Чому Україні потрібна мажоритарна виборча система з обранням депутатів у два тури

В Україні вважається, що пропорційна система з відкритими списками – оптимальний варіант. Але погляньмо на наслідки, до яких може призвести пропорційна система виборів. Така система діє в Бельгії, державі, яка доволі часто жила без уряду по кілька місяців поспіль.

Найдовший період без уряду – один рік і сім місяців (2010-2011); попередній раз період без уряду тривав 6 місяців (2007). Загалом, з 1945 року дотепер у Бельгії працювало 47 урядів, при цьому, середній термін роботи уряду складає 1 рік і 5 місяців. Тобто, більшість урядів Бельгії не мала достатньо часу, щоб впровадити в життя послідовні зміни чи важливі реформи.

Про те, як Бельгія через двомовність опинилася на грані розколу, читайте тут

Пропорційна система виборів існувала також в Італії в 1946-1993рр. За цей період в Італії працював 61 уряд з середнім терміном роботи у 9 місяців.

Якщо парламент обирається за пропорційною системою, уряд найчастіше формується шляхом переговорів між партіями, які відбуваються вже після виборів і часто є тривалими (наприклад, уряд у Бельгії в грудні 2011 року сформувався після переговорів, які тривали 1 рік і 5 місяців). У цій ситуації склад та програма уряду відображає результати переговорів; воля виборців береться до уваги лише опосередковано.

Запровадження в Україні неналежної виборчої системи може призвести до ситуації, коли країна вимушена буде тривалий час існувати без уряду, здатного розв’язувати проблеми країни і впроваджувати реформи, або навіть без будь-якого уряду.

І якщо навіть з’явиться уряд, здатний діяти, то проблемою може стати відсутність простого та зрозумілого для всіх зв’язку між волею виборців та програмою того уряду. Неналежна виборча система може стати причиною провалу Євромайдану, що сталося і з Помаранчевою революцією.

Я переконаний, що найбільш корисною для України є повна відмова від пропорційної виборчої системи і вибори народних депутатів України за мажоритарною системою в одномандатних виборчих округах в два тури. Ця стаття пояснює, чому саме ця виборча система є кращою від пропорційної.

Мажоритарна система має в Україні погану славу – але чи то виправдано?

Мажоритарна складова у формуванні Верховної Ради України повернена у Законом від 17.11.2011 Про вибори народних депутатів України. Згідно з цим законом, половина складу парламенту обирається в одномандатних округах в одному турі, а інша половина – за пропорційною системою. У попередній склад Ради всі депутати обиралися за пропорційною системою.

Введення мажоритарної системи на виборах до Верховної Ради було маніпуляцією, яка дозволила Віктору Януковичу отримати більшість у новому складі Ради у 2012 році. 13 грудня більшість депутатів підтримала М. Азарова на посаду Прем’єр-міністра: Азарова підтримали 148 депутатів, що були вибрані в мажоритарних округах та 104 – вибрані за пропорційною системою (225 депутатів було обрано в кожній системі).

У цій ситуації недивно, що багато громадян України мають негативне ставлення до мажоритарної системи. Однак несприйняття Віктора Януковича та його методів не повинне бути достатньою підставою для відмови від мажоритарної виборчої системи.

Ця система не пов’язана лише з Януковичем. Вона використовувалася в 1990 і 1994 рр., – виключно мажоритарна в два тури. Це якраз та система, яку автор цієї статті вважає кращою (зазначимо, що склад парламенту, обраного в 1994 році, був найбільш інтелектуальним за всю історію нашого парламентаризму – ТЕКСТИ). В 1998 і 2002 рр. – так само як і в 2012 р. – половина депутатів обиралася за мажоритарною системою в один тур, а половина – за пропорційною системою.

«Помаранчеві» партії (опоненти В. Януковича) перемогли на виборах, які відбулися в 2006 році за пропорційною системою. Після цих виборів переговори щодо формування уряду тривали чотири місяці та призвели до формування міжпартійного уряду на чолі з Януковичем.

Дійшло до того, що Соціалістична Партія України, а також «Наша Україна» підтримали свого опонента. Таким чином, сформований уряд зовсім не відповідав волі більшості виборців. А це неприйнятно для демократії не менше, ніж маніпуляція, яка привела до формування уряду Азарова в 2012 році.

Тому можемо сказати, що система пропорційна, так само як і система мажоритарна в один тур, може створювати підстави для маніпуляцій, яких не повинно бути в демократії.

