Сила США у лицемірстві. Або чому за Україну не воюватимуть

Від ТЕКСТІВ: Попри надані Україні гарантії безпеки надані США в обмін на відмову від ядерної зброї президент Обама заявив, що Україні на допомогу американських військ розраховувати не варто. Звісно Америка всіляко тисне на Росію і навіть є надія - дійде до економічних санкцій. І для Росії цей тиск болючий і може на якийсь час її зупинить.

Та «м’які» заходи США і ЄС проти Росії спрямовані не на захист України, а на збереження усталеного порядку. Хто ж хоче змін? Тим більше коли сито, комфортно і безпечно. Наше становище при якому за нагіршого збігу обставин російські танки можуть доїхати до Києва за пів доби нікого особливо не цікавить.

А гарантією безпеки стала б сучасна американська зброя й інструктори до неї. Та Захід раціональний: вдасться Україні відбитися від Росії допоможуть грошима і візьмуть під своє крило, не вдасться, - сумно похитають головою. Отже пропонуємо статтю, яка пояснює чому сила США тримється на лицемірстві:

... Загроза, яку становлять такі викривачі, як Менніг і Сноуден, є більш тонкою, ніж пряма загроза національній безпеці США: ці викривачі підривають можливості Вашингтона діяти лицемірно так, щоб йому за це нічого не було. Небезпека від витоків – не в новій інформації, яку вона викриває, а в задокументованому підтвердженні того, що і чому насправді роблять Сполучені Штати. Коли ці вчинки йдуть урозріз із публічною риторикою уряду – а часто так і буває – союзникам США стає важче заплющувати очі на приховану поведінку Вашингтона, а супротивникам США стає легше виправдовувати власні вчинки.

Мало хто з посадових осіб вважає здатність до лицемірства ключовим стратегічним ресурсом. Власне, одна з причин того, що американське лицемірство настільки ефективно – це те, що воно походить від щирості: більшість американських політиках не усвідомлюють, наскільки двулика їхня країна. Однак тепер, коли США дедалі важче заперечувати глибоке провалля між своїми словами та вчинками, країна постане перед дедалі більш складним вибором – і може навіть зрештою буде змушена почати діяти у відповідності з тим, що вона проповідує.

ЛИЦЕМІРНИЙ ГЕГЕМОН

Лицемірство – ключовий елемент м’якої влади Вашингтона – його здатності змусити інші країни прийняти легітимність його дій. І однак мало хто з американців усвідомлює всю роль цього лицемірства. Ліберали люблять вважати, що інші країни співпрацюють зі Сполученими Штатами тому, що американські ідеали такі привабливі, а міжнародна система, яку очолюють США – така справедлива.

Реалісти можуть бути цинічнішими, однак якщо вони взагалі й думають про лицемірство Вашингтона, то вважають його незначущим. Для них основна причина, яка спонукає інші країни до партнерства зі Сполученими Штатами – це їхня холодна і тверда міць, а не їхні ідеали.

Звісно, Сполучені Штати – далеко не єдина лицемірна сторона в міжнародній політиці. Зате лицемірство США значить більше, ніж лицемірство інших країн. Причина – в тому, що сьогодні більшість світу живе у світовому порядку, збудованому Сполученими Штатами – в порядку, за яким стоїть міць США і який легітимізується ліберальними ідеями.

Заявлена відданість Америки правопорядку, демократії та вільній торгівлі є вбудованими в багатосторонні інститути, які країна допомогла заснувати з часів Другої світової війни, включно зі Світовим Банком, Міжнародним Валютним Фондом, ООН, а пізніше – Світовою Організацією Торгівлі. Не зважаючи на питання щодо домінування США, що виникли останнім часом, від війни в Іраку й до міжнародної фінансової кризи – світовий порядок залишається американським.

Щоб коліщатка цієї системи крутилися, потрібне мастило лицемірства. Щоб забезпечити легітимність світового ладу, посадові особи США постійно повинні стверджувати про відданість країни основним ліберальним принципам: США не може забезпечувати свою гегемонію винятково за допомогою сили.

Але, як показали нещодавні витоки інформації, Вашингтон також нездатен постійно дотримуватися цінностей, які так гучно проголошує. Ця непослідовність призводить до ризику, що інші країни можуть вирішити, що лад, який очолюють США, по суті своїй нелегітимний.

