Чорне море без Криму - де і як любити (есей Катерини Бабкіної)

Чорне море є і я дуже його люблю, а може так ніколи б і не знайшла його і не полюбила, якби десь усе ще залишався той Крим, який любити було непросто. З другом ми поїхали на кілька днів кудись у напрямку Затоки, де були довгі-довгі пляжі, пункти оренди дошок для віндсерфінгу, переобладнані колишні бази відпочинку – з кондиціонерами і часом навіть з басейнами, але головне – з людьми, які мали надію на те, що стане краще, тому старалися і не були такі злі. Там були кавуни і помідори, вино і веселі туристи, які не шкодували, що не ходять рублі.

Враженнями ділиться: Катерина Бабкіна

Кримська безнадія

Крим не встиг зайняти в моєму серці ніякого особливого місця. Зовсім маленькою я їздила з мамою відпочивати в Севастополь. Ми жили в приватному секторі з туалетом на вулиці, ходили обідати в їдальню з нескінченними чергами і таким же нескінченним супом харчо, від якого я завжди дуже хворіла.

Потім, уже в школі і навіть підлітком, я їздила з батьками у відомчі пансіонати та санаторії – вітчим працював у СБУ. Пансіонати були схожі на довгі сумні гуртожитки, з брудними туалетами в кінці коридору і двома душовими на поверх – зате стояли просто на пляжі, сильний вітер доносив на балкон у вітряні дні солоні краплі, а в їдальні безкоштовно давали кавуни і прим’яті персики – скільки завгодно.

Санаторії, колись розкішні, стояли порожні, ми приїздили восени – кілька сімей заселялося в споруди, призначені для кількох тисяч осіб.

Все там було дуже велике: великі мармурові плити, великі їдальні, великі приміщення з грязевими та лікувальними ваннами, великі ігрові кімнати, великі актові зали з роялями, великі люстри, великі під’їздні алеї, великі шахові столи з важкими фігурами з кришеного малахіту та аркопалу. На заміну загублених фігур місцевий столяр вирізьбив майже такі самі з дерева, але з них облупилася фарба і ніколи в ході гри не було до кінця ясно, за кого вони.

Людей – медсестер, кухарів, вахтерів, лікарів, вихователів, якихось ще адміністраторів – там працювало більше, ніж приїздило відпочивати, але їм не платили, тому переважно вони були вони якісь злі, свавільні, некеровані. Інколи траплялися добрі, але безпомічні, поламані.

Щовечора з п’ятої до дев’ятої вимикалася електрика і люди гуртувалися по закинутих відеосалонах і холах для відпочинку на якомусь домовленому поверсі при одній свічці або ж обмотувалися ковдрами і пледами, позбираними у незаселених кімнатах, і ходили гуртом на набережну.

У старших класах одного разу я була в Коктебелі в Будинку творчості письменників. Це було страшенно весело, незважаючи на те, що води там не було ніякої ніколи, відпочивальники укурювалися і впивалися місцевим вином, блюючи прямо на гальку на пляжі. І взагалі, за тиждень до того, як я туди потрапила, когось повісили просто між корпусами і нам навіть показали, на якому саме дереві.

А років у 19 я знову поїхала в Крим із подругою. Ми знімали кімнату на другому поверсі приватного будинку, а на першому жила сім’я. Кімнати на другому начеб-то належали іншій сім’ї – колись хтось із кимось розлучився, не поділивши сад і дім, коротше не ясно було, чия кухня, а чия пралка, хто друг, а хто ворог.

Всі на всіх кричали, а кімнату поруч знімало пристаріле подружжя з малим онуком з Росії. Вони дізналися, що ми українки і не можемо розділити їхній жаль з приводу того, що в Криму не ходять рублі, тому заборонили маленькому онукові з нами гратися і навіть вітатися, так він і ходив сумно, абсолютно мовчки заглядаючи до нас у кімнату. Все це, одним словом, не сильно мені подобалося.