Формування уряду за умов пропорційної та мажоритарної системи

Якщо має місце мажоритарна система, як правило, одна з політичних партій або коаліція, утворена перед виборами, отримує в парламенті більшість, що дозволяє їй формувати уряд і реалізувати програму, яку вона обіцяла виборцям.

Приклад Британії

Мажоритарна система виборів в один тур застосовується у Великій Британії. За цією системою, партія-переможець отримує значно більше місць в парламенті порівняно з кількістю голосів виборців. Ничже наводимо приклад чотирьох останніх виборів до Нижньої Палати (Палати громад) Британського парламенту:

З 1900 р. у Великій Британії вибори до Палати громад відбувалися 29 разів, з них 24 рази партія-переможець здобувала незаперечну більшість в парламенті й могла формувати уряд та реалізовувати програму, яку пропонувала перед виборами.

І лише 5 разів такої більшості не було – таку ситуацію назвали hung parliament (підвішений парламент). Часом вона призводила до утворення коаліційного уряду, утвореного двома партіями, а інколи – до дострокових парламентських виборів.

Від 1945 року і дотепер Велика Британія мала 20 урядів. Середній час роботи уряду – 3 роки і 5 місяців (нагадаємо, за умов пропорційної системи: в Італії – 9 місяців, в Бельгії – 1 рік і 5 місяців). Періодів без уряду в Британії не було зовсім.

У Великобританії завжди функціонував уряд, який мав підтримку більшості парламенту. Від 1945 року мав місце лише один винятковий випадок: у 1974 р. функціонував уряд меншості, він не міг ефективно правити, оскільки не мав практичної можливості отримати такі закони, які робили б його діяльність успішною. Тому було проведено нові вибори, які й призвели до формування нової більшості (вибори у жовтні 1974 р. виграли Лейбористи).

Вочевидь, такий спосіб отримання більшості, як позачергові вибори, є більш демократичним, ніж пошук більшості через міжпартійні торги та переговори, що мають місце у пропорційній системі.

У 2010 р. вибори не призвели до формування більшості в Палаті Громад. Як наслідок, з 2010 року й дотепер країною править коаліційний уряд, що для Великобританії є винятком. Однак Британський коаліційний уряд відрізняється від коаліційних урядів в умовах пропорційної системи.

Так, цей уряд утворений двома партіями, тоді як в умовах пропорційної системи уряд часто формують три, а то й 4 чи 5 партій. А також цей уряд стабільний.

Детальніше про вестмінстерську ситему, за якої міністрами можуть стати тільки обрані до парламенту депутати, читайте тут. (Ця практика корисна і для України, оскільки у нас міністрами стають люди, яких виборці не вповноважували керувати країною, а часто навіть не здогадуються, що це за люди – ТЕКСТИ)

Приклад Франції

З 1958 р. у Франції Національна Асамблея формується на основі мажоритарної двотурової системи (однак у 1986 р. було використано пропорційну систему).

Мажоритарна система Франції функціонує так: у першому турі в окрузі виграє той, хто отримує абсолютну більшість голосів; якщо жоден кандидат не набрав абсолютної більшості, то організовується другий тур, у якому беруть участь два, а часом і три кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів виборців.

В другому туру переможцем вважається той, хто отримав найбільшу кількість голосів. У Франції формуються коаліції, але ці коаліції мають інший характер, аніж коаліції в умовах пропорційних систем: вони утворюються вже перед виборами на підставі програми, яка є спільною для коаліції.

Це можна порівняти з виборами в Україні у 2012: «Батьківщина» і «Свобода» мали в одномандатних округах єдиного кандидата, і тим самим демонстрували прагнення діяти разом.

За пропорційної системи кожна партія, аби отримати найкращий результат, повинна перед виборами продемонструвати свою відмінність від інших партій. А значить, мусить критикувати інші партії, навіть ті, які мають подібні погляди, з якими могли б утворити коаліцію після виборів.

Часто партії навіть не згадують перед виборами, яку коаліцію будуть робити, а коаліція твориться шляхом переговорів після виборів. В мажоритарній системі французького зразка мандат можна здобути лише за умов отримання більшості голосів виборців.

Більшість можна здобути через залучення якомога ширшої підтримки виборців, тому політичні партії, які мають подібні погляди і намір створити коаліцію в парламенті, в другому турі мають спільного кандидата і його підтримують.

