Прованс в Одесі. Старовинне козацьке село Усатове нагадує містечка середземномор'я

Якось у Провансі я поїхав на екскурсію до містечка де народився Мішель Нострадамус. Блукаючи по передмісттю – подумалося – Господи, так це ж один в один як село Усатове, що стало зараз передмістям Одеси! Залишки печерних домівок, старовинні козацьки хрести та могили, будинки під черепицею наче перенесені з узбережжя Середземного моря, стада кіз, абрикосові та айвові дерева, лиман, очерет, рибалки, піленгас, краби та чайки. І не потрібно їхати до Провансу, лише 20 хвилин двадцятим чи, як його називають «очеретяним» трамваєм з центру Одеси.

Все почалося в 1775 році, коли Катерина Друга ліквідувала Запорожську Січ. Як відомо деякі козаки пішли під турка. Приблизно на півночі сучасної Одеської області, за Балтою, в районі міста Ананьїв починалися так звана Ханщина, тобто земля що належала Османській Імперії. Турки дозволяли селитися тут українцям – козакам, чумакам і біглим селянам.

Відтоді на півдні виникла ціла низка українських поселень, ще до того як ці землі увійшли до складу Російської Імперії. Саме так виникло й Усатове, або як тоді казали Усатівськи Хутори, засновані за легендою козаком Вусом. Здебільшого переселялися чоловіки чоловіки. Якщо навіть зараз пройтись по вулицях села, то ще й досі можна натрапити на жінок з розкішним чорнявим волоссям – змішані родини козаків і татарок чи турчанок в ті часи це радше норма, аніж винятк.

Історик Сергій Гуцалюк, досліджує історію чорноморського козацтва і вважає що українські поселення з'явилися на березі Чорного моря навіть раніше у 16 сторіччі, бо тут на лиманах був великий чумацький промисел – добуванняя солі. Сіль продовжували добувати і в 19 сторіччі.

Але це було не головною чоловічою справою. Козаки вважали себе людьми шляхетними, і обирали шляхетну справу: каменярство – видобовували камінь, і в такий спосіб утворювалися славетні одеські катакомби, а також робили кам'яні хрести.

Хрести продавали по сусідніх і далеких селах і містах – вчені знаходять усатівськи хрести навіть в районі Білгорода-Дністровського. Мистецтво усатівських хрестів проіснувало аж до 20х- років ХХ сторіччя, коли соціальні катаклізми звели його нанівець.

Сіль, каменярство, рибальство, виноробство, а подекуди і контрабанда, - місцеві жили заможно. Про це свідчить якість старих будинків, а також легенди про скарби, заховані позакладали їхніми мешканцями.

Місцеві шукають в Усатово скарби, а археологи ключі до тайн індоєвропейської міграції народів. В селі відкрили так звану “усатівську культуру” 3000-3500 тисячолітть до нашої ери, яка відома також у Молдавії та Румунії. Існують гіпотези, які повязують її людей, як пращурів давніх греків та фригійців. Тобто прагреки колись вийшли з цього регіону, а потім вернулися до нього вже як колоністи.

Усатівський цвинтар з козацькими хрестами гордість села. Він розкинувся на вапняковому плато з якого видно лиман. Посередині цвинтаря височіє скіфський або сарматський курган, з якого видно ще більше – центр Одеси, море і сусідній Куяльницький лиман.

Курган оточують хрести на яких ще досі можливо прочитати затерті імена та прізвища – Чорноморченко, Чумак, Сотніченко, Таран, Мазур.

“Коли ми досліджували старі метрики” – каже пан Гуцалюк, - “то звернули увагу, що стосовно походження писали “діти козачі”, а дуже багато чоловіків помирали у відносно молодому віці. Головна причина таких смертей численні аварії, які траплялись при видобутку каменю у катакомбах.

Ці хрести і пам'ять про людей треба зберігати, бо нові поховання потрошку винищують старі могили, не дивлячись на те, що цвинтар офіційно зачинено. Попереднє керівництво села очолювала жінка, в якої була історична освіта. Вона дбала про цвинтар. А новому керівництво до того справи немає”.

