Українськість Поводиря дратує багатьох кінокритиків. Глядачам фільм подобається

Сварка розпочалася з моменту висунення українського номінанта на премію кращий іноземний фільм американської кіноакадемії Оскар на початку осені. Як відомо, український оскарівський комітет висунув від України історичну драму Олеся Саніна «Поводир», а після цього з комітету вийшло кілька знакових осіб, в тому числі глава Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач.

А все тому, що головним конкурентом «Поводиря» стала арт-хаузна стрічка Мирослава Слабошпицького «Плем’я»; після висунення «Поводиря» творці «Племені» заявили, що незгодні з цим рішенням. Лихоманка тривала під час прокату «Племені» і триває під час прокату «Поводиря».

Зазначимо, що декілька днів тому український фільм випав з боротьби за американську премію.

Режисери підливали олії в вогонь – Санін, котрий публічно відмовлявся коментувати цю ситуацію, все ж не втримався від пасажу, мовляв, проголосує глядач квитками в кінотеатрах. Очевидним було, що під таким оглядом історичний епос має значно більше шансів, ніж арт-хаузна «чорнуха», і за півтори тижні прокату «Поводир» переглянули 210 386 українців, 94 754 з яких подивилися фільм за перший вікенд, 74 169 – за другий вікенд. Загальні збори - $577 тис. за 12 днів прокату.

З прокату «Племені» відомо, що за перший вікенд його подивилося 3,7 тис. глядачів, зібравши 170 тис. грн.

Співпродюсер фільму Денис Іванов пояснював тоді малий показник такими причинами: «Мало хто насправді розуміє багато це чи мало. Відповім – дивлячись з чим порівнювати. Фільм з рейтингом 18 +, явно не для сімейного перегляду, довгий – в небагатьох кінотеатрах поміститься більше одного сеансу в день...»

Із чим, в принципі можна погодитися, якби не виникало питання – малобюджетний фільм із прицілом на вибагливого вузькоспрямованого глядача, не міг не обійтися без додаткового скандалу навколо висунення українського фільму на «Оскар»?

Власне, реакція Мирослава Слабошпицького на висунення «Поводиря» схиляла до думки, що невеликий скандальчик успіху «Племені» би не зашкодив. Звинувативши український Оскарівський комітет у непрозорості, молодий режисер висунув свої контраргументи щодо фільму, який на момент даної цитати він не переглядав:

«Ми брали участь в сімдесяти міжнародних фестивалях, а «Поводир» – всього в двох. Оскарівська гонка починається на фестивалі в Торонто, і «Плем’я» в ньому бере участь […]. А виходить, що через корупцію зливають в унітаз фільм, який сподобався всьому світу». І після цього було подано скаргу до Кіноакадемії – щодо непрозорості прийняття українського рішення, що само по собі рубає шанси «Поводиря». «Я не інспірую кампанію проти України. Навпаки, я дуже багато зробив для іміджу країни», - відпарував Слабошпицький.

«Обмін люб’язностями» поміж творцями і цілими командами спричинили ширшу дискусію, котра, як на мене, засвідчила розлам у середовищі української інтелігенції. Одній із цих частин (симпатикам «Племені») хотілося б, аби її представляли патріотичною, хай російськомовною (і такі є, що засвідчив Майдан-2014), не старосвітською, а модерною.

І відповідно, уявляли протилежну сторону (симпатиків «Поводиря») власне зашореними шароварниками, від яких тхне, окрім як поетичним українським кіно, ще й сальцем і цибулькою.

Ці ж другі з виходом «Поводиря» відчули піднесення, якого не було мабуть із часів параджанівських «Тіней забутих предків», мовляв – є врешті що світові показати і як про себе заявити. І уявляли себе захисниками ціннісного нового українського продукту.

Проте справжня лінія розлому не там, де її намагаються малювати, а глибше – у підсвідомому несприйнятті традиції двох різних культур. У 1920-х роках такі групи диспутантів назвали би «русотяпи» (адепти російської міської культури в Україні) і «добродії» ( орієнтовані на вартості традиційної культури). Зараз ситуація змінилася, але не корінним чином.

