Тимошенко, Ляшко й Садовий штовхають Порошенка до підкупу «регіоналів»

Ляшко, Тимошенко й Садовий свідомо змушують уряд і президента на співпрацю з Опоблоком, адже аби приймати критично важливі для країни рішення потрібні голоси. За ситуативні голосування влада змушена розплачуватися з Опоблоком поступками. Це стандартна ситуація для українського полтикуму.

Короткий курс «коаліції п’ятьох»

Дев’ять місяців і п’ять днів проіснувала у Верховній Раді VII скликання коаліція «Європейська Україна». Юридично оформлена 27 листопада минулого року як спілка п’яти фракцій - Блоку Порошенка, «Народний фронт», «Самопоміч», ВО «Батьківщина» і Радикальної партії Ляшка, мега-коаліція тоді налічувала аж 302 голоси, тобто конституційна більшість.

Та лише декілька раз під час важливих голосувань усі п’ять коаліціантів однозначно сказали «за».

«Завжди знаходиться одна фракція, що займає особливу позицію. Але загальна кількість голосів дозволяє тій чи іншій фракції утриматися від голосування. Така собі картина човна, де четверо по черзі на веслах, а п'ятий – мітингує», - жартома пояснював у березні голова фракції БПП Юрій Луценко, який був першим координатором коаліції.

Досить часто «на веслах» залишалося тільки три фракції. Можна згадати голосування 2 березня цього року: тоді пакет законів для отримання кредиту МВФ, що передбачав зокрема урізання пенсій працюючим пенсіонерам, «пропхали» лише з п’ятого голосування (238 «за»). Нагадаємо, що без кредитів МВФ Україна - банкрут, а рівень падіння гривні ніхто навіть не уявляв.

Та ці загрози не зупинили фракцію Ляшка від блокування трибуну з вимогою відставки голови Нацбанку Гонтарєвої. Проти також була «Батьківщина».

Об’єднання в парламенті всіх умовно «майданівських» сил із самого початку виглядало дивним. Зрозуміло, що «вужів із їжаками» схрестили, щоб більшість мала запас міцності. Зокрема, на включенні до коаліції фракції Ляшка, яка постійно грає свою гру і яку пов’язують з Фірташем та Льовочкіним, наполягав прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, зацікавлений у ширшій підтримці уряду. Він так страхувався: чим ширша коаліція, тим важче домовитися про нового прем’єра.

"Особливий" Ляшко першим вийшов з коаліції. Наближення місцевих виборів та приціл на дострокові парламентські важливіші, ніж бонуси, які дає присутність у Кабміні й керівництві парламенту.

Формальною причиною виходу з коаліції Олег Ляшко назвав голосування БПП й «НФ» за зміни до Конституції спільно з «регіоналівськими недобитками з «Опозиційного».

Ту саму лінію, що й Ляшко, обрали й дві інші «малі» фракції коаліції – «Батьківщина» та «Самопоміч», які не хочуть псувати свій імідж заявою про вихід із «Європейської України», щоб не виглядати руйнівниками єдності під час війни.

Вони 31 серпня теж не підтримали президентський проект змін Конституції, а тепер так само наполягають на тому, що неприпустимо залучати до голосувань депутатів від «Опозиційного блоку».

Свербіж дострокових виборів

Інтерес «Батьківщини» зрозумілий: на тлі непопулярного уряду Яценюка, недовіри до Порошенка, рейтинг партії Тимошенко останнім часом помітно зріс, а нинішня фракція з 19 депутатів – зовсім не те, що задовольнить амбіції Юлії Володимирівни. Аналогічне зацікавлення і в Ляшка.

Цікаво, що про дострокові вибори почали говрити й спікери «Опозиційного блоку», які теж бачать можливості для реваншу та ширшої присутності екс-«Регіонів» у владі після нових виборів.

