого способу життя.

Отже йду я тихою вуличкою типового містечка - і раптом опиняюся на кордоні індіанської резервації Уашат. Втім, слово "резервація" набула негативного значення, тому замість нього кажуть "спільнота" (communauté).

Нічого, окрім таблички "Ласкаво просимо" не вказує на "міжнаціональний кордон". Та сама вулиця з тією самою назвою. Будинки, щоправда, трохи скромніші, але теж акуратні і комфортабельні. Чого стало менше, так це типових для Канади газонів - рівненьких, зелененький і штучних.

Але це, може, тому, що ґрунт тут піщаний - навіть і не ґрунт, а пісок з камінням. Доглянуті індіанські діти катаються на велосипедах. Між собою говорять французькою. Те, що спільнота справді аборигенна, видно по зовнішності перехожих. А ще - де-не-де - з'являються двомовні написи.

Ось, наприклад, звичайний громадський басейн, але оголошення з правилами поведінки - двомовні: кожен пункт спершу французькою потім мовою інню. Навіть у резервації національна мова другорядна.

В Уашаті живе більше тисячі людей і населення збільшується за рахунок високої народжуваності. Кажуть, що в індіанських спільнотах море соціальних проблем - бідність, наркоманія, алкоголізм, сімейне насильство. У Уашаті я не побачив нічого поганого. Хоча, звісно, що може побачити заїжджий мандрівник за один день? Побачив чистеньке акуратне містечко, зі школою, коледжем, басейном, дитячими гойдалками біля будинків.

Сміття вивозять за графіком - як і по цілій Канаді. Усюди де можна - герб і назва: Innu Takuaikan Uashat Mak Mani-Utenam - “Управа інню Уашату і Мані-Утенам”. Мані-Утенам чи Маліотенам - інша індіанська спільнота, за 16 км на схід.

В індіанському музеї усі написи - трьома мовами: інню, французькою та англійською. Але співробітники - молоді аборигени - говорять між собою лише французькою. Я питаю молоду індіанку про мовну ситуацію. Вона трохи дивується. Так, мова жива, нею говорять у сім'ї, поміж своїми. Хоча молодь, звісно, більше говорить французькою. Ні, інню-мовних шкіл нема - навіть у резерваціях усе викладають французькою.

Але у школах резервацій є спеціальні уроки рідної мови, де діти вчаться правильно нею писати. "Але деякі люди віддають своїх дітей до шкіл білих" - зауважує дівчина. "Школи білих" - це звичайні квебекські школи. Звісно, у Монреалі, у Гатіно і навіть у місті Квебек вони не такі вже й білі, але на Північному Березі Святого Лаврентія поки що усе просто: хто не білий, той індіанець, хто не індіанець - той білий. Мало хто з іммігрантів хоче селитися у тому далекому холодному краю.

Самі індіанці чітко розрізняють поняття "ми" і "білі. "Білі" - не обов'язково погані, "наші" - не обов'язково добрі. Але "ми" - це "ми", а "вони" - це "вони".

Хоча насправді, метисів дуже і дуже багато. Деякі з них усвідомлюють себе індіанцями, інші розчиняються серед "білих". За деякими оцінками, 80% корінних квебекуа мають хоч трохи індіанської крові.

Я питаю, чи є не-індіанці, що говорять інню. Так, пояснює дівчина, деякі "білі" одружуються з індіанками, оселяються у резерваціях і досить непогано засвоюють мову.

Я не питав, чи не планується ввести мову інню як обов'язковий предмет у міських школах Сет-Іль, бо відповідь очевидна: таке й на думку нікому не спало. Та що казати, у міській бібліотеці практично нема книжок індіанськими мовами (а ті що є можна полічити по пальцях). Борючись за збереження французької, тобто власної мови, квебекуа не переймаються захистом мов аборигенів.

Думаю, що у разі запровадження білінгвізму у Сет-Іль, вони б дуже протестували, наводячи ті ж аргументи, що застосовують англофони у боротьбі проти "насильницької францизації".

Мовний шовінізм - річ інтернаціональна. Не дарма ж деякі українці, що так переймаються захистом "солов'їної", гнівно обурюються "цими французами з Квебеку" що "пригнічують англійську". Але з іншого боку, чи можна вимагати від 20 тисяч квебекуа, що живуть у місті Сет-Іль, вивчати мову трьох тисяч індіанців? Тим більше, що аборигени цього й не вимагають... Втім, ті квебекуа, що часто пересікаються з індіанцями, як правило можуть сказати кілька фраз їхньою мовою і навіть трошки розуміють розмовну мову.

Ось щомісячна газета інню - Innuvelle. Практично усе написано французькою. Єдиний виняток - рекламна стаття, проплачена якоюсь великою гірничою компанією. Стаття докладно пояснює, яку велику користь ця компанія приносить регіону взагалі та індіанцям зокрема. Компанія потрудилася перекласти статтю ще й мовою інню. Але вже індіанська міськрада не розмінюється на такі дрібниці, як рідна мова. На двох смугах, рада розповідає, як покращуватиме інфраструктури Уашату. Усе - лише французькою. Та що там! Навіть офіційний бюлетень резервації - лише французькою.

І тим не менш, мова живе, і є рідною для багатьох. Просто вона залишилася у своїй "традиційній сфері". Нею, наприклад, говорять вдома і під час полювання.

Я мав змогу поговорити з молодим індіанцем, для якого французька реально була чужою. Він говорив нею дуже добре, але так, як ми, іммігранти; періодично мав підшукувати французькі слова для найзвичайніших речей. Його рідною, головною і повсякденною мовою була інню. Жив він у іншій спільноті (резервації), кілометрів за 20 від міста. Цікаво розповідав про полювання; усе збирався спробувати полювати зі справжнім луком, який зробив під керівництвом дідуся, за традиційною методикою...

Народ інню нараховує трохи менше ніж 20 тисяч - якщо не враховувати асимільованих, що живуть поза резерваціями. Розкиданий на величезних територіях, практично без письмової традиції, він зберігає не тільки ідентичність, але й мову. Через складні кліматичні умови, їхній край не зазнав масової колонізації. Відірвані від традиційного способу життя, інню були інтегровані до "західної цивілізації" наспіх і примусово. Як і інші індіанські народи Квебеку і Канади, інню зазнають численних соціальних проблем.

Взагалі ж, у Канаді більше за 1 400 000 аборигенів (при загальному населенні 33 мільйони). В них висока народжуваність і їхня чисельність росте щороку. Проте аборигенні мови швидко здають позиції...

мова канада квебек індіанці