Революція, війна, зрада, мінливість слави. Троїцький поставив «Коріолана»за Шекспіром, але про сучасність

29 листопада до київського Палацу культури КПІ вишикувалася довжелезна черга, у фойє закладу регулярно траплялися відомі люди, а глядацька зала була заповнена вщент. Усі ознаки ажіотажу та заявка на гучний успіх – це опера «Коріолан» Влада Троїцького за однойменною трагедією Вільяма Шекспіра.

І, між іншим, опера, анонсована не лише як експериментальна, але й вельми актуальна саме для сьогоднішньої України. В одному з коментарів для ЗМІ режисер сказав, що її перипетії нагадують нашу Верховну Раду, зустрічалися й інші паралелі.

Отож, чи справді це опера про нас і для нас? І чи виправдані хвалебні аванси?

«Комбат» Кай Марцій

Почнімо з самого сюжету. Трагедію «Коріолан» чимало дослідників вважають одним із пізніх творів Шекспіра. Якщо коротко, у центрі – постать сміливого, по-своєму шляхетного, але зарозумілого, прямолінійного, похмурого й зневажливого до «черні» давньоримського полководця Кая Марція. Він відверто конфліктує з простими римлянами.

Але коли дістає перемогу над давніми ворогами Риму й бере одну з фортець країни вольсків Коріоли (звідси – і його третє ім’я Коріолан, що дало назву п’єсі), виявляючи справжні дива мужності, то вмить виявляється улюбленцем натовпу. Йому навіть пропонують стати консулом.

Фото з прем'єри «Коріолан»

Та для цього треба пройти невеличку «формальність» – попросити плебеїв підтримати його, говорити до них шанобливо, демонструвати їм свої поранення. Це для Коріолана – надважке завдання. Спробувавши напочатку зав’зяати контакт із виборцями, він зрештою «зривається» й каже їм усе, що про них думає: про їхнє боягузтво, мінливість громадської думки, продажність, дурість, бруд і таке інше.

Нагадує, що право голосу плебеїв загрожує безпеці міста і країни. Починається черговий бунт і політична криза. Попри вмовляння патриціїв, друзів Коріолана, більшість прирікає його на вигнання з Риму.

Сповнений злості й відчаю, герой іде до свого ворога номер один – полководця вольсків Тулла Авфідія. Він стає з ним пліч-о-пліч, щоб помститися римлянам. Зібране ними військо швидко громить римську армію і тільки благання матері Коріолана рятують Вічне місто від знищення.

Коріолан дарує Риму мир на вигідних для вольсків умовах, але тут з’ясовується, що Авфідій насправді не забув ненависті до свого колишнього ворога і тільки чекає миті, щоб завдати удар у спину…

Звісно, очікування тих, хто чекав на дуже вже буквальні паралелі з Україною, однозначні алюзії, не надто справдились. Але якщо трішечки абстрагуватися, в п’єсі та її оперному втіленні (котре зовсім не далеко відійшло від шекспірівського тексту), більш, ніж досить, питань, актуальних для наших нинішніх обставин.

Повстання, що перетікає у війну – хіба ж не наша тема? З усіма її складнощами. Як-от прямолінійні «комбати», які натякають на бажання навести порядок у столиці. Або межі свободи? Або те саме непередбачуване в своїх настроях суспільство та спокуса приструнити його, щоб «бидло не плуталося під ногами»…

Чи взяти образ вигнаного лідера, котрий повертається, та вже не сам, а з ворожою армією? Це, звісно, архетип цілої світової історії, але для України він, що не кажи, особливо значущий. Далеко ходити не треба, згадати хоч би сумнозвісного ростовського пенсіонера чи його однодумців-депутатів, які очолюють чи курують нині структури маріонеткових окупаційних структур.

Не менш важливий мотив «Коріолана» - дія механізму мілітаризації, розкручування насильства. У якийсь момент прожектори забарвлюють усю сцену в червоне.

У якийсь момент мати готова ледь не радіти загибелі свого сина, кажучи, що, замість нього, дитиною їй стане його слава. Саме нестримне розгортання війни, культу сили не дають героям трагедії знаходити спільної мови чи компромісу.

Компромісу, власне, досягнуто тільки один раз – тоді, коли мати Коріолана, Волумнія, схоже, схаменулась і вирішила розірвати коло, пішовши до нього в табір і впавши на коліна в проханні не нищити Рим.

Тут Шекспір, а слідом за ним і Троїцький, натякають на можливість заспокоєння і зниження градусу насильства (не даючи, ясна річ, рецептів), і в цьому контексті символічно і так само обнадійливо виглядає фінал, уже зовсім не шекспірівський – виконання української колискової в промені світла на тлі геть темної сцени.

Одним словом, опера справді дає чимало матеріалу й поштовхів до роздумів про сьогоднішню Україну. Не завжди приємних роздумів, але така вже доля вільної людини (чи людини, яка прагне бути вільною) на передньому краї зламних і кривавих подій.

Рим як Крим та індастріал з клавесином

Попри всі обіцяні та певною мірою втілені експериментальності, вистава виявилася дуже міцно прив’язаною до тексту Вільяма Шекспіра, або, точніше сказати, підпорядкованою йому. Скорочення та відходи від оригіналу – переважно невеликі та незначні (за винятком хіба згаданого вже фіналу).

І це створило труднощі у сприйнятті твору: сюжет, насичений інформативними й напруженими діалогами (це Шекспір!), подекуди відверто губився у вмонтованих узагальненнях, символах, алегоріях, формальних іграх та інших формах мистецької абстракції.