Середня тривалість існування уряду у Франції – 2 роки і 5 місяців (зміни в уряді протягом дії повноважень Національної Асамблеї завжди є результатом особистого рішення президента республіки, а не волею парламенту). Періодів без уряду у Франції не було з 1958 року.

Приклад Польщі (2005)

Вибори до польського Сейму відбуваються згідно з системою, котра дуже схожа на ту, яку пропонують в Україні зараз.

У 2001-2005 рр. у Польщі урядувала коаліція, в якій головну роль відігравали колишні комуністи. Перед виборами, які мали відбутися в 2005 році, всі були певні, що дві антикомуністичні праві партії здобудуть разом перемогу і після виборів сформують урядову коаліцію.

Ці партії – Громадянська платформа (PO) Дональда Туска та Право і Справедливість (PiS) братів Качиньских. Для значної частини виборців вибір між цими партіями був вибором нюансів. Однак після виборів PiS утворив коаліцію не з РО, а з двома малими радикальними партіями: LPR (Ліга польських родин, вороже налаштована до ЄС) та партією Самооборона (популістична партія, керована колишнім комуністом).

Замість антикомуністичного, правого уряду, виборці отримали суміш антикомуністів та колишніх комуністів з ворогами ЄС.

Відзначимо, що через низку сексуальних, корупційних скандалів та провокацій мала місце урядова криза. Наслідком стали. позачергові вибори до Сейму у 2007р, які PiS, LPR та «Самооборона» програли.

Формування уряду в 2005 р. в Польщі нагадує формування уряду Януковича у 2006 р. В обох випадках більшість у парламенті отримали партії, які, за очікуваннями виборців, мали б утворити коаліцію (в Україні – помаранчеві, в Польщі – антикомуністи). В обох випадках коаліції руйнувалися і замінялися чимось таким, на що не було згоди виборців.

Приклад виборів голови Європейської Комісії (2009)

Приклад Польщі у 2005 р. та України у 2006 р. показує, що пропорційна система виборів може працювати недемократично і призводити до формування уряду, який відрізняється від очікувань виборців. Однак ці приклади не дуже типові.

Типова для пропорційної системи ситуація – коли виборці взагалі не розуміють, який уряд буде сформовано, адже переговори відбудуться вже після виборів.

Приклад такої – типової – ситуації можна побачити при формуванні Європейської Комісії, котра для ЄС виконує функції уряду.

Оскільки Європарламент формується за пропорційною системою, то він є досить фрагментованим. Його фракції хочуть здійснювати вплив, і тому намагаються впливати на формування Єврокомісії.

Вступаючи в переговори, кожна партія намагається максимально багато вторгувати за підтримку тої чи іншої кандидатури, тому рішення часто відтягується. Наприклад, у 2009 р. європейські соціалісти до останньої хвилини торгувалися з Хосе Мануелем Барозу, кандидатом на пост голови Європейської Комісії: хотіли надати йому підтримку в обмін на включення до політики Комісії лівої ідеології.

Включення лівих елементів до програми Єврокомісії означало, що її не будуть підтримувати британські консерватори і польський PiS, які вимагали від Барозу чіткої правої політики.

Зрештою, Барозу прийняв підтримку консерваторів і PiS, а не соціалістів, та став керівником Єврокомісії на основі програми правиці. Але ці рішення були прийняті вже після виборів, без огляду на волю виборців. Таким чином, зв'язок між виборами до Європарламенту та формуванням Єврокомісії є складним і незрозумілим для виборця.

Прихід до влади Адольфа Гітлера (1933)

Пропорційна виборча система призводить до фрагментації парламенту, що суттєво ускладнює формування уряду та прийняття рішень.

Більше того, пропорційна система виборів часто приводить на керівні посади політиків, які не мають підтримки багатьох виборців; це можливо лише шляхом партійних переговорів (часто за участі партій, які не мають широкої підтримки).

Найвідоміша в історії катастрофа, яка стала наслідком пропорційної системи – прихід до влади Адольфа Гітлера у 1933 р. у Німеччині. Це стало можливим після дворічних проблем у системі влади, коли Рейхстаг (німецький парламент) був настільки фрагментований, що не міг приймати жодних рішень (в 1930 р. до складу німецького парламенту входило 15 різних політичних партій). З 1928 р. уряд канцлера формували партії, які не мали значної підтримки виборців.