У неспокушеного політикою читача виникає питання, як можна добитися дострокових парламентських виборів? Розрахунок наступний: розвалити коаліцію і під тиском громадськості змусити Президента оголосити нові вибори. Після розвалу коаліції таке право з'являється у президента, але це лише право, а не обов'язок. Але чим більше незадоволення в суспільстві, чим більше крику про "зраду", тим легше змусити Порошенка таки оголосити вибори парламенту.

Донбаські бонуси в обмін на голоси

Але і провладні депутати, і багато експертів упевнені, що розпуску Верховної Ради – принаймні ближчим часом – не буде. Тобто доведеться працювати з тим "матеріалом", що є в парламенті зараз. Інше питання – в якому форматі і з якими «побічними ефектами».

Формально коаліція зараз скоротилася до 274 депутатів та очевидно, що через особливу позицію двох «малих» фракцій кожне голосування, в якому зацікавлений президент та/або уряд, може опинитися під загрозою зриву.

Приклад – розгляд 4 вересня питання про призначення виборів в об’єднаних територіальних громадах. Це голосування зібрало 227 «за» (мінімально можлива більшість + 1 голос). Цього разу «без весел» була «Батьківщина», давши всього 6 голосів із 19 можливих.

Зрозуміло, що Порошенко і Яценюк у перевиборах зовсім не зацікавлені. Тому вони шукатимуть нові варіанти підстраховки для парламентської більшості.

Ресурсу для цього – хоч греблю гати. Фракція «Опозиційного блоку», групи «Відродження» та «Воля народу», а також позафракційні, з якими «можна працювати», сумарно мають більше 100 голосів.

«Ширкою» цей формат стане тільки в тому разі, коли з діючої коаліції вийдуть і «Батьківщина», і «Самопоміч». А доти цілком можливі ситуативні голосування із залученням різних уламків та окремих персон із екс-«Регіонів». Вони лише в рідкісних випадках зберігають опозиційну «цноту», тоді як здебільшого «заточені» під отримання з політики дивідендів.

Глядачі ток-шоу, на кшталт «Шустер Live», вже звернули увагу на те, що «майданівська» коаліція останнім часом воює сама з собою, залишаючи поза увагою «Опоблок» і його «заслуги». Тепер, крім рейтингу, «регіонали» готуються отримувати й цілком конкретні вигоди.

Не погоджуючись на компроміси і влаштовуючи демарші, Радикальна партія Ляшка, «Батьківщина» та «Самопоміч» свідомо штовхають Порошенка і Яценюка до співпраці з колишніми «регіоналами» та політичної корупції.

Пригадаймо «конституційне» 31 серпня. Тоді «Опозиційний блок» дав 38 голосів, «Воля народу» - 14, «Відродження» - 11, позафракційні – 13.

Є підстави вважати, що в обмін на це голосування «регіонали» отримали певні бонуси. Подейкують, «Опоблок» просив посади двох «губернаторів» східних областей, зокрема Харківської. Але сторгувалися на іншому - змусили Порошенка оголосити місцеві вибори у ряді прифронтових міст.

За два дні до того Центральна виборча комісія нарешті визначилася з переліком міст і районів Донеччини та Луганщини, де 25 жовтня цього роду відбудуться місцеві вибори відповідно до українського законодавства.

Крім окупованих територій, голосування не відбудеться на смузі вздовж лінії фронту. Але факт, що в багатьох населених пунктах вибори будуть, хоча голови двох обласних військово-цивільних адміністрацій – Павло Жебрівський та Георгій Тука – наполягали на недоцільності проведення місцевих виборів на всій території своїх областей.

Підстави такі: по-перше, існує терористична загроза; по-друге, на підконтрольних Україні територіях ще дуже сильні проросійські настрої, там фактично залишається російське інформаційне поле.

Триває війна, але зміни у свідомості місцевих мешканців відбуваються дуже повільно. І найпопулярнішим політиком в українському Слов’янську залишається Неля Штепа, яка сидить у СІЗО за обвинуваченням у посібництві сепаратистам.

