Хто б не вів переговори лише сила Майдану змусить Януковича іти на поступки. Інструкція, як розмовляти з диктаторами.

Переговори – дуже дієвий засіб врегулювання конкретних питань під час конфлікту, яким не слід нехтувати. За деяких обставин, коли на карту поставлено не надто багато, і тому компроміс цілком прийнятний, переговори можуть бути важливим засобом вирішення конфліктної ситуації.

Це можна яскраво продемонструвати на прикладі страйку робітників з вимогою підвищення заробітної плати: в процесі переговорів зрештою буде досягнено щось середнє між тим, що попередньо пропонували чивимагали сторони.

Однак трудові конфлікти з офіційними профспілками відрізняються від конфліктів з жорстоким режимом, коли на карту поставлено політичну свободу.

Якщо конфліктні питання є життєво важливими і зачіпають права людини або майбутнє суспільства загалом, досягти їх взаємовигідного врегулювання шляхом переговорів не вдасться, адже щодо певних засадничих принципів компроміс неможливий.

Їх можна адекватно захистити тільки в разі перерозподілу влади на користь демократів. А такий перерозподіл досягається лише в процесі боротьби, але аж ніяк не переговорів. Звісно, не слід вважати, що до переговорів взагалі не варто вдаватися. Річ у тім, що за відсутності міцної демократичної опозиції повалити з їх допомогою сильну диктатуру нереально.

Зрештою, іноді переговорний варіант повністю виключається, адже диктатори, посівши міцні позиції, можуть просто відмовитися йти назустріч своїм опонентам-демократам. Або ж останні щезнуть без сліду вже тоді, коли переговори розпочнуться.

Капітуляція за домовленістю

Часто окремі особи чи групи, схильні протистояти диктатурі за допомогою переговорів, керуються добрими намірами. Їх можна зрозуміти, особливо, коли збройній боротьбі проти брутального режиму не видно кінця.

У такому разі весь народ, незважаючи на політичні переконання, прагне миру. Схоже, демократичні сили особливо схильні до переговорів у тих країнах, де диктатори мають яскраво виражену військову перевагу, і терпіти далі руйнування та втрати серед власного народу вже несила.

За таких умов дуже спокусливим видається інший шлях захисту демократичних цінностей, який також передбачатиме припинення насильства. Звичайно, пропозиція з боку диктаторів розпочати мирні переговори з демократичною опозицією виглядає підозріло, адже вони й самі можуть в одну мить припинити жорстокість, не нав’язуючи війну своєму народові.

За власною ініціативою, без будь-яких торгів, вони могли б, відновивши повагу до людських прав та гідності, звільнити політичних в’язнів, покласти край тортурам, припинити військові операції, зректися влади і вибачитись перед народом.

Янукович на переговорах з опозицією

Коли диктатура досить сильна, однак рух опору її дратує, вона може під маскою “миру” домовитися з опозицією про капітуляцію. Заклик до переговорів звучатиме зворушливо, однак у них може критися серйозна загроза. Якщо ж, навпаки, опозиція винятково сильна, а режим перебуває під загрозою, диктатори здатні скористатися переговорами, щоб якомога довше зберегти контроль і владу.

Демократи в жодному разі не повинні сприяти диктаторам у досягненні їхніх цілей. Слід пам’ятати про пастки, які представники правлячого режиму навмисно готуватимуть в процесі переговорів. Заклик до переговорів з принципових питань політичних свобод може бути просто спробою диктаторів схилити демократів до мирної капітуляції, і тоді жорстокості диктатури не буде кінця.

Під час конфліктів такого типу єдино прийнятна роль переговорів полягає в тому, щоб наприкінці вирішальної боротьби забезпечити переможеному диктаторові можливість безпечно дістатися міжнародного аеропорту.