Наполегливо рекомендую перед тим, як іти на оперу Влада Троїцького, прочитати-таки п’єсу. Вона не надто вже велика, а опера вийшла не настільки авангардистською та «розгравітованою», щоб адекватно сприйняти її поза літературним першоджерелом.

Як би не змінювались і не перепліталися між собою жанри й роди мистецтв, і по сьогодні опера залишається тією виставою, для якої особливу роль відіграє музика. У цьому сенсі «Коріолан» вийшов дуже багатоплановим твором.

Слухаючи його, постійно маєш різні враження: то ти мало не на рок-опері, то на вечорі сучасної академічної музики, етно-музики різних країн, то опиняєшся всередині якогось проекту в стилі індастріал, «конкретної музики». Поєднання не завжди врівноважені, проте цікаві та плідні. «Коріолан» дає відчути багато октав музичних емоцій.

Від сентиментальності рок-балади, що її співає Віргілія, дружина головного героя, до нестерпного ритму ударних у найнапруженіші моменти дії чи так само ритмічні скандування хору (наступного дня після прем’єри український Facebook був сповнений вражень про те, що речитатив «Рим! Рим! Рим! Рим!» чувся багатьом як «Крим! Крим! Крим! Крим!» - зайвий доказ, що опера таки зачепила струни суспільної свідомості глядачів).

Тож у музичному сенсі опера зовсім не легка й не розважальна, як і личить трагедії. Хоча в ній знайшлося місце навіть для такого делікатного інструменту, як клавесин.

Цікаво, що ні у рекламі прем’єри, ні в програмці мені не вдалося знайти інформацію, хто ж саме є в опері, так би мовити, «відповідальним за музику». Як з’ясувалося, музичний мікс робив увесь колектив опери спільно, а Влад Троїцький як режисер усе це фіналізував та узагальнив.

Трохи легша ситуація з вокалістами-акторами, музикантами. Вони є й у програмці, й у ЗМІ. Також відомо, що їх набирали на спеціальному кастингу. Тобто «Коріолана» робив не сталий колектив, а це привід похвалити взаємодію і «зіграність» усіх учасників дійства. При цьому треба сказати, що виконання партій героїв-чоловіків залишило більше запитань і сумнівів, ніж спів їхніх партнерок.

Фрагмент опери

На Майдані

Вдячним простором для експериментів Влада Троїцького стала сценографія. Сцену оформили в «робочому» (або й певною мірою в «майданному») дусі – з риштуваннями, дерев’яними загорожами (укріплення, барикади…), а загалом простір організовано в такий собі «зікурат», що в нього нагорі й унизу розташувалися музиканти, а посередині відбувається дія.

Окремі елементи дії, правда, «вигулькували» час від часу аж на риштуванні, що можна трактувати, наприклад, як відчуження.

Цей мінімалізм служить, окрім усього іншого, екраном для проектування фотографій і відеозаписів. Переважно це мандрівки за склом, закрапаним дощем, збільшені прямі трансляції зі сцени, знімки занедбаних, переможених природою індустріальних будівель.

Кожен із цих візуальних обарзів надається до вельми широкого діапазону трактувань (скажімо, відеоподорож чітко збігається з подорожами Коріолана), плюс, накладаючись на фактуру і рух сцени, цікаво й своєрідно переломлюється, трансформується, ніби ще один плинний персонаж. Усе разом виходить мальовниче і статично, але часом одноманітно.

Античний ритм Заслуженого Троїцького

Статика і вповільнення – взагалі важлива характеристика опери. Ритм відіграє в ній ключову роль, є її стрижнем і лише іноді він «вибухає», у найнапруженіші моменти, до прикладу, під час вирішальної розмови між Волумнією і Коріоланом про долю Риму. Що ж, тим ефектніші ці моменти на тлі загальної уповільненості (подекуди нагадує жолдаківську, та масштаб і темперамент інший).

Остання в чомусь апелює до античного театру, як і вельми активний у цій опері хор, умовне «масковане» гримування та інші моменти, навіть сама п’єса, врешті-решт. Звідси, певно, й способи та масштаби узагальнень. Іноді Влад Троїцький явно жартує на цю тему – так, драматичний двобій між полководцями армій римлян і вольсків показано як символічні «постріли» зі стопочок книжок, що їх тримають у руках обидва суперники.

Книжки, до речі, так само передають городяни одне одному живим ланцюгом для зміцнення міських стін (це вже зовісм українська алюзія).

Якщо ж повернутися до «античної теми», можна сказати, що після трагічного фіналу роль катарсису відіграла згадана вище українська колискова. Упокоїла, вклала в архетипічне сприйняття сценічні пристрасті.

Але був у прем’єри й несподіваний постскриптум. Коли глядачі вже відаплодували та подарували всі квіти, а герої опери на чолі з Троїцьким повиходили й повклонялися належну кількість разів, на сцені з’явився всюдисущий міністр культури Євген Нищук (тепер уже колишній). Він спершу дуже похвалив оперу, особливо звернувши увагу на фінал і колискову, котра дає надію на народження «нового українця», а наостанок вручив Владу Троїцькому звання Заслуженого діяча мистецтв України.

Також він пообіцяв фінансове сприяння Троїцькому в його подальших театральних проектах. Хочеться вірити, що так і буде, незалежно від кадрових змін в уряді. Особливо з огляду на беззаперечний тренд зростання інтересу публіки до українського культурного продукту. Це – шанс, яким неодмінно треба корситуватися.

Матеріал підготовлено за сприяння фонду National Endowment for Democracy (NED)

культура війна опера троїцький