Врятувати рядового іпотечника. Як влада США допомагала кредитним боржникам
Депутати Ради вирішили піти назустріч українським валютним позичальникам – і ухвалили закон, який зобов’язує банки перерахувати їм кредити в гривню – по тому курсу, який діяв на момент укладання угоди. Тексти вирішили дослідити, а як у подібній ситуації влада США рятувала жертв американської іпотечної кризи.
Автор: Сергій Лук'янчук
Святий звичАй – не позичай
В Україні, за оцінкою міністра фінансів Наталії Яресько, є близько 70 тисяч боржників по валютних кредитах. Натомість у США у 2008-09 роках – це період, на який припав пік іпотечної кризи, - йшлося про 9 мільйонів проблемних позик по іпотеці. Середня величина боргу на один будинок становила близько 50 тисяч доларів – тобто, загалом це становило колосальну суму у приблизно 450 мільярдів (!!!) доларів. За цим показником масштаби обох проблем просто несумірні. Тим паче цікаво подивитися, як найпотужніша економіка світу вирішувала таку гігантську проблему своїх громадян.
Відразу треба зауважити – проблеми в українських та американських власників іпотеки виникли з різних причин. У першому випадку до неплатоспроможності призвів обвал курсу національної валюти, який перетворив зобов’язання по валютних кредитах у непідйомний вантаж. У більш-менш «заможні» часи українці надавали перевагу позикам у валюті, бо відсоткові ставки по них були майже вдвічі нижчі, ніж по кредитах у гривні (десь 11-12% проти 18-20). У період стабільного курсу (5,05 чи 8 грн за долар) ця схема працювала. А коли долар став коштувати спочатку 16, а потім 22 гривні, виплачувати таку позику з гривневих доходів стало надзвичайно важко.
Натомість у США причиною іпотечної кризи стали два основні чинники. Перший - це скорочення доходів незаможних родин, спричинене економічною кризою. Люди банально втратили можливість віддавати тисячу-півтори доларів щомісяця по іпотеці. Другий чинник – це стрімке падіння вартості нерухомості. На ринку, що зростав, власник будинку в іпотеці міг без проблем перекредитуватися – адже той актив, під який йому давали гроші, з часом тільки дорожчав. А якщо цей же будинок стали оцінювати, умовно, не в 400, а в 200 тисяч доларів, шанси на перекредитування падали фактично до нуля.
Втім, попри різні причини, наслідки для українських й американських громадян були приблизно однаковими. Люди не могли більше робити виплати по іпотечних позиках, допустили заборгованість та опинилися перед ризиком втратити своє житло.
У цій ситуації законодавча влада України ухвалила норму, яка в рази скорочує суму боргових зобов’язань позичальника перед банком. Так, уявімо, що актуальна сума боргу по іпотеці становить 50 тисяч доларів. Або приблизно 1 мільйон 100 тисяч гривень по чинному готівковому курсу. Перерахунок цього ж боргу по курсу 8 зменшить його до 400 тисяч гривень. Тобто, платити позичальнику доведеться втричі менше.
А як же своїм громадянам допомагала влада у заможній та сильній Америці? Мабуть, там пробачали ще більшу частину кредиту?
Платити довше – так. Платити менше – ні
Насправді - ні. Не пробачали. Навпаки – відбирали заставне майно по швидкій і безжальній процедурі, так зване foreclosure – вилучення нерухомості за борги. Загалом за час іпотечної кризи близько 5 мільйонів будинків були відчужені банками. А їхні власники переїхали у більш дешеве житло (наприклад, із власного будинку – в апартаменти). Дехто став мешкати у трейлерних парках, а дехто – і взагалі у наметах.
А тепер – найважливіше. Автор статті старанно намагався знайти якесь свідчення, що в США хоч хтось всерйоз обстоював ініціативу, яка передбачала списання частини тіла кредиту (що хочуть зробити в Україні). І не знайшов. Більше того, отримав враження, що подібний крок для американців виглядав абсолютно немислимим (на відміну від тривіальної практики переїзду з власного п’ятикімнатного будинку до фургончика на колесах). Громадяни цього списання не вимагали, а влада, відповідно, не пропонувала.
Натомість у США були запроваджені декілька програм, які мали на меті – ні, не простити частину боргу іпотечному позичальнику, а зробити так, щоб він зміг по цьому боргу розрахуватися. Якщо висловлюватися образно, то вага «кредитного тягаря» не зменшувалася, але влада давала його носію більш зручний рюкзак – аби міг донести і не впав.
Найперші з цих програм почали діяти за кілька років до піку фінансової кризи 2008 (бо вже тоді банки бачили зростання кількості проблемних іпотечних угод). Найбільш відома програма називалася Hope Now Alliance, її добровільно (!) запровадили провідні іпотечні установи на ринку США. Вона передбачала покращення умов виплати боргу. Однак, як показав подальший аналіз, хоч позичальникам обіцяли шанс скоротити відсотки, в абсолютній більшості випадків максимум, на що погоджувалися банки, – це зміна плану виплат.