Було, звісно, море – красиве і велике, іноді тепле, іноді великі хвилі виносили на пісок рапанів і кольорові склельця. Але вся ця розруха і безвихідь, з якою там доводилося взаємодіяти, ворожнеча і чвари, в які люди поринали з головою через свою невлаштованість і безнадійність перспектив (бо люди були там злі саме через те, як зле їм жилося), - все це переважало у враженнях, чіплялося до шкіри швидше за засмагу, і трималася довше.

Якщо я щось і встигла полюбити в Криму, то це Бахчисарай – і грудневий, і сонячний, з привітними татарами, жовтою травою, неймовірними скелями, важкими грушами в садах. Там було багато голубого кольору і тиші, не було доріг. Бахчисарай я полюбила без моря.

Звісно, я знала, що існує інший Крим: гори і скелі, свіжий вітер на яйлі, запах лаванди і кримської сосни, прозора голуба вода, мальовничі теплі бухти, довгі пляжі, де коци відпочивальників не лежать у сантиметрах один від одного, параплани, намети, щастя, радість, літо і сонце – але не поспішала знайти це для себе і полюбити, вибирала інші моря в інших країнах, відкладала на потім. Потім не сталося.

Де люди не злі

А тоді я якось знайшла Чорне море, але вже без Криму. З другом ми поїхали на кілька днів кудись у напрямку Затоки, поїхали навіть не на море, а просто з цікавості глянути, що там. А там були довгі-довгі пляжі, пункти оренди дошок для віндсерфінгу, переобладнані колишні бази відпочинку – з кондиціонерами і часом навіть з басейнами, але головне – з людьми, які хотіли заробити.

На одному з пляжів Одеси

І мали на це надію, мали надію на те, що стане краще, тому старалися і не були такі злі, навіть не зважаючи на те, що до того, коли стане краще, було ще відчутно далеко. Там були кавуни і помідори, вино і веселі туристи, які не шкодували, що не ходять рублі.

І це все не сприймалося як бонус, тому на перший план виходило те, за чим і подорожують люди до узбережжя – сонце і море, плавати і бігати по піску, слухати хвилі, збирати мушлі, ну і ще за чим там їздять на море.

І Чорне море в Одесі – його я теж знайшла і полюбила назавжди. Всі ці мідії, різноманітна смажена риба, всі ці пляжі на будь-який смак. Платні і безкоштовні, піщані і з галькою, нудистські чи пляжні клуби з білими лежачками, балдахінами і коктейлями, місця для кемпінгу, де обкладають камінням місця для вогнищ, канатну дорогу, з якої видно, як розсипаються на голубому білі трикутнички вітрил, коли яхт-клуб виходить на тренування, ресторани з відкритими терасами, вечірки до світанку, коли сидиш на піску і дивишся, як вода стає рожевою, а небо – рожево- жовтим.

Я часто їжджу тепер на це Чорне море. Привожу багато фотографій. Вони виходять, як фото з Франції, Греції, Чорногорії, з Вентспілса чи з Чешме – коротше, просто, як фото з моря. Картинки з літнього відпочинку – без безнадії, а безнадія – це те, з чим не відпочинеш ні на якому морі.

Шкода, що я не пізнала і не полюбила Крим, який у мене був, а тепер нема. Але Чорне море є і його так багато, і я так сильно його люблю, а може ніколи б і не знайшла його і не полюбила, якби десь усе ще залишався той Крим, який любити було непросто.

Я завжди розповідаю іноземцям, як їм треба з’їздити на Чорне море, яке класне там літо, яка чудесна там Україна, як пощастило нам, пощастило особисто мені, що це море в мене є.

Я завжди про нього пам’ятаю, про це море – як про місце, де добре. Де мушлі і солоний вітер, і хвилі накочуються і ворушать пісок, і смугасті парасольки, і ліниві вулиці, й оливкові дерева, і чайки в порту, і малі рибальські селища з човнами, і нічого зайвого, нічого, що заважає відчувати любов і насичуватися нею, надихатися, набуватися.