Ломбард кримінальна комедія про доброго олігарха.

Кримінальна комедія Любомира Левицького «Ломбард» вийшла на екрани 19 вересня та вже встигла отримати чимало схвальних відгуків. Критики вітають доблесні зусилля Любомира Левицького зі створення вітчизняного «масового» кіно, його бажання працювати з популярними в народі жанрами, а не тільки з власним «баченням», його прагнення забезпечити глядача захопливим видовищем, дотепним гумором та конкурентоспроможним місцевим продуктом.

Всі ці похвали повним правом може приймати на свій рахунок і великодушне Держкіно, яке цей продукт підтримало. Зрештою, якщо відродження українського кінематографа вимагає крові, держава зобов’язана це забезпечити.

Режисер Любомир Левицький давно відомий своєю симпатією до молодіжних жанрів. В 2006 він наробив галасу фільмом жахів «Штольня». За кілька місяців в прокат має вийти ще один його підлітково-патріотичний хорор «Тіні незабутих предків». Його режисерська «формула успіху» доволі проста, можна сказати, універсальна: запозичення + місцевий колорит.

І ось для наслідування, за словами режисера, послужили передусім культові кримінальні комедії Квентіна Тарантіна та Гая Річі. Вплив творчості цих режисерів на історію кінематографа, особливо периферійного, важко переоцінити. В цьому сенсі заслуга Левицького, як мінімум, в тому, що українське кіно тепер також вписане в цей світовий історико-культурний контекст.

Любов режисерів-маргіналів та початківців до кримінальних комедій Тарантіно та Гая Річі, звісно, не випадкова. Ці фільми створені для тих, хто шукає в цьому жорстокому світі свого шансу на успіх. Хіба може бути тема, ближча для режисера, що мріє про визнання? Згадаймо, зрештою, кар’єру Тарантіно: майже безбюджетні «Скажені пси» перетворили його з продавця відеокасет на зірку Голівуду.

Річі, що, надихався його прикладом, знімаючи свій перший повнометражний фільм з мінімальним бюджетом, так само чекав успіх. За що його так і назвали - «британський Тарантіно». З тих пір і виникло повір’я, що оптимальна формула миттєвого режисерського успіху за мінімум витрат вже винайдена, а по світу поширилася ідея, що кожен пригнічений Голівудом, національний кінематограф повинен мати свого Тарантіно (чи Гая Річі), раз це так просто.

Нарешті черга дійшла і до нас. В розумінні українського претендента на це звання, Любомира Левицького, чарівна формула виглядає приблизно так: коміксна естетика, кліповий монтаж, недолугі представники соціального дна, що потрапляють в кумедні ситуації, локальний розмовний колорит, перестрілки,заплутаний сюжет, в центрі якого, звісно ж, «великий куш», що зваблює шукачів кращої долі на манівці кримінальної діяльності.

За словами Любомира Левицього, характерною рисою його фільму є те, що в ньому відсутні «нормальні люди». Під нормальними людьми він має на увазі тих, хто не займається злочинною діяльністю.

Ця особливість, є власне, запорукою симпатії глядача до героїв. Адже якщо вони й грабують, то тільки награбоване, а якщо їх дії призводять до людський жертв, то цими жертвами є тільки злочинці. Така постановки питання загалом характерна для жанру кримінального фільму, де причиною, що штовхає героїв на злочин завжди є якась «злочинна» несправедливість. Зрештою, хіба не є злочинним світ, який тримає тебе на дні?

Саме в такому світі і розгортається дія в кримінальному фільмі. Власне убоге становище завжди здається суб’єкту злочинно несправедливим, а, відповідно, передбачає і злочинних винуватців такої несправедливості, які, звісно ж, не достойні жодної пощади.

І на відміну від глядачів (принаймні, більшості з них), які в реальному житті, за всього невдоволення, змушені грати по правилах, встановлених «не нами», герої кримінальних фільмів в боротьбі за власне щастя мають повну свободу без вагань розправлятися з «негідниками», які намагаються їм в цьому зашкодити.

Головна перешкода на шляху до щастя в таких фільмах зазвичай «головний гангстер», що знаходиться на вершині бандитської ієрархії та, не цураючись найбільш ганебних засобів, намагається собі привласнити всі ключові блага.

Ця фігура, власне, й існує тільки для того, щоб забезпечити можливість реваншу пригноблених: бандита неминуче чекає розплата та перерозподіл, за рахунок якого в цій історії хоча б когось із обділених чи несправедливо ображених чекає винагорода.

Щасливого переможця, щоправда, нерідко визначає випадок. В той час як всі інші претенденти на кращу долю, яким пощастило принаймні залишитися в живих, приречені продовжувати своє нікчемне животіння в надії на наступний шанс. Що, звісно, також дає доволі стерпне пояснення життєвим негараздам: якщо всьому воля – сліпий випадок, власна поразка здається не такою принизливою, до того ж завжди є надія, що пощастить наступного разу.