У листопаді 1932 р. NSDAP – партія Гітлера – отримала на виборах 33% голосів виборців, Комуністична партія – 17%, разом це 50%, хоча обидві ці партії були проти демократії. Як наслідок – двомісячні міжпартійні переговори, в яких Гітлер за згодою демократично обраного президента Гінденбурга таки здобув посаду канцлера. При цьому Гітлер відверто декларував наміри ліквідувати демократію.

Таким чином, пропорційна система виборів призвела до того, що німці (і звичайні виборці, і політична еліта, включаючи президента) втратили віру в демократію і дозволили її ліквідацію.

Інші випадки порушення або знищення демократії

Подібні до описаних у Німеччині механізми мали місце в інших державах та інших періодах. В міжвоєнний період кільканадцять переворотів відбулось в демократичних країнах Європи (наприклад. Італія – 1924 рік, Польща – 1926, Литва – 1926, Латвія – 1934, Естонія – 1934). В державах Латинської Америки такі події мали місце вже після Другої Світової війни. В усіх цих випадках застосування пропорційної виборчої системи було одним із факторів, які призвели до краху демократії.

Голосування за партію чи голосування за особу?

Досі говорилося про вплив виборчої системи на парламент в цілому, зокрема, на його здатність приймати рішення. Тепер поговоримо про систему виборів з іншої точки зору: спосіб обрання окремих депутатів.

Чого хочуть виборці

Я був довготерміновим спостерігачем на виборах до Верховної Ради України у 2012 р., працював в Тернополі. Вже за кілька тижнів до виборів було зрозуміло, що в одномандатному окрузі переможе Олексій Кайда, узгоджений кандидат від «Свободи» та «Батьківщини»: опитування показували його перевагу над іншими кандидатами, так само як і перевагу політичних сил, які він репрезентував (О. Кайда здобув 57% голосів на виборах, наступний кандидат в цьому окрузі набрав лише 15%).

Зовсім інша ситуація була в пропорційній частині виборів у Тернополі. Хоча й тут можна було бути певним, що партії «Свобода» та «Батьківщина» наберуть більшість, однак невідомим залишалося, скільки голосів вони наберуть. Тим часом кожен голос був дуже важливим, тому що ці голоси сумувалися з голосами виборців з усієї України і впливали на формування нової коаліції.

Табло для голосування у Верховній Раді. Вибрані за списками депутати часто голосують так, як скаже партійний лідер. Обрані по мажоритарці теж не надто зважають на виборців

У цій ситуації раціонально було сконцентруватися на пропорційній частині виборів, запропонувати обрати між потенційними прем’єрами – М. Азаровим та А. Яценюком.. Однак кампанія пропорційної складової у Тернополі майже не була видимою, навіть фото Азарова та Яценюка ніде не були розміщені. Найбільш видимою була кампанія мажоритарників, які навіть не мали шансів (О.Кайда кампанії майже не вів). Журналісти були зацікавлені дебатами кандидатів – мажоритарників, а не політичними партіями – учасниками пропорційних виборів.

Така ситуація типова і в Україні, і в інших державах: вибори, які стосуються окремих осіб, викликають більшу зацікавленість.

Партійні списки сприймаються виборцями, як щось абстрактне та неважливе

Партійні списки кандидатів сприймаються виборцями та журналістами як щось абстрактне та не надто важливе. Висновок: аби вибори відповідали потребам громадян і викликали зацікавлення, вони мусять стосуватися окремих кандидатів, а не партійних списків.

Про пропорційну систему з відкритими списками

Згідно з цією системою, виборці будуть голосувати за партію та одночасно обирати одного з кандидатів у списку цієї партії. Серед кандидатів з партійного списку пріоритетне право стати депутатом має той, хто здобув найбільшу кількість голосів.

Детально про "відкриті списки" і недоліки мажоритарки читайте тут

Здається, що відкриті списки сприяють конкуренції, однак на практиці вони не працюють належним чином, тому що велика кількість виборців звертає увагу лише на найбільш відомих кандидатів.

Пропорційна система виборів із відкритими списками функціонує в умовах великих багатомандатних виборчих округів.

Приклади: в Польщі налічується 41 округ (в середньому 11 мандатів у окрузі); проект Закону України від 2 червня 2014 передбачає 28 округів (в середньому 16 мандатів у окрузі).

В такому великому окрузі лише декілька політиків відграють важливу публічну роль в кампанії виборів, і щодо них виборці формують свою позицію. Кількість таких політиків є значно меншою, ніж кількість мандатів у окрузі. А тому, аби вибір був реальний, виборці мають цікавитися кількістю кандидатів більше, ніж кількістю мандатів.

