«Заморожування» конфлікту на Донбасі вигідно Україні, ЄС та сепаратистам. Не вигідно Росії, їй потрібна постійна війна.

Логіка врегулювання конфлікту на Донбасі вказує на те, що частина території України в найближчій перспективі перебуватиме поза контролем органів державної влади. На думку речника Служби безпеки України М.Лубківського, цей період триватиме щонайменше 4-5 років. Протягом цього часу у окупованої бойовиками ДНР-ЛНР території де-факто існуватиме певний «особливий статус».

Він може мати різне юридичне оформлення, міру відчуження територій, контрольованих сепаратистами, може бути також відмінною – від особливого самоврядування (як це передбачалося мінським протоколом і відповідним Законом) до повної ізоляції на межі збройного протистояння (як це виглядає найбільш імовірним сьогодні).

Та в кожному разі відносини між Україною і територіями, підконтрольними «ДНР-ЛНР», самою логікою державного урядування та міжнародних норм і практик врегулювання збройних конфліктів буде спрямовуватися в річище однієї з відомих і апробованих на сьогодні моделей подібного співіснування.

Тому для кращого розуміння перспектив врегулювання на сході варто «приміряти» на нашу ситуацію досвід розв’язання інших конфліктів, подібних до української кризи 2014 року.

Інші сепаратисти

Оглядаючи карту світу в пошуках аналогій з донецьким сепаратизмом, слід найперше вказати його важливі відмінності від більшості подібних феноменів.

Донецький сепаратизм не існував як значуще суспільне явище до березня 2014 року. І це його принципова відмінність від сепаратизму басків, шотландців, каталонців, чеченців, курдів. Активність невеличких груп донецьких сепаратистів час від часу виникала на маргінесі політичного життя регіону, але ніколи не сприймалася серйозно ні офіційним Києвом, ні абсолютною більшістю мешканців регіону.

Друга особливість феномену «ДНР-ЛНР» полягає в тому, що територія, підконтрольна бойовикам, ніколи не була спірною територією у відносинах двох сусідніх країн – у даному випадку, України і Росії. Цим донецький випадок суттєво відрізняється, скажімо, від кримського, а тим більше – від кіпрського чи карабаського.

Слід підкреслити й іншу особливість. В основі конфлікту на Донбасі не лежить етнічний, конфесійний чи мовний поділ. Хоч відповідні маркери ідентичності залучаються сепаратистами для обґрунтування своїх дій, але реальність спростовує їхні аргументи: за названими вище ознаками воюючі на Донбасі сторони насправді відрізняються між собою дуже мало.

Цим конфлікт на Донбасі різниться з більшістю відомих нам «заморожених конфліктів» на території колишнього СРСР (Абхазія, Осетія, Карабах), в колишній Югославії, а тим більше – з протистояннями сунітів та шиїтів у країнах Близького Сходу, відокремленням Сінгапуру від Малайзії, квебекською ідентичністю в Канаді та ін.

Класика революцій

За своїми рушійними силами, характером взаємних претензій ситуація на Донбасі нагадує класичні буржуазні (соціалістичні) революції, коли Вандея не визнає владу Парижа, американський Південь повстає проти Півночі, або – в ближчих до нас часах – Тайвань відокремлюється від Китаю, а Корея і В’єтнам (під дією зовнішніх чинників) діляться навпіл.

Якщо додати до цього ознаки національно-визвольної боротьби, що суттєвим чином сформували обличчя Євромайдану, то цей сюжет вкладається в схему громадянського протистояння як елементу національного самовизначення.

Таке протистояння неминуче завершує період невизначеності, оскільки нова визначеність в постколоніальному суспільстві ніколи не може задовольнити усі соціальні групи та всі ідентичності, що виникли в процесі становлення незалежності. За цих умов цілком закономірно виникає незгода «жити разом», що набуває форми територіальної автономії і майже завжди супроводжується збройним протистоянням.

Особливістю донецько-луганського контрреволюційного заколоту є активна участь зовнішнього чинника (Росії) та певна підміна мотивації: замість ідеї реваншу на перший план вийшла ідея відокремлення. Власне, ці два аспекти донбаського сепаратизму між собою пов’язані зворотнім причинно-наслідковим зв’язком.

