Як встояв Майдан. Репортаж із штурму

Про боротьбу на барикадах зі сторони вулиці Інститутської у репортажі кореспондентки IA ZIK.

– Підйом! Тривога!!! Всі на вихід, швидко! – у наметах на Майдані рейвах. Ніби солдати в армії, вимучені протестувальники зриваються на рівні ноги за лічені секунди і вибігають на вулицю. Почалось!

Вже другу добу тільки й балачок, що буде штурм. Ми до нього готові – навіть злякатися не встигли. 9 грудня внутрішні війська заблокували усі підходи до Майдану і постійно перекривали метро. Усюди автобуси з силовиками, пожежні водомети, тітушки. Кожен розумів, що зігнали їх не для краси.

У ніч на 11 грудня після тривоги ми розбіглися по барикадах. Я пішла у сторону вулиці Інститутської. Барикада ще стояла, чатові на підмостках тривожно дивилися на темний бік вулиці – там ворушились силовики. Їх кількість постійно збільшувалася. Апокаліптичну картинку барикад у Києві, за якими ховаються від агресорів мирні люди, підсвічували тьмяним жовтим світлом ліхтарі.

Чомусь згадались слова знайомого журналіста Юрка Опоки, що востаннє Майдан барикадували від фашистів. Над нашими головами – металевий міст. Ліворуч – Жовтневий палац, де ночували революціонери. Від нього біжать люди, на ходу поправляючи одяг, вдягаючи каски. Під барикадою всі стають у шеренги – брат за брата, свій за свого. Рішучі, готові стояти до кінця і йти на все. Жінок і дівчат співачка і за сумісництвом комрад Майдану Руслана закликає відходити до сцени.

Спочатку під барикадами просто скупчення людей, але за короткий час вони самоорганізовуються. Бачу історика Володимира В’ятровича – він разом з іншими організовує захист.

– Василина! Василина! – кричить Володя. – Візьми гучномовець. Він не працює, збережеш його на пам’ять.

Я беру мегафон і здригаюся від думки: «На пам’ять про що чи про кого?..». Спочатку стою на підвищенні і чомусь дійсно переймаюся охороною поламаного мегафона, ніби це лялька вуду і її стан якось може відобразитись на власнику. Але стояти осторонь робиться нестерпно – барикаду атакує чорна орда в шоломах і бронежилетах. Вибач, Володю, рупор зник безвісти – я відклала його на землю і стала до своїх.

– Стоїмо! Стоїмо! Міліція з народом! Солдат, ти наш брат! Служу народу України! – скандують люди.

Починають летіти петарди, але їх одразу гасять. Провокаторів теж гасять – криками «не кидай». На мосту я впізнаю старих знайомих – провокаторів з-під Банкової. Навіть голос впізнаю, а тим паче – гасло, таке нехарактерне для українського Майдану: «Анука, давайка уйобивай отсюда». Саме це кричали провокатори Порошенку, коли він намагався втихомирити їх перед Адміністрацією Президента 1 грудня.

Петарди – дрібниці порівняно із сильною задимленістю, яку собі організували самі ж протестувальники. Попри беркутівців і внутрішні війська, хтось умудрився поставити бочки для обігріву і палити у них дрова.

– Заберіть бочки!

– Та зимно ж стояти! – каже чоловік у коричневій куртці, підбитій хутром.

– Яке зимно! Зараз сюди посуне «Беркут»!

- Та «Беркут» ондечки, а ми тут, воно ж нікому не заваджиє! – устами старшого чоловіка глаголить свята наївність.

Врешті, здоровий глузд перемагає, ми гасимо вогонь у бочках і забираємо їх подалі, аби вони не наробили біди у кризовий момент. Води мало, поруч на бордюрах снігові погруддя київських богатирів – їх зробили тутешні митці. За мить скульптури, окрім естетичної, виконують ще і практичну функцію – ними гасять вогонь у бочках. З бочок піднімаються одна за одною хмари диму, хтось злегка панікує, але польові командири втихомирюють: «Стоїмо! Разом і до кінця!».

Зі сторони Європейської площі на територію Євромайдану заходить колона «космонавтів» – так через шоломи в народі називають силовиків. Вони оточують людей біля сцени – переважно жінок і дівчат. Революціонери на Банковій завмирають з невимовленим тривожним питанням – це кінець чи тільки початок? Польові командири віддають наказ залишатися на місцях.

Обіч вулиці Інститутської з боку Жовтневого палацу пагорб. На ньому достатньо людей, але вони ловлять ґав і знімають усе на мобільні телефони. Це дратує, але нема часу відволікатися.