Глибинність конфлікту пояснює той запал, із яким, за словами одного з учасників дискусії, кінооглядача «Українська правда –Життя» Олександра Гусєва, «кинематографисты, критики и зрители бросали друг в друга виртуальные стулья с таким боевым задором». І що характерно, справжньої критики у ній мало, більше голослівності і посипання голови попелом.

Кадр з фільму "Поводир". Картина несподівано здивувала добротною акторською грою.

Той самий Гусєв, написавши цілу статтю про «Поводир», більше уваги приділяє скандалу навколо фільму, говорить про більші шанси «Племені» («впервые в отечественной истории Украина получила возможность выставить фильм, имеющий реальные шансы выйти в заветное число номинантов») і відсилає читача до своєї попередньої статті з Одеського кінофестивалю, - мовляв думка про фільм не змінилася:

«Отсутствие критического восприятия к подобным фильмам, попытка оправдать все их огрехи "правильным" идеологическим посылом переворачивает эстетические критерии с ног на голову, уродует зрительские представления об искусстве кино, даёт кинематографистам и чиновникам от культуры карт-бланш на создание бесталанных спекулятивных киноагиток, по сути, ничем не отличающихся от худших пропагандистских лент советских времён».

Конкретні «огріхи» та паралелі із радянськими агітками автор чомусь не назвав, обмежившись посиланням про «крайне негативную реакцию на фильм большинства кинокритиков и фестивальных организаторов».

Якось зовсім було б дивно, аби організаторка фестивалю Вікторія Тигіпко хвалила фактично антирадянський фільм, у якому схід України показується далеко не таким, яким його змальовує її чоловік.

Так само далекі від конкретики у своїй критиці інші ідейні нащадки «русотяпів». Єдиним аргументом нерідко виступає те, що протиставлене «Поводирю» «Плем’я» зібрало більше призів на фестивалях. Юрій Володарський, літературний критик, в колонці журналу «Фокус» упевнений, що американську кіноакадемію «..не интересует имидж Украины, их интересует качество картины, в чём "Племя" превосходит "Поводыря" по всем статьям […]. Украину в мире снова представит не яркий современный проект, а народные страдания и кобзари. Патриотизм вновь кладёт на лопатки художественный вкус, а добро нокаутом побеждает разум. Люди, вершащие судьбы отечественного искусства, снова демонстрируют безнадёжную эстетическую глухоту и слепоту».

Кадр з фільму "Племя". Сцени сексу у "Племї" більш розкуті ніж у "Поводирі". В останньому замість кохання герої купаються в осінній річці. Цей посил до "українського поетичного кіно" єдиний недолік "Поводиря".

У мене особисто склалося враження, що Володарський фільму не бачив, а якщо і ходив на сеанс, то подій на екрані не помітив, - мабуть читав інтернет на телефоні Так само складається враження, що він не бачив і «Племені». Бо назвати «яскравим» фільм, знятий – за висловом оператора фільму Валентина Васяновича, 32-ма кадрами із яких один – 11-хвилинна сцена аборту на квартирі, - явно перебор.

Дар’я Бадьйор, редактор відділу культури видання «LB.ua» про «Поводир: «Личная, граничащая с болезненной, заангажированность Санина в материале […]. "Поводырь" должен стать ступенькой, а не эталоном. Сейчас пациент, скорее, жив, но давайте пока не выставлять его на Олимпийские игры».

Знову Олександр Гусєв, «УП»:

«"Племени" Мирослава Слабошпицкого, не только получившему к тому моменту пару дюжин наград на престижных международных кинофестивалях и восторженные рецензии по обе стороны Атлантики, но и закупленному в прокат двумя десятками стран, в том числе Соединёнными Штатами, предпочли "Поводыря"».

Як видно, окрім звинувачень у надмірному історизмі, штампах і протиставленні «Племені» конструктивності небагато. І правий вочевидь один з коментаторів останнього матеріалу Максим Романко: «Стаття з душком. Типова стаття "РОСІЙСЬКОГО ЛІБЕРАЛА": Українське кіно неповноцінне, тому що бла-бла-бла... пропаганда». Де справжні аргументи, панове борці з рустикальністю?