Придністровський варіант

Штучність «повстання», його інспірованість іззовні стали очевидними одразу після збройного захоплення адмінбудівель диверсійними групами у Луганську, Слов’янську та інших містах регіону. Навіть та досить велика підтримка, яку отримали заколотники від місцевого контрреволюційного активу, була значною мірою обумовлена прикладом Криму, який безболісно відокремився від національної революції в Україні і моментально був приєднаний колишньою метрополією.

Але тим самим Донбас поставив себе «поза грою» в загальноукраїнському контексті і поховав усі надії на контрреволюційний реванш в масштабах країни у самому зародку.

Таким чином, генезис феномену «ДНР-ЛНР» вказує на його найбільшу подібність до ситуації з ПМР – Придністровською молдавською республікою, що виникла з подібного контрреволюційного заколоту російськомовних адептів колишнього Союзу в умовах національного самовизначення Молдови.

Інші аналогії з пострадянськими і посткомуністичними замороженими конфліктами є менш вдалими. Так, приміром, невизнана Абхазія, принаймні, спирається на етнічну окремішність абхазів, а незалежність поділеної на зони контролю Боснії та Герцеговини – навпаки – не має в своїй основі державоутворюючого етносу, який міг би бути повноцінним суб’єктом національного самовизначення.

Втім, відмінностей придністровського сепаратизму від донбаського є не менше, ніж подібностей.

По-перше, цей сепаратизм є досить давнім: вже в останні роки існування СРСР відповідні території зробили рішучі кроки до юридичного оформлення своєї окремішності від Молдови.

По-друге, відмінність між молдовською/румунською та російською мовою є справді доволі суттєвою, тож мовне питання, яке лежало в основі конфлікту, в даному випадку для більшості мешканців Придністров’я було не питанням психологічного комфорту, але реальною проблемою доступу до державної комунікації.

Росії незалежний Донбас не потрібен

По-третє, додатковим мотивом відокремлення була імовірність ліквідації Молдови як незалежної держави та приєднання до цілком вже чужої для придністровців Румунії. По-четверте, вирішальну роль у силовому забезпеченні відокремлення Придністров’я від Молдови відіграла 14-та армія Російської Федерації, яка не була сюди введена, а залишилася на території республіки з часів СРСР.

Усі названі чинники були сприятливими для утвердження придністровського сепаратизму та його результативного завершення у вигляді «замороженого конфлікту» та невизнаної державності. І вони ж відсутні в ситуації навколо Донбасу.

Натомість сепаратизм «ДНР-ЛНР» може похвалитися своїми перевагами для досягнення цілей відокремлення від України.

Це, по-перше, демонізація офіційного Києва, сформована в уяві мешканців регіону зусиллями російської пропаганди, та, по-друге, безпосередній кордон з Росією, що дає можливість безперешкодно забезпечувати сепаратистів інструкторами, зброєю, вогневою підтримкою, ресурсами, а в разі потреби – й підперти незалежність «народних республік» путінської Новоросії регулярними військовими частинами РФ.

Плани Росії

Для того, щоб спрогнозувати подальшу еволюцію феномену донбаського сепаратизму та долю територій з «особливим статусом», необхідно зрозуміти, які сценарії є базовими для основних учасників конфлікту.

Найбільш важливо, зокрема, зрозуміти плани керівництва Росії як головного «замовника» сепаратистського заколоту. З цього приводу є чимало різних припущень та міркувань, але найбільш імовірною є версія про план поділу України в результаті внутрішньополітичної кризи.

При цьому, звичайно ж, розміри Новоросії мали приблизно збігатися з зоною електоральної підтримки Партії регіонів та В.Януковича на попередніх виборах (2004-2012 рр.), себто охопити Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську, Миколаївську та Одеську області.

Такий поділ України задовольняв усі потреби та інтереси Кремля в регіоні на даному історичному етапі: він підтверджував тезу Путіна про штучність України як держави, давав вільний доступ до російського Криму, маргіналізував Україну як політичний та економічний чинник на пострадянському просторі, забезпечував російський ВПК необхідною продукцією українських підприємств і головне – надавав реальних обрисів проекту реставрації СРСР.

Однак недооцінка зрілості української політичної нації призвели до корекції російського сценарію. Замість поділу України на «нашу» і «не нашу» вдалося домогтися лише відокремлення від неї нежиттєздатного шматка території, отримавши при цьому у світі репутацію агресора і вкрай ненадійної ланки системи міжнародних відносин загалом і європейської безпеки зокрема.

