Дерусифікація України: ні кроку назад

Лишитись має тільки одна

Ось побачите: дуже багато кандидатів, які позиціонуватимуть себе в якості «центристів» (в українських реаліях цей центризм, як правило, означає бажання вмоститися одним сідалом відразу на двох стільцях) підніматимуть тезу російсько-української офіційної двомовності . Мовляв, нічого страшного – запровадимо російську не другою державною, а регіональною або офіційною, і не всюди, а тільки в Донецьку (Луганську, Севастополі і т.д. і т.п.). І не буде в Україні розколу, а буде гармонія і порозуміння.

І далеко не всі усвідомлять, що подібний «компроміс» та «примирення» несуть українській мові (а в кінцевій перспективі – і українській державності) значно більшу загрозу, ніж відверті антиукраїнські випади дугінсько-затулінських послідовників.

Чому? А тому, що «викреслити» одним махом українську мову неможливо: кількадесят мільйонів етнічних українців просто не дозволять цього зробити. Єдиний реальний спосіб деукраїнізувати Україну – це запровадження двомовності з подальшим витісненням української мови на периферію. І навпаки – єдина ефективна модель дерусифікації полягає в тому, щоб сфера вживання російської мови в українському суспільстві невпинно скорочувалася.

Це твердження – не прояв якогось зоологічного націоналізму чи русофобії. А всього-навсього елементарний лінгвістичний факт.

На перших сторінках будь-якого підручника із загального мовознавства написано, що головна функція мови називається комунікативною і полягає вона в передачі інформації від одного мовця до іншого. Здавалося б, визначення просте, як двері міліції, і в ньому нема нічого особливого.

Насправді ж особливість полягає в тому, що комунікація включає в себе всі без винятку акти спілкування: від офіційного звернення Президента до прохання жебрака в підземному переході «дати хто скільки може».

І якщо хоч якась – хай навіть найслабша і найупослідженіша – область людського життя використовує для обміну інформацією не мову А, а мову Б – це безсумнівно означає, що головна, базова функція мови А послаблюється. Вона стає менш потрібною. А непотрібні мови вмирають.

Міф двомовності

Ну то й що - скаже хтось. Хай російськомовний українець говорить по-російськи, а я з ним буду говорити по-українськи.

Не вийде. Річ у тім, що психіка людини організована так, що їй зручно обмінюватися інформацією за допомогою однієї мовної системи. Постійне «перемикання» з однієї мови на іншу породжує внутрішній дискомфорт. І зрештою станеться щось одне – або ваш російськомовний співрозмовник змусить вас заговорити російською, або ви змусите його перейти на українську.

До речі, саме з цим явищем пов’язане хронічне несприйняття російськомовними громадянами проникнення української мови в ті комунікативні сфери, де раніше домінувала російська. Це не тому, що українська мова їм огидна: просто виникнення двомовності викликає дискофорт.

Боротися з цим процесом «вимкнення» української мови, спираючись виключно на свідомий патріотизм, – дуже важко. Чому? Тому що в основі цього явища – не якась любов чи нелюбов до мови, а принцип зручності обміну інформацією. Якщо українською мовою незручно спілкуватися – вона поступово виходитиме з ужитку.

А зручність спілкування мовою безпосередньо залежить від того, скільки сфер комунікації вона охоплює. І байдуже, що українською мовою говорить диктор в телевізорі, якщо кондуктор в трамваї чи колега на роботі «нав’язує» російську мову.

І ще: прихильники «рівноправного статусу російської та української мов» дуже люблять ставити в приклад країни, де існує двомовність – наприклад, Фінляндії, Канади чи Бельгії. Мовляв, ось де гармонія і любов. Хоча насправді ці приклади свідчать або про невігластво, або про рідкісний цинізм тих, хто їх наводить.

Білінгвізм у цих країнах – не заслуга, а біда. Він є наслідком давніх кривавих проблем в стосунках між етносами, а в більшості випадків продовжує генерувати ці проблеми і зараз.Скажімо, шведська мова Фінляндії – це вимушений компроміс, засіб від громадянської війни та відторгнення Аландських островів, а франкомовний Квебек регулярно піднімає на прапор ідею сепаратизму.