Сила і справедливість під час переговорів

Така характеристика переговорного процесу може видатися надто жорсткою. Що ж, спробуємо розвіяти деякі романтичні погляди. Насамперед необхідно тверезо оцінювати механізм ведення переговорів.

Насправді “переговори” не передбачають, що представники обох сторін зустрінуться на рівноправних засадах і будуть врегульовувати розбіжності, які призвели до конфлікту між ними. Треба запам’ятати дві речі: по-перше, майбутні домовленості аж ніяк не визначатимуться відносною справедливістю щодо поглядів та цілей сторін конфлікту; по-друге, вони значною мірою будуть залежати від силового потенціалу кожної з них.

Слід врахувати декілька складних питань. Що може в підсумку отримати кожна зі сторін, якщо інша не погодиться на досягнення домовленості за столом переговорів? Що робити, коли після укладення угоди інша сторона порушує її, продовжуючи використовувати для досягнення власних цілей всі наявні ресурси, незважаючи на домовленості?

Критерієм досягнення згоди під час переговорів є не оцінка позитивних і негативних аспектів проблеми. Їм можна приділяти багато уваги, проте насправді результат переговорів залежить від оцінки абсолютного та відносного силового потенціалу сторін конфлікту. Як демократи можуть забезпечити те, щоб, принаймні, їхні мінімальні вимоги не були відхилені? І на що підуть диктатори з метою збереження свого контролю та знешкодження демократичних сил?

Іншими словами, досягнена домовленість більшою мірою буде наслідком порівняльного аналізу і правильної оцінки кожною зі сторін силових потужностей суперника та можливих наслідків відкритого протистояння.

Необхідно також врахувати, на які поступки готова піти кожна сторона з метою укладення угоди. Успішні переговори завершуються компромісом, усуненням розбіжностей. Кожна зі сторін частково досягає бажаного і частково поступається своїми попередніми цілями. Чим же можуть пожертвувати продемократичні сили за умов винятково жорсткої диктатури? Які умови диктаторів вони повинні приймати?

Може, їм варто забезпечити останнім (хай це буде політична партія або військове угруповання) легітимізоване конституційним шляхом постійне місце у новоствореному уряді? Яка ж це, зрештою, демократія?

Навіть припускаючи, що переговори пройдуть гладко, варто замислитись над питанням: якого миру буде досягнено? Буде він кращим чи гіршим, аніж той, який могли б вибороти демократи, розпочавши або продовживши спротив?

“Поступливі” диктатори

В основу панування диктаторів можуть бути покладені різноманітні мотиви і цілі: влада, посади, багатство, зміни в суспільстві тощо. Однак слід пам’ятати, що, втративши контроль, вони не зможуть скористатися з них. У процесі переговорів диктатори будь-що прагнутимуть відстояти свої інтереси.

Якими б не були обіцянки представників диктаторського режиму стосовно врегулювання будь-якого питання, в жодному разі не можна забувати про те, що вони здатні пообіцяти все, аби підпорядкувати собі демократичних опонентів, а потім зухвало порушити ці домовленості.

Якщо демократи погодяться припинити опір в обмін на тимчасове послаблення репресій, їх очікує глибоке розчарування. Припинення руху опору рідко призводить до скорочення репресивного апарату. Знешкодивши стримуючий вплив внутрішньої та міжнародної опозиції, диктатори можуть навпаки вдатися до ще більшого тиску й жорстокості. Крах народного руху опору часто зводить нанівець зрівноважувальні чинники, які обмежували контроль і брутальну сутність диктатури.

В результаті тирани здатні виступити проти будь-кого, оскільки, за словами Крішналала Шрідхарані, вони “можуть підкорити тільки тих, у кого забракло сили для спротиву”.

Опір, а не переговори, є необхідним чинником змін у конфліктній ситуації, коли на карту поставлені фундаментальні питання. Практично в усіх випадках для усунення диктаторів від влади потрібно продовжувати спротив. Успіх найчастіше залежить не від досягнення домовленості, а від розумного використання найбільш прийнятних і потужних засобів протистояння.