За цих умов слід очікувати, що Росія обере подвійну тактику. Не втрачаючи остаточно наміру заволодіти всією південно-східною частиною України (наприклад, внаслідок соціально-економічного колапсу чи внутрішньополітичної кризи), Кремль використовуватиме підконтрольні сили на Донбасі для тиску на Україну, її дискредитації, підтримання градусу антиукраїнської істерії в самій Росії та серед адептів імперського реваншу на всьому пострадянському просторі.

Тому Росія, скоріш за все, підтримуватиме вогнище конфлікту на Донбасі, але при цьому не зробить необхідних кроків до визнання «ДНР-ЛНР», що могло б на даному етапі стабілізувати і лінію розмежування, і соціально-економічне становище в регіоні.

У цьому сенсі інтереси керівництва «народних республік» та їхніх московських кураторів стають цілком протилежними.

Для перших приклад Придністров’я на сьогоднішній день є, мабуть, найбільш привабливим варіантом завершення конфлікту.

Адже, незважаючи на невизнаний міжнародний статус, Тирасполь зумів отримати певні преференції та сприятливий економічний режим з боку офіційної Молдови (Закон «Про основні положення особливого правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров’я)»), а разом з тим населення регіону значною мірою перебуває на фінансовому утриманні Москви (пільгове постачання газу, надбавки до пенсій і т.ін.).

При цьому складається ситуація, коли Придністров’я заздрить Криму (оскільки хоче стати суб’єктом Російської Федерації), а сепаратистський Донбас починає заздрити Придністров’ю. Бо там офіційно присутні російські «миротворці», гарантовані соціальні виплати, не зруйнована інфраструктура і просто – закінчилася війна.

Однак, досягнути такого статусу керівникам «ДНР-ЛНР» на практиці дуже складно. І головним чином тому, що це не влаштовує Росію.

Росія не хоче вводити своїх «миротворців», аби не переводити формат «гібридної» війни в формат відкритої зовнішньої агресії. Росія не хоче годувати, обігрівати, шукати роботу ще парі мільйонів чоловік (на додачу до Чечні, Осетії, Абхазії, Криму і того ж таки Придністров’я, де проживає близько 0,5 млн. чол.).

Росія не хоче допустити стабілізації ситуації в Україні, яка настане з моменту остаточного «умиротворення» Донбасу.

Інтерес ЄС

Прямо протилежними до російських є інтереси ЄС в Україні. Об’єднана Європа хотіла б перегорнути сторінку української кризи якомога швидше, а досвід минулих двох десятиріч говорить, що досягнути цього найпростіше через «заморожування конфлікту».

Воно передбачає стабілізацію «лінії розмежування», контроль за дотриманням припинення вогню, гуманітарні місії, переговорні групи, мандат ООН чи спеціальну місію ОБСЄ. У цьому рутинному процесі головне – це збереження статус-кво та розподіл відповідальності між усіма учасниками процесу.

Це означатиме, що ідея Новоросії вмерла при пологах, Україна нестиме тягар соціально-економічних зобов’язань перед Донбасом, але зможе рушити шляхом європейської інтеграції без озирання над можливий удар у спину, а Росія повертається у похмільний стан патріотичного розчарування, економічної стагнації та помірної міжнародно-політичної ізоляції.

У цьому пункті бажаний сценарій Європи та нинішнього керівництва України різниться хіба що в деталях. При чому ці деталі стосуються головним чином фінансових аспектів врегулювання, а не суті проблеми.

Тож, узагальнюючи, можна сказати, що Україна і Європа ведуть сьогодні спільну лінію на перетворення зони конфлікту на аналог молдовського Придністров’я, що в цілому відповідає інтересам керівників «ДНР-ЛНР».

Натомість Росія прагне перетворити самопроголошені республіки на постійно воюючі угруповання православних «джихадистів», а Україну – відповідно – й надалі тримати в стані громадянського конфлікту (приміром, за сирійським зразком).

Втім, якщо Росії вдасться зірвати мирне врегулювання на Донбасі, то ситуація може розвиватися вже за цілком відмінними сценаріями: масштабні і кровопролитні бої, втягування у війну інших країн; посилення санкцій і як наслідок внутрішньополітична криза в РФ та можливий розпад останньої імперії.

Матеріал підготовлено за сприяння фонду National Endowment for Democracy (NED)

єс донбас росія політика концепція