До речі, якби в Україні викорінювали російську мову так, як свого часу фінни викорінювали шведську в державному масштабі, то стогін «рускаязичнай абщєствєнності» стояв би до небес. А взаємна неприязнь між фламандцями та франкомовними валлонами Бельгії така, що етнолінгвістичні суперечності між Сходом і Заходом України на цьому фоні просто перестають сприйматися як конфлікт.

Думай по-українськи

Ще раз наголосимо – єдиним ефективним способом збереження української мови є поширення її на все нові й нові сфери спілкування. При цьому російська мова з цих сфер неминуче витіснятиметься – як вже зазначалося, ситуація двомовності є нестабільною, хиткою і довго не проіснує.

В цьому сенсі «формула дерусифікації» на рівні окремих громадян виглядає так: людина, яка не знає української і не користується нею, має стати білінгвом – тобто, повинні бути такі сфери спілкування, в якій їй не обійтися без української. Ті ж, хто вже є білінгвами, повинні «переключатися» на українську в усе нових і нових сферах спілкування.

Варто зазначити, що згаданий вище процес проходить в україні загалом успішно – його можна було б оцінити на чотири з мінусом за п’ятибальною шкалою.

Щоб оцінити пройдений шлях, варто подивитися назад. Так, п’ятнадцять років тому програма телебачення українською мовою викликала здивування, що межувало з несприйнятям. Сім-вісім років тому знайти дитячу літературу українською було проблемою. А сьогодні все це сприймається як належне.

Можна визначити три напрямки, за якими відбуватиметься українізація нових сфер спілкування, - тих, де раніше домінувала або мала істотний вплив російська мова.

Перший напрямок – адміністративний – включає сфери, де вживання мови регламентується державою. Українська мова в органах влади, закладах освіти, судочинстві тощо – здобуток саме адміністративних заходів. Це дуже потужний і порівняно швидкий у дії інструмент. Виглядає так, що прийнятий за президентства Кучми Закон про рекламу зробив більше для дерусифікації, ніж всі разом узяті лауреати Шевченківських премій в незалежній Україні.

Однак саме тут прихована найбільша небезпека. Скасування конституційних норм чи законів на підтримку української мови – те, з чого найімовірніше може початися «російський реванш». Тому дуже важливо не допустити навіть найменших поступок в цьому напрямку. «Миротворчий компроміс» в майбутньому обернеться значно серйознішими наслідками, ніж "негайний" ризик загострення міжетнічних стосунків.

Другий напрямок – комерційний – поступово набирає обертів. Тут результату неможливо досягти, просто проголосувавши за якийсь закон, але остаточні результати «відіграти назад» буде дуже важко. Споживачі-українці вже розкуповують багатотисячні тиражі дитячої літератури українською мовою, вони вже звикли до якісного дубляжу фільмів українською мовою. І навпаки: скажімо, рекламісти вже зрозуміли, що значно вигідніше мати свій ринок реклами, ніж просто тиражувати продукцію, розроблену для Росії російською мовою.

Те, що україномовний продукт стає прибутковим, - найпоказовіший доказ успішної дерусифікації. Однак остаточного перелому тут ще не сталося. Найбільш «провальні» напрямки – література та друковані ЗМІ. Тому якщо для адміністративного напрямку найважливіше – не здати позицій, то в напрямку комерційному найважливіше – забезпечити просування вперед. І якщо в найбільші кілька років жіночки в метро читатимуть дамські романи в м’яких палітурках, хай навіть не написані, але перекладені українською, - про майбутнє української мови можна буде не хвилюватися.

Третій напрямок – побутовий – є найбільш консервативним. Його можна трактувати як таке собі комунікативне гетто, куди русифікаторська політика намагалася загнати українську мову. Мовляв, хай співають пісень та балакають між собою «по-малоросски» - якщ в усіх інших сферах переважає російська, це не грає особливої ролі. А з іншого боку, побутове спілкування можа вважати своєрідною криївкою, прихистком, на який зовнішні чинники мали слабкий вплив.

Вплинути на побутову сферу спілкування досить важко: тут слабко діють як стимули, так і заборони. Натомість вона служить гарним індикатором того, наскільки ефективним є українізація суспільства. Ще років зо три тому на стовбі біля моєї зупинки практично не було написаних від руки оголошень українською мовою. Зараз їх майже половина. Процес іде.

політика мова