«Фелікс Австрія» Софії Андрухович: складні форми любові і критична, версія «галицького» міфу

Ні, між ними не розквітло лесбійське кохання (як могла б підказати кон’юнктура), натомість утворилася химерна суміш субординації, сестринської, ба ледь не матеинської любові, приятелювання та суперництва. Любов та її численні солодкі й болючі різновиди в цілому є одним із головних мотивів книжки. Є тут і «детективні» лінії.

Читав: Олег Коцарев.

Кілька днів тому відбулося нагородження премії «Книжка року ВВС» за 2014 рік. І, здається, це був той випадок, коли інтрига мінімальна. Як і чекала більшість присутніх, перемогу одержала Софія Андрухович та її нова книжка «Фелікс Австрія». Принагідно кажучи, на тій же церемонії «Ворошиловград» Жадана назвали «книжкою десятиліття», а в дитячій номінації лідером стала Катя Штанко та її «Дракони, вперед!». Але повернімося до Софії Андрухович.

Складні форми любові

Дія «Фелікса Австрії» відбувається, як ви вже вгадали, в Австрійській імперії, в нинішньому Івано-Франківську, тодішньому Станіславові. Історія розповідається від імені головної героїні – служниці Стефи. У центрі подій її взаємини з пані – Аделею.

Свого часу батько Аделі, знаний лікар, порятував іще маленьку Стефу зі страшної пожежі, в якій загинула її мати, та залишив жити в себе вдома. Вирісши, вона стала служницею, проте стосунки з Аделею виявилися значно складнішими й глибшими, ніж це зазвичай буває між прислугою і хазяями.

Стефа – ідеальна служниця, а готує вона взагалі неперевершено. Її навіть кличе з собою до Америки й пропонує там засунвати рестораційний бізнес молодий чоловік, не зовсім їй байдужий. Але вона не знаходить у собі сил навіть серйозно подумати про те, щоб залишити свою побутово безпорадну пані.

Є тут і «детективні» лінії. До будинку Аделі (зведений її чоловіком, він один із перших у місті яскравих і незвичайних зразків сецесії – такий собі казковий будинок-корабель) «прибивається» дивна дитина. Це неймовірної гнучкості хлопчик. Міні-розслідування приводить до висновку, що він утік із мандрівного цирку, з улюбленого Стефою ілюзіону.

Виявляється, це син раптово померлої «жінки-змії», йому випадково дають ім’я Фелікс. А хазяїн ілюзіону (і, можливо, батько Фелікса) навіть намагається забрати дитину назад…

Другий «детектив» пов’язаний із греко-католицьким священиком, до якого Стефа почуває своєрідну екзальтовану пристрасть, однак тамує її. Кілька незвичних деталей приводять Стефу до розуміння, що цей одружений поважний панотець має таємний роман із так само одруженою Аделею. На одному пишному й публічному святкуванні Стефа не витримує й оприлюднює своє відкриття. Це призводить не лише до «шкандалю», а й до пожежі…

Чи можна було б відновити Івано-Франківськ за книжкою «Фелікс Австрія»?

Але головне в книжці Софії Андрухович – стиль і ті деталі, з яких її «зроблено». Взагалі, «Фелікс Австрія» видається однією з найстильніших книжок року (якщо вже міряти роками) та змагається в цьому сенсі хіба що з новою трилогією Валерія Шевчука.

Ідеться про мову, дух, подробиці. Андрухович дуже цікаво і колоритно витворила свою версію атмосфери та реалій перших років ХХ століття. Надзвичайно докладно описані вулиці й будинки, продукти, що продавалися на ринках, страви, предмети побуту, твори мистецтва, медичні книжки, одяг, публічні заходи, газети, плітки, форми поведінки й ритуали.

Купа милих діалектизмів

Промовисто й об’ємно виглядає кожен рух героїв, кожен квадратний метр, на якому відбуваються події. Ця докладність, треба чесно сказати, подекуди надмірна: не на одній сторінці виникає враження нав’язливої описовості й каталогізації. Але з чим не посперечаєшся, то це з чіткістю й масштабністю враження як наслідком такої наполегливості.

Джеймс Джойс колись жартував у тому сенсі, що як раптом хто-небудь розбомбить його рідний Дублін, то місто легко буде відтворити будинок за будинком завдяки описам в «Уліссі». Cподіватимуся, що «Франик» не доведеться ні після чого відновлювати, але в разі чого книжку Софії Андрухович таки варто мати під рукою.