Південнокраїнська архітектура

Зараз влада в селі належить Партії Регіонів. Дороги пристойні. Місцеві показують дитячий майданчик, який встановила депутат від цієї партії. Неподалік її будинок. Не дуже великий але химерно прикрашений левами та скульптурами розгодованих амурів.

Як професійний дизайнер інтер’єрів я впізнаю оригінали з Одеського оперного театру. Під час реставрації їх у самій Опері замінили на пластикові копії. Де поділись оригінали, офіційно не повідомлялося.

З дому виходить ефектна жінка в золотих прикрасах. “У вас красиві скульптури на даху! Маєте добрий смак!” Жінка приємно посміхається, бо вона це знає. Невже це оригінали з Оперного? Обличчя жінки миттєво змінюється, і стає хитруватозверхнім. “Наскільки мені відомо, всі скульптури з оперного пронумеровані і знаходяться там, де треба... у музеї. А якому? Того я не знаю!” – відповідає вона. Але це не єдиний такий будинок. У селі є ще один, на даху якого, також, бавляться справжні оперні амури.

Старовинна архітектура села вартує окремої уваги. Вона південноукраїнська. Вона одеська. Вона місцева. І її тут не цінують. Бо на ній нема “лєпкі”, “атлантів” і “башенок”. Але незаможні та старі люди її несвідомо бережуть!

Будинок під рудою, так званою “марсельською” черепицею. Черепиця робить її схожою на будівлі у Провансі

Усатівський дім за плануванням це типова хата на дві половини – при вході невеличкі сіни , за ними кухня, направо і наліво по великій кімнаті. Але вони за пропорціями не квадратно-пузаті як на Поділлі, а витянуті вздовж двору, і дивляться на вулицю торцевим боком.

З протилежного боку до хати прибудовували хлів, а за ним комору. В деяких старих будинках хлів і хата сполучалися через маленьке віконце. Коли треба було десь їхати на день, то худобу заганяли в хлів. Замикали його з середини, а потім через маленьке віконце перелазили до хати, а от вже хату зачиняли на замок.

Смакота!

Ось хата під рудою, так званою “марсельською” черепицею прямо на березі лиману. Черепиця робить її схожою на будівлі у Провансі. Тут мешкала тьотя Льоля Молога. Тьотя Льоля класична перекупка на одеському Привозі – продавала соняшникову олію. То був її бізнес в рядянські часи. Льоля з родиною мешкала в Одесі, але зберігала старий усатівський будинок, який отримала в спадок від батька.

Вся ділянка засаджена абрикосами та айвою, з яких варили варення, прямо на вулиці, у мідному тазі.

Його ставили на дві брили вапняка і під ним запалювали багаття. Абрикос родило дуже багато, тому їх сушили на горищі, як курагу. Зараз тут живе її донька Ліля.

Вона готує самісінько так як її мама. Це одеська кухня, з нахилом в бесарабський бік: борщ, вареники, плацинди з кабаком, пиріжки на пательні, картопляники, голубці та фаршировані перці, які готують у великих чавунних казанах. Її фірмова страва - яловичина шматочками або тефтелі тушковані з чорносливом. Літній хіт - стиглі томати зі смакотющюю смаженою олією!

Кози і катакомби

Десь наподалік у такому самому будинку живе Наташа. Вона тримає кіз. Тож має молоко на продаж і трошки бринзи для себе. Саме дивовижне, що в Наташі, під хатою є “катакомба” як вона її називає – велика метрів зі 100 завдожки печера – вона частково природнього походження, а місцями штучного.

ЇЇ дід добував з неї камінь на побудову дому. В цій печері до сьогодні тримають кіз. Минулого літа Наташа здавала свій мальовничий будинок з видом на лиман кіношнікам – вони знімали тут кіно. Тож мала такий додатковий прибуток.