Як і жанр кримінального фільму, ломбард, тримається на бажанні людей мати те, чого вони на справді не можуть собі дозволити (так само я і на потребі окремих одиниць обміняти на гроші те, що їм насправді не належить).

Цілком закономірно, що ломбарди не рідко фігурують в кримінальних фільмах. В українському ж суспільстві на фоні перманентної економічної кризи, ломбарди множаться та процвітають, що безперечно надає фільму Любомира Левицького неабиякої актуальності.

Зображення суспільства, притаманне кримінальному жанру, українському глядачу близьке як нікому. Цілком виправданим в місцевому контексті видається і рішення Левицького не обмежувати дію світом кримінального підпілля, а охопити всі щаблі соціальної структури - від шахраїв різних калібрів до злочинних бізнесменів і далі до організованої злочинності в державних структурах та шахраїв-депутатів.

На вершині ж цієї злочинної ієрархії стоїть не якийсь ексцентричний «відморозок», як у Гая Річі, а, звісно ж, банкір-олігарх. - Цілком органічне для українського суспільства бачення «кримінального світу».

Головні герої, що, вочевидь, має наблизити їх до глядача, представляють собою щось на зразок кримінальної версії дрібних приватних підприємців. Історія їх кримінальної діяльності починається в дев’яності, що підводить під їх вибір певне, «всім зрозуміле», соціальне підґрунтя. Історія «Ломбарду» починається з їх бажання після виходу з тюрми, започаткувати власний бізнес.

На найнижчому щаблі цієї «кримінальної піраміди» знаходиться «гопота з району», свого роду кримінальний пролетаріат. «Гопота з району» - єдиний гравець, який навіть не підозрює про існування «великого кушу».

«Великий куш» представленого у фільмі мішками з золотом кримінального походження, що були викрадені з банку головного олігарха, для того, щоб бути зданим до ломбарду. Як і належить пролетаріату, радіючи можливості заробітку, гопніки чесно виконують отримане завдання, не переймаючись більш глобальними питаннями.

Вони намагаються бути відповідальними та дотримуватися корпоративної етики, і єдина винагорода, про яку вони мріють це «відпочинок в Турції». Оскільки самі вони не надто метикуваті, «виконати роботу» їм допомагає випадок.

Оскільки вони найбільш бідні та найбільш скромні, як і має бути по справедливості, саме до них в руки, волею випадку, зрештою і потрапляє золото (в кузові машини, яку вони вкрали на замовлення). Але, як і належить пролетаріату, що є відчуженим від результатів власної праці, вони про це навіть не здогадуються і так само легко його втрачають.

Щоправда, в якийсь момент їм вдається ним заволодіти знову, але тільки для того, щоб знову втратити. – Адже єдине, що вони можуть з цим золотом зробити, це віднести до ломбарду. А там на них чекають значно серйозніші гравці. Кінцівка цього фільму натякає на те, що золото тут призначено для тих, хто знає що з ним робити.

Знову ж таки, Любомир Левицький, як бачимо, мислить ширше, ніж його попередники. Якщо в Гая Річі в центрі сюжету – завжди всього лиш якась матеріальна цінність - «куш», то в Левицького сама структура, що цю цінність визначає – «ломбард». Як відомо, цінність капіталу визначається його продуктивністю, можливістю пустити в оборот. Саме тому у фільмі Левицького вирішальне значення має не те, хто заволодіє золотом, але те, кому належить Ломбард.

А Ломбард належить, як виявляється, «головному бандиту» - банкіру-олігарху. І тут виникає дивне відчуття: начебто Левицький зрадив жанру і особисто Гаю Річу. «Головний відморозок» на покарання якого з нетерпінням чекає зал виявляється втіленням доброти і турботи.

Олігарх не просто залишається неушкодженим, але й під кінець фільму цілковито бере ситуацію під свій контроль, успішно позбавившись всіх своїх ворогів.

Розібравшись із шахраями, що намагалися нанести йому збитки, він відновлює порядок, а головних героїв (що, як ми пам’ятаємо мріяли про «власний бізнес»), за сприяння в цій справі, забезпечує роботою у своєму ломбарді. – В чому, власне, і полягає хеппі-енд.

Світ належить сильним, і успіх в такому світі залежить не від сліпого випадку чи докладених зусиль, а передусім від здатності бути їм корисним, - саме таку прагматичну мораль пропонує нам «український Гай Річі», очищений від зайвої бунтівної романтики.

«Що це було?», - виникає запитання в голові спантеличеного критика, - «Під кого прогин?». І тут доречно згадати замовника музики, а це Держкіно, тобто держава. Невже чиновники від культури вирішили так оригінально легітимізувати вітчизняний «олігархат»? Чи режисер і відповідальний за фінансування чиновник боялися "як би чого не вийшло"? Значення не має. Вийшов радянський агітпроп у стилі Гая Річі

кінорецензія левицький ломбард культура кіно мистецтво