Тож за підсумками виборів більшість у місцевій владі представлятимуть «регіонали», якщо взагалі не відверті «сепари».

Жебрівський і Тука надсилали до ЦВК кілька варіантів подань щодо виборів на Донбасі. Очевидно, що це питання було предметом політичного торгу. Недарма ж його розгляд затягнувся майже до дедлайну з «конституційним» голосуванням, а рішення було прийнято аж увечері в суботу.

І ось 31 серпня Сергій Льовочкін у коментарях журналістам заявив: саме його політична сила вплинула на президента, аби було ухвалено рішення проводити місцеві вибори в Маріуполі та Лисичанську вже цього року. Правда не уточнив кого мав на увазі Опоблок чи блок Ляшка, а може й обох, бо без демаршу Ляшка не було б і торгівлі з регіоналами.

Перелік територій Донбасу, де 25 жовтня обиратимуть місцеву владу, названими містами не вичерпується. Якби пройшла ініціатива давнього Жебрівського, який до речі є давнім соратником Порошенка, українські військово-цивільні адміністрації «рулили» б на всій території АТО принаймні до 2017 року. А так – схоже, доведеться миритися із законно обраними «штепами» та іншими екс-соратниками Януковича.

Після «напіврозпаду» коаліції пройшло ще небагато часу, тож інших випадків союзницьких голосувань влади й «Опоблоку» не зафіксовано.

Але можна не сумніватися, що вони ще будуть. І «регіонали», які після 2014 року мали б відійти на звалище історії, отримають додаткові шанси відродитись і посилитись.

Відповідальні за цю поступку п’ятій колоні несуть саме фракції, які не дали голоси за зміни до Конституції і все частіше відмовляються голосувати за урядові рефрматорські закони: «Самопоміч», «Батьківщина» і Ляшко.

Ляшко і Тимошенко не мають переконань, але вони мають інтереси і вміють їх відстоювати

Зміни до Конституції не тема цієї статті, у стратегії української влади, для реалізації якої і потрібні ці зміни, є і плюси, і мінуси. Можливо, мінусів навіть більше. Але зважене обоговорення гри, яку веде Україна, немає нічого спільного із публічними промовами критиків змін.

В нинішніх умовах влада не могла дати задній хід, бо від позитивного голосування залежала і фінансова, і військова підтримка України Заходом. І всі, хто не голосував, прекрасно це знали. Але для них свій рейтинг і бажання поставити владу у глухий кут, аби добитися перевиборів, важливіші за інтереси країни.

Ми це вже проходили

Купувати голоси політичних опонентів, даючи їм посади у владі, стало постійною практикою українського парламенту.

18 грудня 2007 року Юлія Володимирівна Тимошенка стала прем'єр-міністром з мінімально можливою кількістю голосів – 226. До речі, тоді голосували шляхом поіменної переклички, і вирішальним виявився голос голови ВР Арсенія Яценюка.

Надалі коаліція «помаранчевих» лише втрачала голоси, а через рік – після скандалу з ПРіБЮТ (тобто безуспішного намагання змінити конституцію силами БЮТ і ПР) – Тимошенко вдалася до створення Коаліції національного розвитку, стабільності і порядку із Блоком Литвина та більшою частиною фракції «Нашої України – Народної самооборони». Колишній соратник Кучми, Володимир Литвин, отримав за це посаду голови ВР.

Але й таке переформатування залишало Кабмін Тимошенко у статусі уряду фактичної меншості парламенту. Щоб утриматись на посаді, Юлія Володимирівна протягом усього свого прем’єрства перед кожним важливим голосуванням мусила робити цінні подарунки як окремим депутатам з опозиції, так і цілим опозиційним фракціям. Ось кілька прикладів:

28 грудня 2007 року. Голосування за державний бюджет на 2008 рік. «За» - 235, з них 8 – голоси фракції Комуністичної партії.