Прямо під скелею, де живе Наташа, знаходиться, потенційна, а можливо і головна у майбутньому, туристична атракція села – залишки печерних жител. Це вирублені у вапнякових скелях домівки в яких мешкали деякі усатівці. Уявіть собі печеру, яка насправді і не печера, а квартира, в якій є самі справжінські кімнати, двері, печі та димарі, що виходять на верх вапнякового плато.

Передня стінка такого помешкання була побілена, як традиційна українська хата, мала двері та вікна. Люди мешкали в деяких з помешкань, аж до початку 1980-х років, поки їх примусово не повідселяли. Кажуть, що жити в них досить комфортно, перш за все через мікроклімат, який давав прохолоду влітку, і тепло взимку.

Традиційна усатівська "квартира"

В селі знаються на вині. В кожні хаті має бути пивниця де зберігаються бочки з місцевим червоним, - розповідає Андрій Юсов, чиє дитинство пройшло саме в Усатово, - але зараз це не зовсім те село, яким воно було раніше. По перше змінився склад його населення – від 60-х років будинки потрошку перепродавалися. Автохтонів меншало. Приїздили люди з інших регіонів України та СРСР. Багато людей переїхало з Вінничини та Кіровоградщини.

З'явилося дуже багато циган. По друге, село стало частиною Одеси і сильно урбанізувалося. Але коли після Великдня всі йдуть на гробки до цвинтаря, старі традиції виринають наче й не зникали. Так само і стосовно весілля – весілля в Усатово, класичне сільське – на три дні, з тачками, на яких катають батьків.

Козацькі хрести на цвинтарі Усатово. Їх у селі виготовляли на продаж

Якщо казати про мовну ситуацію – українська мова замінилася на російську або суржик. Цікавим є спостереження, що молоді люди розмовляють російською, а коли старішають вертаються до суржика. Є тут і свої місцеві діалектні слова, які притаманні не тільки селу, а радше всьому півдню – кабак (гарбуз), замаламурити (смачно поїсти), саламур (заправка до юшки або маринад), жерделя (дика абрикоса). Ну і звичайно навіть ті, що розмовляють російською, ніколи не скажуть на буряк “свьокла”, аба на горище “чєрдак.

По великому рахунку Усатове вже не село, а частина Одеси. Воно злилося з сусіднім селом Нерубайське, де знаходиться музей присвячений Одеським Катакомбам. Кажуть, що адміністративна межа поділила ці два поселення в такий чудернацький спосіб, що кордон між містом та областю пройшов через деякі будинки поділивши їх навпіл. Тож в кімнаті може бути Одеса, а в кухні вже ні!

Туристи тут не ходять

Не зважаючи на всі описані принади, туристів тут майже не буває, здебільшого всі їдуть в музей катакомб. Деякі туристи зазирають до села, для того, щоб побачити будинок з привидами, як його тут називають. Він стоїть на одеській об’їзній трасі, що відділяє Усатове від Нерубайського.

Курган оточують хрести на яких ще досі можливо прочитати затерті імена та прізвища – Чорноморченко, Чумак, Сотніченко, Таран, Мазур

Кажуть, що там в підмурках будинку поховали його власника, і через те його душа не находить собі спокою і лякає людей. Правда це, чи ні, але цей великий і відносно новий будинок, постійно стоїть пустий. Нещодавно його продали і ромістили в ньому авторозборку.

Якщо приїхати, до Одеси на декілька днів, то один з них можно сміливо витратити на це село – є тут ще і стара церква, санаторій, в якому лікують лиманськими грязями, сам Хаджибеївський лиман, і навіть декілька кафе де вас смачно нагодують. Хоча нажаль це не туристичне місце, тому більшість страв у меню це екзотичні салати з ананасами та кальмарами під майонезом. Але справжня автентика також трапляється, особливо в банкетному меню.

Саме дивовижне, що така подорож подобається й самим одеситам, які вертаються з Усатово до Одеси, наче в інший, безладний і метушливий світ.

одеса усатово одещина подорож історія