Богдан Шумилович. Як львівські телемюзикли створили радянську популярну українську музику

Робоча тема мого дослідження – "Між національним звуковим ландшафтом та міжнародним медіаландшафтом". Англійською це звучить трохи краще. Тут переважно йдеться про уяву як соціальну практику.

Наприклад, якщо ми поглянемо на певну групу людей, які живуть за межами своєї батьківщини, як от, китайці, що живуть у США, то вони конструюють своє уявлення про батьківщину передусім з медіа. Інструменти, які дозволяють тиражувати уяву, дуже сильно впливають на повсякденне життя. Існує відома концепцію Бенедикта Андерсона про "уявні спільноти", але можна теж говорити про цілі уявні світи.

Тобто, я використовую цю ідею медіаландшафту, щоб зв’язати уявне та фізичне. Антена та контент мають однакове значення.

Наразі я досліджував архівний фонд Львівського телебачення. І там виявилася певна цікава історія – мюзикли як основна форма розвитку української популярної музики.

Львівське ТБ засновується в 1954 році. В принципі, це швидше ніж, наприклад, національне телебачення Ірландії. Тобто, досить рано. Але всі телевізійні структури в Радянському Союзі мали вертикальну організацію. Телебачення підпорядковувалося комітету, цей комітет іншому комітету і так до самого верху. Відповідно, всі діяли згідно з певними заданими схемами.

На фото: поет Ігор Калинець та асистент режисера Львівського телебачення Роман Бучко (1965-1967)

Але якщо дивитися на виробництво, наприклад, Харківської чи Дніпропетровської студій, то бачиш, що вони робили якісь документальні фільми про Леніна, а у Львові робили мюзикли. Їх, може, було не так багато, але вони стали дуже впливовими.

І ось тут я вийшов на тему звуку в контексті телебачення, а далі наштовхнувся на сюрпризи. Раніше мені здавалося очевидним, що у Львові завжди була популярна українська культура, а виявляється це не так. Тобто, схоже на те, що в 50-х роках, у повоєнному Львові не було чути української музики. Тобто, була філармонія, де творили так звану високу українську культуру, а в ресторанах чи там у фойє кінотеатрів, тобто, у місцях де грали розважальну музику, української не було.

Я зробив серію інтерв'ю і просто розпитував у старших людей, які тут тоді жили, і всі про це говорять – української версії масової культури у той час не було. Тоді я почав вивчати відповідні архівні документи і, виявляється, це була дійсно проблемна ситуація, про що стверджували й самі тогочасні львівські культурні діячі.

Наприклад, Ростислав Братунь, або Дмитро Павличко на всіляких нарадах Спілки письменників постійно наголошували, що "нам потрібне літературне кафе на зразок "Голубого огонька" в Москві". У той час, у шістдесятих роках, вони ще були молодими людьми і їм хотілося якогось такого шумного веселого творчого місця, де б звучала українська мова.

Зрештою, щось подібне таки з’явилося. Я маю на увазі одну з перших радянських кав'ярень – славнозвісну "Червону шапочку". Воно розташовувалося у новобудові біля колишнього "Будинку книги", над цим домом ще досі висить напис "Кафе".

На фото: Вид на будівництво будинку, у якому розмістилося кафе "Червона шапочка" (1963 р.)

Такі намагання зробити щось згори, можливо, зараз виглядають трохи смішно і штучно. Але такі системні творчі простори, як не дивно, насправді давали певні поштовхи.

Як ось, відома історія про написання пісні "Два кольори". Бандерівський гімн радянського часу. Дмитро Павличко і Степан Сабаташ якось сиділи на комсомольських зборах, їм було нудно і вони заглядались на дівчат. У залі сиділа теж дівчина з Буковини і на плечах мала гарну червоно-чорну хустку. Павличко каже Сабаташу – "дивись, червоне – то любов, а чорне – то журба". І Сабаташ відгукується – "вау, та це ж пісня народжується!"

Вони втікають зі зборів і негайно їдуть у київський будинок творчості. Це було таке місце, де представники творчих професій могли недорого орендувати кімнату з піаніно чи спеціальну ізольовану кімнату для писання. І там була створена ця пісня, яка стала справжнім хітом. Така от радянська success-story, історія успіху.

На фото: Дві жінки у народному вбранні, праворуч – Ольга Горинь, дружина Михайла Гориня (1965-1967)

Якщо повернемося до ранніх шістдесятих, то українську популярну музику просто і не було кому творити. Українські композитори, ті, хто залишився, хто не виїхав, чи не був вивезений чи убитий, в основному працювали у інституціях, пов’язаних з високою культурою.

У міжвоєнний час теж був, фактично, лише Богдан Веселовський, який виконував естрадну музику, як це називають росіяни, або кабаретову музику, як кажуть поляки. Тоді українська музика, на жаль, не мала свого масового слухача.