25 грудня 2008 року. Голосування по бюджету-2009 провалюється («за» - 223), при цьому 4 голоси дає Партія регіонів. 26 грудня держбюджет прийнято мінімальними 226 голосами, серед них 4 «регіонали», також вишукано - 2 додаткові голоси в «Нашій Україні».

11 липня 2008 року. Партія регіонів впевнена в успішному результаті голосування за недовіру уряду Тимошенко, що не особливо переймається агітаційною роботою з комуністами. На відміну від самої Юлії Володимирівни. Результат – лише 174 «за», і лідерка БЮТ отримує імунітет до кінця сесії. Жодного голосу для відставки Тимошенко не дали комуністи і Блок Литвина.

Фракція КПУ, попри ідеологічні розбіжності з «олігархічним режимом Тимошенко», тоді сповна користувалася статусом власника «золотої акції» і, як подейкували, «озолотилася» в прямому сенсі цього слово.

Депутат Олег Ляшко, який тоді входив до Блоку Тимошенко, заявляв прямим текстом: «Щоб зберегти уряд, необхідно було вживати всіх заходів… Для країни буде набагато дорожче, якщо уряд відправлять у відставку, а замість нього прийде Кабмін Януковича… Бог із тими лісами, які ми віддали «литвинівцям», проте країна буде спокійно жити».

Правдоруб Ляшко мав на увазі Державний комітет лісового господарство, який Тимошенко віддала на відкуп своєму однофамільцеві Миколі Тимошенку, представникові КПУ.

І якби ж це був поодинокий випадок. Взаємовигідна співпраця Юлії Тимошенко з політичними опонентами відбувалася закулісно, але мала системний характер. Саме завдяки цьому «уряд меншості» протримався більш як два роки.

Віддяками комуністам за порятунок уряду Тимошенко були також посади: заступника міністра внутрішніх справ (Василь Мармазов, син депутата від КПУ Євгена Мармазова), заступника голови Державної податкової адміністрації (Олег Матвєєв, син депутата-комуніста Валентина Матвєєва), заступника міністра охорони здоров'я (Валерій Бідний, зять екс-спікера ВР Олександра Ткаченка), заступника голови правління «Нафтогазу» (Вадим Чупрун, друг Петра Симоненка), заступника міністра молоді та спорту (Юрій Сизенко), голови Державного комітету архівів («компромат» на КПУ тоді охороняла «червона» Ольга Гінзбург).

І це – не рахуючи частки пирога для колег по коаліції, зокрема Володимирові Литвину з його вічними спікерськими амбіціями та вічним братом на чолі Державної прикордонної служби. Як писала «УП», тоді «литвинівцям» віддали також «Укртрансгаз», «Укрзалізницю», Держрезерв, Держкомітету земельних ресурсів тощо.

Не рахуючи також подяк окремим «регіоналам», які у вирішальні моменти голосували на користь Тимошенко «точково» або «помилково». Не рахуючи бонусів «Індустріальному союзу Донбасу» та групі Коломойського. Керівник «Привату» тоді теж виручав Тимошенко і як наслідок - Олександр Лазорко став заступником керівника «Укртранснафти», ключової структури для енергетичного бізнесу Коломойського, а Валентин Франчук – заступником голови «Нафтогазу». А на такій хлібній посаді, як заступник Державної митної служби, Тимошенко тримала Тараса Козака – це була плата прем’єр-міністра за лояльність Віктора Медведчука.

Чим закінилося теж відомо.

Інтереси країни, а не меркантильні цілі

Ми далекі від думки про те, що нинішні чиновники і міністри так само «пиляють бабло», як і за часів Януковича, все таки в країні багато чого змінилося. Та вичищати корупцію, хоча б на вищих щаблях, було б простіше, якби президент і уряд заслужили належний рівень довіри і не мусили б розплачуватися за підтримку голосувань у ВР. І якби фракції-учасники коаліції намагалися досягати компромісу в інтересах країни, а не переслідували окремі політичні й меркантильні цілі.

порошенко самопоміч Рада ляшко конституція. тимошенко політика