Раптом десь у центрі барикади утворюється пролом, а з нього лізуть силовики. Скидають з підмостків революціонерів. Але лава стоїть – плече до плеча, не поступається життєвим простором. Чути звуки бензопили – барикади по шматках розбирають.

Якось неочікувано для самої себе я опиняюсь на передовій. Тут «космонавти» з нашивками «Беркута» і внутрішніх військ. Знову бачу знайоме обличчя – хлопець-вевешник, що стояв у кордоні на Банковій під час штурму. Він ще тоді мені запам’ятався якимось специфічним, трохи дівчачим вирізом очей.

– Ви стоїте за зарплату, а ми за Україну!

– Люди звідси не підуть, всі стоятимуть до останнього.

– Бий мене! – кричить дівчинка беркутівцю. Він має вирячкуваті очі і широке обличчя. Мовчить.

– Хлопці, ми ж народ, ви мали нас захищати!

– П’ять тисяч – це не народ, – відгиркує один із силовиків.

– Які п’ять тисяч? Тут на кожні вихідні мільйони виходять!

– Мої батьки працюють на заводі і не мають часу тут бомжувати.

– Мої теж, але щовечора і на вихідних – на Майдані!

– Ага, мирні. Камінням кидатись – це мирно?

– Це була провокація влади! Люди вас навпаки захищали!

Силовики намагаються абстрагуватись від голосів, що докрикуються до їхньої свідомості.

– Нє продавім, – каже хлопець з дівочими очима.

– Пррродавім, – безапеляційно і крізь зуби сичить у відповідь інший.

Спочатку нас тільки перевіряють на міцність. Перша легенька спроба закінчилася нічим.

Раптом мій дівочоокий знайомий з внутрішніх військ кричить: «Заберите девушку!». Він простягує мені руку, але я відсахуюся – хочу бути з усіма. «Разом і до кінця!» – скандує лава під барикадою. Наші хлопці солідарні з вевешником – мене фактично на руках виносять з гарячої точки.

Триває виснажливе і затяжне протистояння. Бійці барикаду розвалюють, намагаються прорвати охорону, врізавшись клином. Але діють якісь своєрідні правила гри: бійці не б’ють, а тільки витискають. Трапляються поодинокі випадки застосування кийків, на які натовп реагує криками «Не бий!».

Штовханина з "Беркутом" тривала понад три години

Революціонери повертають беркутівцям і вевешникам їх щити, відібрані у протистоянні. І навіть розступаються, аби кілька з тих, котрі загубились у натовпі, вернулись до своїх. Ці кілька загублених овечок виглядають розгубленими – на обличчі одного з них вираз ображеної дитини. Час від часу авансцену подій затягує димом. Пахне плавленою пластмасою.

Спочатку здається, що нашим не встояти – їх відтісняють метрів на п’ятнадцять. Але це протистояння було на вагу життя – люди оскаженіло відвойовували кожен сантиметр. Плече до плеча, командири скеровували підсилення по периметру. Постійно підходили нові люди. «Київ, вставай!», – скандувала лава. Це був відчайдушний крик надії. «Нас мільйон! За кілька годин тут буде вся Україна!», – попереджали майданівці.

Готові були душу і тіло покласти вже тут, не відходячи. Співали в обличчя силовикам гімн України – щиро, дружньо, із запалом. Вистояли. Нападників було відтіснено до межі розібраної барикади. Беркутівцям і солдатам внутрішніх військ переконливо радять йти додому.

Напружено стежать за їх маневрами перед колишньою барикадою – залишки від неї розбирає і грузить у КамАЗ група молодих людей у помаранчевих маніжках. Ми чекаємо на нову атаку. Приходить Славко Вакарчук. За якийсь час іде. Приходить Яценюк – дає інтерв’ю на камери на фоні протистояння силовиків і людей. Приходить Кличко, але я його не бачу – лише чую від людей, що він тут є.

На годиннику половина п’ятої. Поряд зі мною високий світловолосий хлопець. Здається, він тут простояв вічність, але ні. Каже, вперше вийшов на Майдан. Виїхав з іншого кінця Києва о третій ночі. Машину не пускали і він йшов пішки. Десятки і сотні таких самих, як він, робили те саме. З вулиці Городецького і зі сторони Михайлівської площі постійно підходили люди – поодинці і групами. Світало. Термометр показував -8. Поміж людей у лаві снували волонтери з канапками і кавою.

Хлопець з Мукачева казав, що це найсмачніша їжа, яка йому траплялася останнім часом. І ділився враженнями – мовляв, коли беркутівців відтіснили, було таке відчуття, ніби ти найщасливіша людина у світі. Дідусь у коричневому пальто казав, що давно йому не було так спокійно. Вприкус із потом і кров’ю ми відвоювали двадцятий день Євромайдану.

Євромайдан