Як правило, «полегшення», на яке могли сподіватися іпотечні боржники, зводилося до двох основних пропозицій. Перша – це так звані «кредитні канікули», тобто, період, протягом якого позичальник може не платити борг і не наражатися на санкції. Тут варто зауважити, що в США діє чітка і швидка процедура вилучення нерухомості за борги з наступним її продажом з аукціону. У більшості штатів країни вона здійснюється в позасудовому порядку і проходить дуже оперативно – за кілька місяців. Причина: мінімізувати втрати банку, аби йому не довелося продавати задешево будинок, який роками стояв без власника.
Друга пропозиція – це збільшення періоду кредитної угоди. Наприклад, замість двадцяти років – до тридцяти, з відповідною модифікацією кредитної ставки. Це також зменшує регулярний тягар виплат – але не загальну суму боргу по кредиту та відсотках. Більше того, в одному з досліджень Федерального резерву США згадується, що фактів зменшення загальної суми боргу НЕ ЗАСВІДЧЕНО ВЗАГАЛІ. Тобто, позичальник міг платити довше, але не міг платити менше.
Атракціон президентської щедрості
Ці добровільні програми спрацювали слабко – вони не змогли зупинити вал неплатежів по іпотеці, з наступним виселенням власників та переходом їхньої нерухомості у власність банків. Відповідно, було логічно очікувати державного втручання. І воно відбулося – у вигляді низки програм, ініційованих президентом Обамою та об’єднаних у загальну концепцію під назвою Making Home Affordable («Зробимо дім доступним»). На одну з них, яка отримала назву Home Affordable Modification Program (HAMP), покладалося завдання зменшити борговий тягар на власників проблемних іпотек – у тому числі й за рахунок державних коштів. Але, як і у всіх інших аналогічних підходах, мова аж ніяк не йшла про зменшення суми основного кредиту.
Основна ідея проекту HAMP полягала в тому, аби боржник по іпотеці сплачував щомісяця не більше, ніж 31% свого доходу. Розробники програми прийшли до висновку, що за таких умов зберігається можливість обслуговувати кредит і не впасти в повне зубожіння.
Як це працювало? Протягом перших п’яти років кредитна ставка зменшувалася (нижня межа становила 2%). У наступний період вона, навпаки, зростала на 1% щороку, аби зрештою вийти на той же рівень, що і до модифікації (зрозуміло, це означало подовження дії кредитної угоди – максимум до 40 років). Завдяки цьому позичальники могли протягом цих 5 років сплачувати на 1000 доларів (АЖ НА ЦІЛУ ТИСЯЧУ ДОЛАРІВ НА РІК, КАРЛЕ) менше, ніж за «стандартною» угодою.
А в чому тут державна допомога? У тому, що зміна умов кредиту вимагає банківських затрат. От їх (не частину кредиту чи відсотки по ньому, а сервісні витрати по його зміні) й покривала держава. По тисячі доларів за кожну модифікацію угоди, плюс «плату за успіх» - ще по 1000 доларів за кожен рік протягом трьох років дії цієї «покращеної» угоди. Зверніть увагу – ці гроші отримував не боржник, а позикодавець.
Як бачимо, і в цьому випадку мова не йшла про те, щоб скоротити тіло кредиту або загальну суму, яку мав зрештою отримати від позичальника банк. Йшлося виключно про те, щоб дати змогу боржнику і далі обслуговувати борг – не більше і не менше. І чомусь у вищих ешелонах влади США не знайшлося своїх ляшків чи тимошенко, які б запропонували списати борги по іпотеці за рахунок банків – бо «банки і так вже своє отримали».
Чи є тут досвід, яким варто скористатися в Україні для вирішення наших рідних валютно-іпотечних проблем? Так, є. Вже зараз очевидно, що закон про перерахунок валютних кредитів не вступить у силу. Або його скасує сама Рада (наразі близько десяти депутатів вже заявили, що їх «лихий поплутав» під час голосування, і вони помилково підтримали цей законопроект), або заветує президент. Однак у будь-якому випадку проблема залишиться.
Як показав американський досвід, навряд чи можна розраховувати на ефективність добровільних угод між банком та боржником – бо банк все одно буде прагнути отримати своє. Відповідно, є потреба у створенні державної програми, аналогічної до американської HAMP.
Як вона могла б виглядати? Валютний кредит перераховується в гривню по чинному курсу НБУ (і ніяких «курсів з минулого» - це економічний нонсенс). Ставка по цьому кредиту зменшується до такого рівня, який би 1) компенсував інфляційні втрати; 2) забезпечив банку мінімальний прибуток. При цьому щомісячні виплати по кредиту не повинні перевищувати 20-30 відсотків від доходу боржника.
Зрозуміло, що популістського виграшу політикам подібна програма не принесла б. Але дала б реальну можливість тим людям, які хочуть зберегти придбане по іпотеці житло, обслуговувати свою позику.