Як приклад, візьмемо варшавський виборчий округ на виборах до польського Сейму у 2011 р.

З цього округу обирається 20 депутатів за пропорційною системою з відкритими списками. На останніх виборах (2011р.) тут брали участь важливі політики – Дональд Туск (прем'єр-міністр, лідер «Громадянської платформи»), Ярослав Качиньскі (лідер партії «Право і Справедливість»), а також низка інших важливих політиків – лідерів менших політичних партій, які цікавили виборців (Ришард Каліш, Януш Палікот, Павєл Понціліуш) і відомі політики з двох головних партія (PO та PiS).

В тому окрузі 81% голосів отримали вісім найпопулярніших кандидатів. Серед них семеро отримало мандати, а один, Павєл Понціліуш, потерпів поразку через занадто слабкий результат своєї партії. Те, хто отримав інші 13 мандатів (тобто, переважну більшість мандатів), вирішив розподіл голосів серед решти 19% виборців.

Ті мандати отримали кандидати, які не були популярні в Варшаві, чи навіть невідомі переважній більшості виборців: кожен обраний депутат отримав між 0.3% і 0,9% голосів.

Щоб зрозуміти логіку таких виборів, розглянемо результати виборів партії – переможниці, Громадянської платформи (PO).

З огляду на популярність цієї партії та її лідера Д.Туска було відомо заздалегідь, що у Варшавському окрузі Громадянська платформа отримає багато мандатів депутатів (насправді отримала 11) і що один з цих мандатів буде для Дональда Туска. В рамках PO інтрига полягала лише в тому, які інші кандидати партії отримають депутатські мандати.

75% виборців, які підтримали Громадянську Платформу, голосували за Д.Туска. Результат Туска логічний, якщо взяти до уваги його популярність і важливу роль, яку він відграє в Польщі. Але його результат одночасно означає, що 75% виборців його партій фактично відмовилися від рішення щодо вибору інших кандидатів від партії, про це задумалися лише 25% виборців PO.

Троє найпопулярніших кандидатів від РО (в тому числі Д.Туск) разом отримали 86% голосів виборців, які голосували за цю партію. Ці 86% виборців PO прийняли рішення про обрання трьох осіб. Вибір осіб, які отримали інші 8 мандатів PO, набрали лише 14% виборців, які голосовали за РО (6,67% усіх виборців, які проголосували в окрузі).

Між іншими, Лешек Ястжебскі, кандидат із списку PO, який отримав 0,30% голосів, був обраний, а Ева Чешейко-Сохацка, яка отримала 0,24% – не була обрана. Ці кандидати цілком невідомі особи в Варшаві.

Такі ж наслідки виборів і для іншої великої партії Польщі – партії «Право і справедливість», де 73% варшавських виборців цієї партії голосували за лідера – Ярослава Качиньского. Пшемислав Віплер, депутат від РіS, обраний найнижчою кількістю голосів (0,43% усіх голосів), після виборів став відомий лобіюванням тютонових кампаній (які його просто «купили»), зміною партійної приналежності та п’яними бійками на вулиці.

Порівняння з мажоритарною системою:

Недоліки, які описані вище, не притаманні мажоритарним виборчим системам, де виборці обирають одного (а не 20). В цій ситуації неможливо вибрати кандидата, який невідомий або непопулярний в окрузі. Вибір конкретних осіб є реальним.

Міжнародні стандарти щодо кандидатів

Копенгагенський документ – політична декларація, яка прийнята 29 червня 1990 р. державами-учасницями Конференції Безпеки і Співпраці в Європі – широко й точно описує стандарти демократії та прав людини.

Пункт 7.5 цього документу зазначає: держави поважають право громадян добиватися політичних чи державних посад без дискримінації – як особисто, так і в якості представників політичних партій чи організацій.

Виходячи з тих положень, пропорційна виборча система не може застосовуватись, оскільки вона дає можливість балатуватись виключно партійним представникам і не дає можливості кандидувати самостійно. Тому якщо Україна прийме пропорційну виборчу систему, то це буде порушенням демократичних стандартів.

Введення пропорційної системи всупереч пункту 7.5 Копенгагенського документу означатиме, що депутати будуть повністю залежати від своїх партій, тому що без згоди партії висування на наступний термін буде неможливим.