Купа милих діалектизмів. Мовна й культурна присутність різних народів, що масово мешкали тоді в Галичині (аж до забавних конфузів: у книжці багато приміток мало не на кожен діалектизм в українській мові, зате поряд може опинитися без перекладу цілий уривок тексту польською мовою).

Андрухович докладає свої монети в скарбничку міфу про давню галицьку мирну і погідну мультикультурність. При цьому сама ж його м’яко, малопомітно підважує. Бо ж справді, у «Феліксі» безконфліктно співіснують українці, поляки, євреї, німці та інші, а проте якось так виходить, що саме служниця – українка, а про скульптора Петра (чоловік Аделі) чомусь кажуть, що він людина дуже шляхетна, «хоч і русин».

Міфи і концепти

Так само і з «австрійським міфом», який, виглядає, переживає сьогодні черговий підйом. Австро-угорська провінція початку ХХ століття виглядає в Софії Андрухович на перший погляд – як і личить «матінці»: блаженний спокій, повільність комунікацій і процесів (незалежно від темпераменту учасників), елегантність на центральних вулицях, обнадійливість технічного прогресу, надзвичайна стабільність соціальних обставин, щось схоже на впевненість у завтрашньому дні.

Але як придивитись уважніше, все не аж так ідилічно. Всі ознаки вічного миру й стабільності тут украй крихкі. Не випадково книжка починається і закінчується пожежою. Не випадково химерного і непередбачуваного хлопичка, втікача з цирку називають Феліксом на честь гасла «Felix Austria». «Дрібні» суперечності, які зовсім скоро вибухнуть, виглядають в Андрухович трохи прихованими, але вони є.

І скляна стеля в будинку, зведеному Петром, промовисто загрожує луснути та провалитись. Спокій «Фелікса» дуже напружений, це Спокій Напередодні. Що, насправді, вельми повчально. Як сказала на церемонії нагородження «Книжки року ВВС» професорка Віра Агеєва, ця книжка нагадує, що імперії не вічні, не такі стійкі, як здається. Від себе додам, що так можна сказати не тільки про імперії.

Тобто, попри окремі незграбні чи наївні моменти, Софія Андрухович працює з міфологією, історією та «геопоетикою» тонко й інтелектуально.

Те саме – з гендерним аспектом. На щастя, також ненав’язливим. Мова в книжці ведеться, як уже говорилося, від імені головної героїні. Відтак, авторка конструює «жіноче мовлення» контексту початку минулого століття: делікатне, локальне, «домашнє», зосереджене на деталях, а то й взагалі на кухні (поетика кухні, їжі, купівлі й готування продуктів тут, до речі, справді яскрава, переконлива і варта окремих розмов та окремих досліджень).

Тільки от надто вже освічене, як на служницю, хай і таку, що виросла в домі лікаря. Недоладність ця, проте, гарно символізує вихід за межі щойно сконструюваного стереотипу жіночого письма як подолання традиційних рамок для жінки, котре в наших краях, у нашій культурі активізувалося саме на межі ХХ століття, хоча триває й понині.

У підсумку можна лише потішитися, що одну з помітних літературних відзнак країни отримала книжка не кон’юнктурно-злободенного характеру, що було би цілком зрозуміло в сьогоднішніх українських обставинах, а стильна, з претензією на універсальність річ, уважно і продумано написана.

ОНОВЛЕНО редакцією: На завершення цікавий момент. Вже коли ми опублікували статтю користувачі Фейсбуку взялися з'ясовувати, в якій країні і за чиї кошти писався роман. Отже, Софія шість місяців працювала у Кракові на стипендію фонду ""Gaude Polonia"" Потім, як вказала у своєму ФБ письменниця: "Щоб закінчити його, я подалась на тримісячну стипендію від фонду "Розвиток України". Про це написано на першій сторінці моєї книжки". Повна назва цієї установи "Фонд Ріната Ахметова "Розвиток України".

ОНОВЛЕНО 19.12. 14.33 Як нам повідомила Софія Андрухович наша попередня інформація, про те, що вона три місяці працювала у Відні на стипендію від фонду "Розвиток України" не відповідає дійсності. Ми приносимо вибачення.

Матеріал підготовлено за підтримки фонду National Endowment for Democracy (NED)