Звісно, Сполученим Штатам уже якийсь час сходить з рук їхнє лицемірство. Наприклад, США давно проповідують цінність нерозповсюдження ядерної зброї й примусили кілька країн облишити свої атомні амбіції. Водночас, США мовчки приймають надбання ядерної зброї Ізраїлем, а у 2004 році формально погодилися на право Індії на використання ядерної енергії з цивільною метою, незважаючи на глум Індії над Угодою про нерозповсюдження ядерної зброї, коли та здобула ядерну зброю.

В тому ж дусі, Вашингтон багато патякає про демократію, однак у липні 2013 року, коли в Єгипті військові скинули демократично обраний уряд, Вашингтон мовчки відмовився назвати переворот переворотом. Ну, і є "війна з терором": Вашингтон суворо ставиться до дотримання прав людини іншими урядами, однак дозволяє велетенські винятки самому собі, коли відчуває загрозу власній безпеці.

Причина того, що досі Сполучені Штати практично не відчули наслідків такого лицемірства – у тому, що інші країни сильно зацікавлені в тому, аби дивитися на це лицемірство крізь пальці. З огляду на те, скільки уряди інших країн отримують від загального блага, яке забезпечує їм усім Вашингтон, вони слабо зацікавлені в тому, щоб упіймати гегемона на поганих вчинках.

Принципи в Обами заржавіли

Публічна критика Вашингтону загрожує тим, що уряд США перейде на захист виключно власних позицій, що підірвало б світовий лад у цілому. Більш того, Сполучені Штати здатні покарати тих, хто вкаже на невідповідність їхніх вчинків словам, якщо у відповідь погіршать торгові стосунки чи через інші форми прямої помсти.

Тож зазвичай союзники висловлюють своє занепокоєння за зачиненими дверими. Звісно, супротивники можуть показувати пальцем – але мало хто з них може переконливо показати свою моральну правоту. Скарги з боку Китаю чи Росії навряд чи викличуть захват їхньою власною більш чистою політикою.

Легкість, із якою Сполучені Штати досі могли діяти невідповідно до власних принципів, призвела до самовдоволеності серед лідерів країни. Оскільки мало хто будь-коли вказував на те, що король – голий, і оскільки тих, хто на це вказував, зазвичай можна ігнорувати – американські політики щиро перестали помічати подвійні стандарти своєї країни. Однак тепер, завдяки Меннінгу та Сноудену, не помічати такі подвійні стандарти стає дедалі важче.

ЯК ВАЖЛИВО БУТИ СЕРЙОЗНИМ

Щоб побачити, до чого призводить ця динаміка, гляньмо на наслідки викриттів Сноудена для американської політики кібербезпеки. Дуже донедавна посадові особи США не говорили про здатність їхньої країни до нападів у кіберпросторі – натомість вони наголошували на стратегіях захисту від іноземних нападів. Водночас, вони дедалі частіше застерігали від хакінгу з боку Китаю, описуючи, як загроза комп’ютерним мережам США може зашкодити стосункам між Америкою та Китаєм.

Але Сполучені Штати вже досить давно ведуть власну велику атаку на комп’ютери Китаю та інших своїх супротивників. Уряд США тишком-нишком витрачав мільярди доларів ведення атак – не тільки на захист – у кіберпросторі. (Власне кажучи, те й інше часто є взаємозамінним: програмісти, які вміють створювати захист для власних систем, знають водночас і як проникати в комп’ютери інших).

А Сноуден підтвердив, що армія США хакнула не тільки комп’ютери китайської армії – але й у системи телефонних компаній та найпрестижнішого університету Китаю.

Хоч і до викриттів Сноудена багато експертів знали – чи бодай були практично впевнені – що уряд США брав участь у хакерських атаках на Китай, Вашингтон при цьому міг офіційно це заперечувати.

Будучи захищеними від серйозної критики, посадові особи США планували велику піар-кампанію з метою натиснути на Китай, щоб той припинив свою приховану діяльність у кіберпросторі – починаючи з погроз і закінчуючи, мабуть, судовими вироками щодо китайських хакерів. Посадові особи Китаю, хоча, звісно, добре знали про лицемірство американців, не звинувачували їх прямо, щоб не шкодити ще більше відносинам між країнами.

Проте логіка Пекіну змінилася після витоків інформації, до яких спричинив Сноуден. Зненацька у Китаю з’явились усі можливі підстави для публічних заяв про лицемірство США. Зрештою, Вашингтону важко ображатися на Пекін, якщо той вкаже на поведінку США й доведе її публічно доступними офіційними американськими документами.