Якщо додати до цього той факт, що значна кількість депутатів, які обираються на основі пропорційної системи – це люди, які майже повністю позбавлені популярності серед виборців, і таким чином позбавлені політичної ваги (в наведеному вище прикладі таких депутатів є 13 з 20 мандатів в окрузі) – Верховна Рада, обрана згідно з цією системою, не буде осередком влади, що діє від імені народу (що суперечить Конституції).

А буде натомість тільки групою людей, з якої частина слухняно підтримуватиме уряд, а решта сліпо підтримуватиме лідерів опозиційних партій.

Пропорційність є ілюзорною (не існує пропорційних рішень)

На закінчення я хочу поставити під сумнів твердження про те, що пропорційні вибори – це справедливо, оскільки партії отримують вплив пропорційно до підтримки виборців.

Це помилкова точка зору: в кожній політичній системі рішення приймається більшістю. Пропорційного рішення не існує. Фактично, незалежно від виборчої системи, уряд має підтримку більшості, а не всіх депутатів. Закони ухвалюються більшістю, а не всіма депутатами.

Це означає, що частина депутатів, які представляють частину суспільства, не беруться до уваги при формуванні уряду чи прийнятті законів. Уряд не є пропорційним представником всього суспільства.

В умовах пропорційної системи урядові коаліції користуються підтримкою різних політичних сил і творяться з них, оскільки жодна з них не здатна самостійно створити більшість в парламенті. Це можна видавати за перевагу цієї системи.

Але таке різноманіття також існує і в мажоритарній системі, з однією лише відмінністю – ми знаємо склад коаліції та її программу до виборів, а не після. Широке політичне порозуміння твориться в мажоритарній системі не менше, ніж у пропорційній. Ось кілька прикладів.

Коли в 2008 році американська Республіканська партія номінувала Джона Маккейна, чоловіка, не пов’язаного з релігійними рухами, кандидатом у президенти США, кандидатом на пост віце-президента партія висунула місіс Сару Пейлін, одну з провідних активісток, пов'язаних з правими релігійними рухами. Отже, кандидатура Маккейн-Пейлін, в теорії однопартійна, насправді була коаліцією двох дуже різних політичних тенденцій.

Президент Франції Саркозі залучив до свого уряду в 2007 році кількох відомих активістів протилежної йому соціалістичної партії (найвідомішим серед них був міністр закордонних справ Бернар Кушнер), таким чином посилюючи підтримку уряду, а також збільшуючи спектр політичних поглядів, представлених в уряді.

Франсуа Олланд, соціаліст, обраний президентом Франції в 2012 році, також намагається отримати якомога ширшу політичну базу для свого уряду. Він намагається правити так, щоб задовольнити партію зелених (наприклад, заборонив видобувати сланцевий газ), геїв (дозволив гей-шлюби), комуністів (ввів драконівське оподаткування багатих).

Олланд також продовжує політику свого попередника Саркозі, ворожу стосовно іммігрантів, задля отримання підтримки націоналістів (Front National).

Навіть якщо політика президента Олланда не має багато сенсу, ця політика є гарним прикладом ефекту, який часто асоціюється з пропорційною виборчою системою – залучення різних політичних сил до роботи в уряді. Цей прийом однаково працює як в мажорітарній, так і в пропорційній системі, але при мажоритарній системі ця політика є чесною щодо виборців: все (гей-шлюби, драконівські податки, сланцевий газ) було відомо виборцям заздалегідь, і вони за це голосували.

Висновки

Пропорційна виборча система часто призводить до нестабільних урядів, навіть більше – до неможливості формування уряду.

Натомість мажоритарна система зазвичай призводить до функціонування стабільних урядів (той самий склад уряду з тою самою програмою здійснює діяльність протягом всієї каденції парламенту).

Склад та програма уряду в пропорційній системі є результатом міжпартійних переговорів, які часто тривають по декілька місяців після виборів. Вони не є безпосереднім відображенням волі виборців.

У виборців існує сильна потреба вибирати до парламенту конкретних осіб, а не партійні списки. Ця потреба також відображена у міжнародних документах, що стосуються стандартів демократії, які вимагають, щоб індивідуальні безпартійні кандидати без дискримінації мали право на участь у виборах.

Мажоритарна виборча система дає можливість голосувати за конкретну особу, яка може представляти партію або ж саму себе. Пропорційна система таких можливостей не дає.

концепція вибори дискусія політика