Бадьйор: «…его [Саніна] персонажи делятся на святых (эту группу возглавляют кобзари) и мерзавцев, у которых психология немного посложнее, но наблюдать за ними интереснее от этого не становится».

Нарешті конкретика. Втім, маємо відповідь. Головний редактор «Українського тижня» Дмитро Крапивенко полемізує з Дашею на власній сторінці в Фейсбук:

«…їй Богу, враження, що рецензент дивився фільм "по хрестоматії". Він, точніше, вона, не помітила героїв другого плану: Ситника – більшовика, партійного бонзу, який дізнався про організації Голодомору і застрелився, і балтієць - голова колгоспу, старий більшовик, який відмовився здавати решту хліба. В цих людях велика трагедія і суперечливість. Не менш контраверсійна і Ольга Левицька – душею і часом справою вона з "хорошими", але заради власного комфорту живе з ГПУшником». І таких уваг Дмитро назбирав не одну.

Читаючи критиків «Поводиря», не полишає враження, що керувалися вони одним: не видушити з себе про фільм жодного позитивного слова. І має тут рацію політоглядач «Української правди» Роман Романюк, стверджуючи: «Як видавалось, немає публіки, для якої "Поводир" Олеся Саніна може бути більш цікавим, ніж українська. Проте, з’ясувалось, що немає й публіки, якій його буде складніше пояснити».

А все чому? Ну не можна допустити думки, аби культура кобзарів перемогла жорстоку і реальну картину життя української (чи російської, казахської? – список можна продовжувати) столиці лихих 1990-х. «Етого нє может бить, потому что етого не может бить нікогда». Це ми вже проходили, тоді ж, у далеких 1920-х.

Штучність подачі цього конфлікту як конфлікту мистецтва і антимистецтва викриває директорка фонду «Центр Сучасного Мистецтва» Катерина Ботанова. У розмові з журналісткою Катериною Сергацковою вона говорить:

«Мне, например, лубочным патриотизмом попахивает противопоставление фильмов "Поводырь" и "Племя" – это как война миров в украинском сознании. А ведь не должно быть противопоставления. Это разные фильмы, разные языки и, в общем-то, разные аудитории. Это разные опыты переживания истории и современности, они оба нужны, и я сознательно не буду сейчас обсуждать художественную сторону вопроса».

Питання в тому, що критики «Поводиря» про художню сторону думали якнайменше. Піар на скандалі, упевненість у тім, що «прогресивно мисляча» аудиторія інтернет-видань буде на їхній стороні.

Для прикладу, Гусєв про ситуацію на Одеському кінофесті: «Я и многие из моих коллег заранее оплакивали победу "Поводыря", но, как выяснилось, наши призывы пустить судей на мыло оказались несправедливым оскорблением достойных […]. Можно только приветствовать, что Одесский кинофестиваль не принял участие в этой профанации».

В цьому заграванні із читачем, мовляв, зрозумієте ви мене, естета, уся суть «конфлікту»: я тут селюків заткну за пояс, а ви ми мені у цьому допоможете. І не соромитися так відвертої зверхності може лише людина, котра відчуває за спиною міцну «духовну» підтримку.

Цей пул критиків «Поводиря» на сайті «Дня» влучно окреслила культурний оглядач Тіна Пересунько: для тих кого «…українське глибоко гнітить і дратує, цей фільм стане яскравим розчаруванням, викликавши масу обурення, галасливого скептицизму і цинічного висміювання».

Шкода лишень, що своїми словами вони назвати свою позицію бояться. Після Майдану це і нещиро, і нечесно – принаймні до тих співвітчизників російського походження, для яких українська сучасна культурна дійсно вартісна і конкурентна. Без розділення на культуру «села» і «міста».

Матеріал підготовлено за підтримки фонду National Endowment for Democracy (NED)

племя поводир дискусія кіно мистецтво