Власне кажучи, після витоків у Китаю й не лишилося вибору, окрім як публічно відповідати Америці. Якщо б Китай не вказав на лицемірство США – це можна було б розтлумачити як слабкість. На прес-конференції після викриттів Сноудена, речник китайського Міністерства національної оборони заявив, що скандал "викриває справжнє обличчя та лицемірну поведінку щодо інтернет-безпеки" США.

Вашингтон був змушений припинити свою викривально-звинувачувальну кампанію проти китайського хакерства.

Витоки Меннінга та Сноудена позначають початок нової доби, в яку уряд США більше не може розраховувати на те, що його таємна поведінка залишиться таємною. Нині сотні тисяч американців мають доступ до засекречених документів, які у випадку оприлюднення змусять країну почервоніти.

Як показують нещодавні викриття, в добу флешок і камер на мобілках навіть найбільш драконівські закони та покарання не зупинять витоків інформації. В результаті, Вашингтон постав перед тим, що можна назвати лавиноподібним колапсом лицемірства – це докорінне звуження простору для маневру між заявленими цінностями й часом нахабним переслідуванням власних інтересів. Уряд США, його друзі та його вороги більше не можуть заперечувати темного боку закордонної політики США й муситимуть прямо про це говорити.

І СЛОВОМ, І ДІЛОМ

Колапс лицемірства ставить перед США неприємний вибір. В той чи інший бік – але політика та риторика мають зблизитися між собою.

Найпростішим для уряду США було б облишити лицемірну риторику взагалі й визнати вузько егоїстичні цілі багатьох своїх дій. Витоки інформації будуть викликати менший сором – і завдаватимуть меншої шкоди – якщо вони лише підтверджуватимуть те, що Вашингтон уже заявляв.

Власне, США могли б вирвати сторінку з підручників Китаю й Росії: замість описувати свою поведінку в термінах спільного блага, ці країни засуджують будь-що, що вважають загрозою власному національному суверенітету, й відкрито кажуть про свою прерогативу переслідувати власні інтереси.

Вашингтон міг би робити те саме, водночас продовжуючи засуджувати тих, хто спирчинився до витоків інформації, до значних термінів ув’язнення, і продовжуючи погрожувати країнам, які спробують надати їм притулок.

Втім, проблема з таким курсом полягає в тому, що національні інтереси США нерозривно зв’язані з глобальною системою багатосторонніх зв’язків та відносної відкритості.

Якщо США відмовиться від риторики загального блага, це подасть сигнал світові, що США більше не є відданими цілям світового ладу, який вони очолюють. А коли інші країни послідують за їхнім прикладом і перейдуть до захисту відкрито егоїстичних цілей, то може розвалитись уся система торгівлі та співпраці, яку десятиліттями будував Вашингтон. США не зможуть процвітати у світі, де кожен буде думати про міжнародну співпрацю так, як думає про неї Путін.

Кращою альтернативою для Вашингтона був би поворот у протилежному напрямку – почати діяти так, щоб це більш відповідало його риториці (в нашому випадку дадати Україні сучасну зброю і навчиит нею користуватися - ТЕКСТИ) Цей підхід також буде дорогим і недосконалим, оскільки в міжнародній політиці ідеали й інтереси часто приходять у зіткнення між собою. Проте уряд США, безсумнівно, може дозволити собі відмовитися від частини своєї лицемірної поведінки, не поставивши під загрозу національну безпеку.

Подвійні стандарти щодо тортур, практична байдужість до жертв серед цивільних поза США, роздування стеження за всім і вся у країні – все це не є вирішальним для добробуту країни, а в деяких випадках його підриває. Хоч нинішня адміністрація й відмовилася від деяких зі зловживань владою, яких припускалися попередники – й досі є чого прагнути.

Таємність як політичний вибір у демократичній країні ще можна виправдати. Виправдати нахабне лицемірство тяжче. Виборці приймають те, що не можуть знати все про дії свого уряду – але їм не подобається, коли їм брешуть. Якщо США хочуть зменшити свою небезпечну залежність від оруелівського дводумства – йому доведеться справді переглянути свою політику і вдатися до відкритих демократичних дебатів. Ера легкого лицемірства закінчилася.

інозмі сша росія політика війна