Українські прозаїки взялися за тему Майдану - перша книга «Синдром листопаду» Амеліної
Вікторія Амеліна зі Львова не належить до відомих імен молодої української прози. Вперше вона «засвітилася» на цьогорічній «Коронації слова», але з поезією. Та ось її дебютний роман, що з’явився друком у видавництві «Дискурсус» (про яке ще буде сказано окремо кілька слів), одразу ввійшов до числа помітних прозових подій 2014 року, принаймні, так про книжку говорять чимало колег-письменників, рецензенти, та й інтернет сповнений згадками про неї (запит «вікторія амеліна синдром листопаду» в Гуглі дає понад 10 тисяч результатів).
Одну з перших книжок про Майдан – «Синдром листопаду» Вікторії Амеліної – читав Олег Коцарев.
Немає сумніву: пункт перший секрету такого доволі гучного (за мірками сучасної української літератури) дебюту – це те, що книжка, зокрема, й про Майдан. Але є пункт другий, без якого перший би не спрацював – Майдан зобрежно не попсово плюс Майданом роман далеко не обмежується й не вичерпується. Понад те, власне революційним подіям присвячено лише останні сторінок сорок книжки.
А починається вона з дитинства одного незвичайного хлопчика Кості Нечая. Він сирота, живе з бабусею в місті Києві та має специфічну чи то хворобу, чи то дар. Це – «надмірне» співчуття, настільки сильне, що Костя здатний на якийсь час опинитися в свідомості геть іншої, навіть дуже далекої людини, бачити те, що вона бачить, відчувати те, що вона відчуває. Контролю ця здібність майже не підлягає. Тобто «переселення» можна простимулювати, але зупинити не виходить практично ніколи.
Коли померла й бабуся, Костя опинився в дитячому будинку. Описи побуту цього невеселого закладу – один із найпотужніших і найстрашніших елементів роману, інтернат постає таким собі абсолютним дном, цілковитим мінусом із постійним емоційним тремом, хоч Амеліна й не вдається до послуг загостреного натуралізму (і правильно робить, з огляду на його відверту девальвованість на нинішньому етапі літературного процесу).
Саме тут дар Кості розвивається, незалежно від його бажання, тут він знаходить своїх єдиних на все життя справжніх друзів – Лізу і Вамбо. Від хлопця з химерним іменем Вамбо Костя почув про його батька, араба, що живе у Венеції, і почав мимвоволі «переселятися» в його життя.
Так само в інтернаті Костя зустрічає падіння СРСР і постання нових реалій. Тут же трапляються трагедії з його друзями: Лізу обпікає окропом бандит, сексуальним бажанням якого вона не схотіла піти назустріч, а звинуватили в цьому Вамбу та посадили до в’язниці.
Доля Кості склалася значно благополучніше. Спочатку його дар упав в око одному бандюку, «меценату» сиротинця, і він використовував хлопця як «екстрасенса». А потім із непоганою сумою «підйомних» він пішов у спокійне доросле життя, став менеджером із непоганим прибутком. Проте морально все виявилося не так комфортно. Свій дар він сприймав радше як неприємне дивацтво. А до того ж іще численні травми дитинства...
Поступово видіння з життя інших людей приводять головного героя «Синдрому листопаду» в Туніс, де він стає свідком народження «Арабської весни». Так само потрапляє він і до середини революції в Єгипті. При цьому Костянтин Нечай абсолютно не поділяє революційної романтики, не вірить у результати повстань, не хоче перейматися політикою (як загалом і будь-чим іншим), взагалі, прагне зосередитися на тихому приватному споживацькому житті.
Нарешті він дізнався про острів, на якому можна дістати пігулки, які притлумлюють його дар. Аж раптом почався Майдан у Києві... У пошуках друзів, у бажанні допомогти Костя повернувся до свого особливого співпереживання, тепер уже свідомо, нарешті зважився прийти на Майдан, спершу в пошуках Вамби, потім у пошуках Лізи, яку випадково тут на мить зустрів, а тоді вже й без страху рушив назустріч трагічним лютневим дням.
Цей загальний сюжет рухається в Амеліної, сказати б, різними поверхами, переходячи з одного на другий. Окрім власне пригод головного героя, повіданих від його ж імені, іншим текстовим простором є його видіння з життя інших людей (їх задля наочності навіть виділено курсивом).
Вирізняються також і сцени символічних зустрічей персонажів роману в загадковому літаку, описувані переважно наприкінці розділів. Їх можна прочитати як алегорію смерті взагалі чи смерті умовної – зникнення з чийогось життя. Ці сцени взагалі досить багатозначні й не позбавлені афористичності.
Звідси й непоганий рівень стилістичної розмаїтості «Синдрому листопаду». Манера, тон і настрій письма Амеліної з часом змінюються. Іронія чергується з патетикою, розлога і «сита» оповідь – із нервовим струмком рваних речень. Що також додає книжці й певної інтриги: по суті досить очікувані сюжетні ходи виглядають непередбачуваними. А на дотачу – широкі, вправно виписані горизонти місць дії, характерів і обставин (як сказала авторка в коментарі одному ЗМІ, роман вона писала доволі довго, і за час писання він «змінював русло»).
Взагалі «фактура» книжки – абсолютно не дебютна, вона не просто цікава, але впевнено зроблена й переконлива. Хоча тут і не зовсім без зауважень: вистачає русизмів (певною мірою, це виправдовується підкреслено двомовним режимом діалогів), стереотипності в змалюванні декотрих сцен і персонажів (як-от «бунт» бідняка проти поліції на ринку в Тунісі або «портрети» офісних співробітників).
Передбачувано не позбавленим ідеалізації вийшов Майдан. Антипод інтернату, місце взаємодопомоги, такої самої емоційної напруги, але вже зі знаком плюс, розкомплексування, віри в себе й у свої «дивацтва». Проте «майданних» сцен у книжці, як уже говорилося, не так і багато, й це впевнено страхує від надмірного пафосу.
При цьому революція таки отримала свою інтерпретацію – як проекція дару посиленого співчуття героя. Напевно, це не найгірше і не примітивне трактування подій, позитивно, що саме воно залишиться в історії як одна з перших успішних спроб опрацювання теми в українській прозі. Хоча й епосом національного міфу про Майдан «Синдром листопаду» не назвеш.
І наостанок – приємно, коли дізнаєшся, що добра книжка, яка здобула розголос і резонанс, надрукована не в одному з тих самих кількох видавництв, що й зазвичай, а, по-перше, у відносно новому, по-друге ж, у видавництві, адреса якого закінчується так: село Брустурів, присілок Грунь, будинок 43. Це не тільки забавно, це – розумний і обнадійливий шлях «культурної децентралізації».
Не хочеться вдаватися до запалено-утопічної риторики на кшталт «кожному присілку – по видавництву», проте що більше культуних фактів і подій з’являтиметься поза основними магістралями, то розмаїтішими ставатимуть і життя, й література.
