«Нє позвалям» по-українськи: від заблокованого парламенту до заблокованої державності
Раду знову заблоковано: «регіонали» вже другий рік блокують парламент. Спікер Литвин демонструє повну безпорадність: мовляв, якщо хтось не дає проводити засідання, то тут нічого не вдієш. Гм, але ж щось подібне у світовій історії парламентаризму вже було…
Найшла коса на камінь - Раду знову заблоковано. «Регіонали» вже другий рік блокують парламент. Тепер у них нова причинина: хочуть за будь-яку ціну провести закон про підвищення соціальних виплат – і змусити прем’єрку Тимошенко відповідати за розхитану в такий спосіб економічну ситуацію.
Проурядова коаліція, в свою чергу, готова до останнього відстоювати голосування за «соціальний закон» підняттям рук – а стільки "штиків" «Регіонам» в залі не зосередити. Спікер Литвин демонструє повну безпорадність: мовляв, якщо хтось не дає проводити засідання, то тут нічого не вдієш. Гм, але ж щось подібне у світовій історії парламентаризму вже було…
АВТОР: Іван Мельник
Принцип Liberum veto (лат. «вільне вето») діяв у Речі Посполитій приблизно сто років – з середини 17 по середину 18 століття. Його зміст полягав у тому, що будь-який депутат польского парламенту міг заблокувати засідання сейму, висловивши незадоволення із його рішенням. Пам’ятаєте ці епізоди з історичних романів: пихатий шляхтич кричить на сеймі «Нє позвалям» і тим самим зупиняє засідання?
Схоже, що тут ми маємо повну аналогію з українською ситуацією. Тільки в цьому випадку блокування є інструментом парламентаризму не де юре, а де факто – депутати не мають права ламати мікрофон чи не пускати голову сісти в своє крісло, але ж хто їм заборонить?
Зрозуміло, що історичні аналогії є досить умовною річчю: накладати одну ситуацію на іншу в більшості випадків означає маніпулювати фактами. Однак в даному випадку така аналогія є дуже доречною. Бо вона дає змогу, по-перше, розкрити «підкилимову» сутність парламентських процесів в Україні. А по-друге, наочно демонструє, до чого такі речі зрештою приводять.
Отже, в Речі Посполитій будь-який депутат (по-польськи їх називали «посли») міг не просто зупинити роботу Сейму, але й скасувати попередньо прийняте ним рішення. Виникає питання – а як в таких умовах польський парламент взагалі міг ухвалити хоч якусь резолюцію? А він їх ухвалював – історичні дані свідчать, що в другій половині 17 століття за допомогою "вільного вето" блокувалося близько 15%
Насправді ситуація була значно складніша, ніж пишуть в художніх творах та показують в історичних фільмах. І значно цікавіша. Річ у тім, що ситуацій, коли депутат із власної примхи виступав проти, було дуже небагато. Насправді за «не позвалям» когось із «послів» стояли інтереси певної фракції. І саме в кулуарних домовленостях вирішувалися суперечності, після чого ніякого «не позвалям» вже не було.
Тут аналогія з українським парламентаризмом повна. Дивлячись на рішучість «блокувальників», що межує з агресивністю, та слухаючи пафосні заяви їхніх лідерів, важко повірити, що в цей же час ведуться інтенсивні кулуарні «тьорки». І коли про все буде домовлено, «бійці» сядуть в крісла і дружно проголосують так, як сказало начальство.
Однак тут є ще одна сторона, про яку варто було б пам’ятати як народним обранцям, що так полюбили блокування, так і їхнім виборцям.
У першій половині 18 століття державність Польщі йшла до занепаду – попереду були три розподіли, які, зрештою, припинили існування Речі Посполитої. І саме в цей період різко зростає кількість застосувань Liberum veto.
Причина проста: Росія і Прусія, які на той час активно працювали над тим, щоб відірвати від Речі Посполитої шматки територій, зрозуміли, що принцип блокування парламенту є ідеальним засобом проведення в Польщі своєї політики. Підкуплені російськими та пруськими дипломатами та високопосадовцями депутати Сейму могли паралізувати будь-який процес прийняття рішень, який був невигідний цим державам.
Більше того, подібний парламентський демократизм в очах провідних країн світу в той історичний період здавався проявом повної анархії та неефективності. У сприйнятті європейських монархій така надміру республіканська Польща виглядала, говорячи сучасною політичною мовою, як failed state, «держава, що не склалася». А з нею нема чого церемонитися.
Чим це закінчилося – відомо. 19 лютого 1772 року у Відні була підписана конвенція про розподіл частини територій Польщі поміж Росією, Прусією та Австрією. У серпні російські, пруські та австрійські війська одночасно вдерлися до Польщі та зайняли ті області, які відійшли їм за конвенцією. А щоб легітимізувати загарбане, вони поставили перед королем Станіславом Понятовським вимогу зібрати сейм та ратифікувати відторгнення польських земель.
30 вересня 1773 року сейм зібрався, щоб підтвердити перший розділ Речі Посполитої. І слухняно проголосував. А коли депутат сейму і патріот Польщі Тадеуш Рейтан спробував зірвати це засідання, застосувавши давнє право Liberum veto, він не зміг цього зробити. Польський парламент і польська еліта повністю прогнили - і тепер вже не шляхом блокування, а голосуванням більшості ухвалили рішення, яке було на користь окупантам.
Тоді Рейтан вирішив "заблокувати" парламент інакше: він ліг на виході з палати, намагаючись своїм тілом загородити шлях депутатам, що йшли голосувати за розподіл вітчизни. Але й цей драматичний вчинок нічим не допоміг, хоч завдяки йому Рейтан залишився в історії та в творах мистецтва.
Історія має звичку повторюватися. Сьогодні вже не таємниця, що Росія ативно готується до агресії проти України. І їй гріх буде не скористатися можливістю паралізувати парламент. Тому навряд чи Україні довго залишилося чекати ситуацій, коли блокування Ради відбуватиметься не як наслідок кулуарних протиріч між фракціями, а як прямий результат підкупу політиків третіми країнами на свою користь. А приклад Польщі наочно демонструє, до чого зрештою призводить така заблокована державність.
