У тривожні часи Жадан пропонує почитати про кохання та інші пристрасті
«Месопотамія» Сергія Жадана вийшла друком під час революції. А тому – з одного боку прозвучала менш гучно, ніж могла б, а з другого, з’явилася саме тоді, коли люди в моменти перепочинку часто звертаються до речей неперехідних. У тому числі до літератури.
Книжку «Месопотамія» читав Олег Коцарев
Це мікс прози і поезії: більшу частину книжки посідають оповідання, безпосередньо означені як «Історії та біографії», а наприкінці є невеличка добірка віршів під назвою «Уточнення та узагальнення» (дуже програмова абстракція). Ну, плюс не варто забувати, що й Жаданова проза – завжди трішечки поезія.
На відміну від типового циклу оповідань і поезій, окремі тексти в «Месопотамії» навдивовижу щільно між собою пов’язані та переплетені. Поєднують їх герої, тематика і географія. Персонажі книжки – мешканці однієї дуже локальної частини міста. Місто вельми умовне, але багато хто без труднощів відчитає Харків, його центральну частину, власне, так званий Нагірний район (мені навіть довелося сім років провчитися в описаній тут школі).
Центр міста – і це підкреслено в Жадана – стоїть між двох невеликих річок. Так він символічно відтинається від решти світу й перетворюється на сцену всіх головних подій. Навіть коли йдеться про якісь історії, що трапилися на протилежному боці планети, вони однаково оповідаються саме тут, на пагорбі між двох річок. Саме звідси, напевно, й назва – Месопотамія, тобто Межиріччя. Що ж, міфологізація в Сергія Жадана завжди виходить доволі переконливо.
У цій локації живуть, на перший погляд, дуже різні персонажі. Спортсмени, проститутки, бізнесвумен і бізнесмени, безробітні, бармени й журналісти. Та всі вони мають головну функцію – пристрасть.
Переважно вона виливається в ті чи інші не дуже щасливі й спокійні форми кохання, аж до інцесту (що взагалі-то не характерно для книжок Жадана, але ось такий етап), хоча є ще бійки, сп’яніння та інші натхненні стани реальності.
Пристрасті болісні й відчайдушні, а щасливі миттєвості, здається, тільки занурюють мешканців цього Межиріччя ще глибше під воду. І контекст – традиційно романтизованого криміналу, генделиків, футболу, боротьби, невеселої та нелюбої праці (є тут, звичайно, й потужний соціальний підтекст, хоч і не з першого погляду помітний – Жадан, зокрема, дає свій діагноз атмосфери й настроїв у частині суспільства, як на мене, знову-таки дещо романтизований і міфологізований).
Все це наближається до латинської жагучості, мало не до такого собі фламенко, проте з ой як вагомою поправкою на східноукраїнський темперамент. Результат: тягучий, мулкий і загадковий. Важко втриматися від чергового річкового порівняння.
І, звичайно, стиль, манера – дуже-дуже впізнавані, аж до самоповторів, котрі не завжди прикрашають ці тексти.
То підкреслено риторична, мало не проповідницька мова, то стрибок у вир метафор або загадкових заломлень і метаморфоз простору, де місто здатне перетворитися на якусь середньовічно-архетипну фортецю, а в коридорі звичайної захаращеної будівлі «тихого центру» раптом з’являються таємні ходи в незрозумілі приміщення.
Любов, пристрасть, дружба – все це просто випалює героїв Жадана, проте умовний оповідач залишається більш-менш у рівновазі. Це плідне «протиставлення» оберігає книжку від занадто вже романтичних крайнощів (що до них завжди, по-моєму, рветься цей письменник) і робить її вдячним матеріалом для «читання під настрій» (особливо в емоційно насичені й загострені періоди, тобто, зокрема, й саме зараз), цитування в соцмережах і т.п.
Заспокоєння, стишення, примирення і катарсис настає в останній новелі – «Лука» (у «Месопотамії» взагалі ціла купа біблійних імен, і це не дивує). Один з нечисленних виходів за межі «Межиріччя».
Зустріч давніх друзів і просто позитивних малознайомих людей на дачі смертельно хворої людини з ніякового візиту ввічливості до напівпокійника перетворюється на тихий гімн життю, й навіть складається враження, що всі тремкі стосунки налагодяться. Ця сцена чимось корелює мені з Довженковою «Землею», з дідом і яблуками. Тільки от у Сергія Жадана герої вихованіші й не підганяють скоріше вже помирати.
А поетичний фінал – він справді пасує цій книжці. Не думаю, що вірші з «Уточнень та узагальнень» виглядали б так само виграшно в жанрово однорідній поетичній збірці. Занадто вже вони риторичні й міфологічні, знов-таки аж до відвертої біблійності. На тлі попередніх оповідань ці повтори доречні, без них би провисали.
Вірші закінчуються спокійним і майже затишним поверненням – «Завжди повертатись на ці пагорби й ріки, / де при брамах стоять митарі й охоронці…». Хоч повертатися було й не багато звідки: про більш ніж стабільний топос «Месопотамії» вже говорилось. Але добрі й наче всміхнені симпатичні образи завершального вірша –
«ось осінь ще не помітна.
Ось вечірні дерева, мов полкові знамена.
Ось її темний будинок, ось її вікна.
Можливо, вона чекає.
Можливо, навіть на мене» - можна зрозуміти як свідчення: українська пристрасть може занічуватися не вибухом, а заспокоєнням. І в сьогоднішніх обставинах читання цю звістку від Сергія Жадана потрібно визнати доброю.
