Кров для Майдану. Репортаж з донорського центру
Ранок 20 лютого - день трауру, проголошений Януковичем. Їду на станцію переливання крові. Я не донор, але вже здавав її: вірменам під час землетрусам, колезі-журналісту… Процедуру знаю. Центральна станція крові на вул. Максима Берлінського. Гардеробниця: «Забирайте з кишень свої айфони-смартфони, бо вже дістали! Можна, я два пальта повішу на один гачок?»
Автор: Ігор Кручик
Спочатку піднімаюся на реєстрацію на 2-ий поверх. Черга донорів - кілометрова, і більшість - гарні такі дівчата, молоді жінки. Налічую попереду 50 осіб, за мною протягом 15 хвилин вишиковується ще стільки ж. Студентки, офісні працівниці («планктон»), дехто під’їхав власною автівкою. Є й чоловіки – в основному післяпризивного віку.
Лікарка попереджає: «Аркуш протипоказань усі читали? Хто не читав, ось беріть. Реєструйтеся ще у 215-й, там теж є комп’ютер».
На станції переливання крові
Після реєстрації люди розходяться у три черги по кабінетах. Їх направляє лікар Наталя Коломієць, медсестра Любов Штунь. Їм сутужно: санітарка каже, що вчора прийняли 300 донорів. Це вже другий день такий потужний потік людей, зазвичай – не більше ста на день. Але співробітники Центральної станції крові навіть раді: скажіть, хай ще приходять друзі чи хто, кров нам потрібна!
"Сотні поранених..." "Янукович не хоче розуміти, що відбувається". Люди перемовляються спокійно, але впевнено. Навпроти реєстратури висить плазмова панель, по якій 5-й канал демонструє новини. Саме йде загострення, передають, що поранено сотні людей.
В нас беруть аналізи крові, перевіряють тиск. Медсестра розпитує про хвороби. Щоб було швидше, до кабінету заходимо по двоє: один відповідає, інший думає й уже знатиме, що казати. Переді мню – тендітна красива дівчина. Ім’я? Ліза… (Фаріон би плакала.) Ліза чітко відповідає, що нічим не хворіла, переламів не було. Але останнє питання її знічує, й вона шаріється.
Мабуть, через мою присутність. «Коли була остання менструація?» Нарешті, лікар Петро Петренко робить контрольний огляд і благословляє мене на третій поверх, куди веде покажчик «Забор крови».
Там – скляний просторий хол з передбанником. На кушетці лежить худа дівчина – крутиться голова, їй сказали полежати після здавання. Ми вдягаємо бахіли й халати. За цим стежить спеціальна санітарка. «Запровадили ото надзвичайний стан, що поробили, - каже стиха. – Проходьте у зал №1».
Я переживав офіційно запроваджений надзвичайний стан у Грузії 2007 року. Там теж відключали телеканал, закрили кілька газет, не працювали театри й музеї. Але метро – ходило чітко! І в людей бойовими кулями ніхто не стріляв. А після того Саакашвілі оголосив дочасні вибори – аби підтвердити свою легітимність.
Отже, за скляними дверима залу №1, на вигнутих догори шкіряних кріслах лежать, мов ембріони, донори. Дівчата в основному. Один донор злазить – лягає інший (інша). 10 хвилин на процедуру – й 450 мілілітрів червоної рідини хлюпочеться у пакетику. Жарти, гумор між медсестричками й донорами – тут, де море крові у поліетилені, чомусь дуже впевнено почуваєшся.
Потім мені дають довідку на роботу про оплачений вихідний, талон на харчування. Іноді донори йдуть здавати за гроші, але сьогодні всі тут безкоштовно. Голова легка, на серці теж відлягає: 5-ий канал повідомляє, що на Майдані затишшя. Не на довго.