Ми стверджуємо, і пізніше доведемо це конкретними прикладами, що політичний спротив, або ненасильницька боротьба – найпотужніший з доступних засобів для тих, хто виборює свободу.

Про яке перемир’я йде мова?

У разі, якщо диктатори і демократи будуть домовлятися про перемир’я, існуючі загрози вимагають однозначного визначення поняття. Адже далеко не кожен, проголошуючи “мир”, справді прагне миру на засадах свободи і справедливості. Покора жорстоким гнобителям та пасивна поступливість безжальним диктаторам, на чиїй совісті звіряча розправа з сотнями тисяч людей, аж ніяк не є справжнім миром.

Гітлер також часто виголошував мирні гасла, під якими мав на увазі підкорення його волі. Часто мир, запропонований диктатором, закінчується в’язницею або могилою.

Існують й інші загрози. Керуючись найкращими намірами, сторони іноді заплутуються в самому переговорному процесі та його цілях. Тоді “на допомогу” приходять демократи й іноземні дипломати, які єдиним неправильним кроком можуть надати диктатурі внутрішньої і міжнародної легітимності, проти чого вони самі ж виступали раніше, посилаючись на незаконне захоплення влади, порушення прав людини та інші порушення.

А диктаторам легітимізація конче необхідна, адже вона забезпечить беззастережне панування в майбутньому, тому прихильники мирного врегулювання такий засіб досягнення своїх цілей повинні виключити.

Підстави для надії

Як зазначалося, лідери опозиції можуть почуватися вимушеними піти на переговори з огляду на безнадійність демократичної боротьби. Проте відчуття власного безсилля можна позбутися. Диктаторські режими не вічні, і народ, який живе за умов диктатури, не повинен залишатися слабким, диктаторам не можна потурати у збереженні необмеженої влади.

Колись давно ще Арістотель зазначав: “…[О]лігархія і тиранія тривають менше, ніж будь-який інший устрій…[Д]е б це не було, тиранія не довговічна”6. Сучасні диктаторські режими також вразливі і можуть бути знищені, якщо навмисне цілити у їхні слабкі місця (у четвертому розділі ми їх розглянемо детальніше).

Останнім часом історія засвідчила вразливість диктаторських режимів і показала, що вони можуть бути зруйновані у порівняно короткі терміни. Так, Польщі знадобилося десять років– 1980-1990 рр. –для повалення комуністичної диктатури, а у Східній Німеччині та Чехословаччині

1989 року все відбулося за один тиждень. У Ель-Сальвадорі і Ґватемалі боротьба проти жорстоких військових диктаторів тривала приблизно по два тижні. Військовий режим шаха в Ірані було повалено за декілька місяців.

Диктатура Маркоса на Філіппінах 1986 року капітулювала за кілька тижнів під натиском народу: уряд Сполучених Штатів швидко відвернувся від Маркоса, колимогутність опозиції стала очевидною. Спроба державного перевороту в Радянському Союзі у серпні 1991 за лічені дні зазнала поразки завдяки політичному спротиву, після чого багато колишніх республік протягом днів, тижнів чи місяців проголосили свою незалежність.

Отже, традиційні переконання в тому, що силові методи діють швидше, а ненасильницькі засоби вимагають багато часу, як бачимо, необґрунтовані. І хоча в конкретній ситуації чи суспільстві на зміни й справді потребно багато часу, іноді реальна боротьба проти диктатури відносно швидко провадиться ненасильницьким шляхом.

Переговори – це не єдина альтернатива вічному вибору між знищенням, з одного боку, та капітуляцією, з іншого. Приклади, наведені вище, свідчать, що для тих, хто прагне водночас і миру і свободи, існує інший вихід: політичний спротив.

Розділ з книги Джина Шарпа «Від диктатури до демократії». Всю книгу читайте тут

політика