Ситуація змінюється аж десь у кінці 1950-х. Тоді вже починає діяти джазовий оркестр Ігоря Хоми "Медікус".

Музиканти "Медікуса" перебували поза академічною музикою, вони створилися при Львівському медичному інституті. Хома з колегами ходять, наприклад, у філармонію і там неофіційно вчаться як правильно свінгувати, тамтешні викладачі їм розказують про джаз, який вони самі виконувати не можуть. І "Медікус" починає виступати, їздити по фестивалях.

Першу естрадну музику пробує писати теж Кос-Анатольський. Він ще, до речі, застав міжвоєнну естраду (не люблю цього слова, але немає іншого). Проте, його музика була трохи, я б сказав, застарілою, на той час. Це вже 60-ті, люди вже звикають до активного ритму, біту.

"Не топчіть конвалії" Скорика теж створена з озиранням на старше покоління, але пісеньки Скорика таки змогли навернути до себе трохи аудиторії, яка у масі своїй схилялася або до російськомовної, або до західної попси.

Тодішня Вєрка Сердючка апріорі не могла з’явитися, адже радянські ідеологи вважали, що у Союзі повинна бути не масова культура, а культура для мас. Прикладом такого підходу є феномен Дмитра Гнатюка. Він виконував доволі поважну музику, але з нього вдалося зробити справжню мега-зірку, яку слухали всі – дорослі і діти, генсеки і робітники.

Він заробляв шалені гонорари, які в нього забирала держава. Гнатюк сам якось розповідав історію про те, як з гастролей у Новій Зеландії привіз у чемоданчику півмільйона доларів від вдячної діаспори. З них йому мали дати чотири тисячі гонорару, але не дали.

Взагалі, система радянських поп-співаків постійно дурила. Пригадую, Леонід Парфьонов брав інтерв'ю у Мусліма Магомаєва і, зокрема, запитав його – "а чего, Муслим, нельзя было?". І той відповідає – "нельзя было зарабатывать". За цим слідкували і співаків фактично використовували на знос.

Дмитро Гнатюк – це висока якість. Я його якось назвав у розмові українським Сінатрою. Під час війни він працював на заводі в тилу і його звідти забрали на сцену за хороший голос. Але це все-таки висока культура, він працював при солідних установах.

Наклади, якими його продавали, були просто шалені. З усіх українських виконавців він продав найбільше платівок. В одному зі своїх інтерв’ю він згадував як міністр культури Фурцева на якомусь фуршеті проголосила – "поднимем тост за Гнатюка, который продал 17 миллионов пластинок".

Незадовільну ситуацію з україномовною легкою музикою змогли переломити мюзикли чи, точніше, музичні телефільми Львівського телебачення.

Якщо говорити про львівський телевізійний продукт у 1950-1960-х роках, то перед працівниками ТБ ставилося завдання – показувати сучасність, показувати сучасника, показувати, як змінилося життя львів’ян за радянської влади. І це дуже складне завдання, адже показувати щасливих людей у важкі повоєнні роки не просто.

І в якийсь момент наперед виходить, власне, музичний жанр як найбільш безпечний та найбільш веселий. Як видно із відповідних архівних документів, музичну редакцію ЛТБ постійно хвалять – молодці! Так склалося, що музична редакція постійно мала більш-менш зелене світло.

У 1967 році львівські телевізійники знімають перший музичний телефільм "Залицяльники". У ньому показуються молоді люди, які їдуть у Карпати і залицяються до місцевих дівчат, хоча й не дуже успішно. У фільмі грає оркестр "Медікус", в основному легкий джаз. Є також трохи музики Кос-Анаталоського. І це був хіт.

Тут треба згадати, що у 1939 році радянська імперія приєднує території, яких ніколи не було в Росії, – західну Україну і Карпати. І це багато чого рве в уяві центральних українців. У кінці 50-х з'являються фільми, де фігурують гори, гірські річки, місцеві борці за волю. А в 1960-х в українському поетичному кіно велика доля – теж про Карпати. І ця карпатська культура, ці етнографічні елементи, одяг, слова, свіжа українськість дуже сильно змінила культурний баланс в Україні.

Взагалі, довоєнна Україна дуже сильно змінюється у 1960-х – це такий золотий період радянської України. Адже дійсно, для країни, яка була колонією, раптом з’являється стільки нових горизонтів – і Карпати, і море, і досягнення. Зрозуміло, що українцям хочеться також своєї популярної культури. І львівський мюзикл якраз дуже добре пішов. Як не дивно, навіть у Москві, можливо, через свою екзотичність. "Залицяльників" показували на Новий Рік на центральному телебаченні.

Сценаристом і режисером телестрічки був Мирослав Скочиляс. Після показу на центральному ТБ йому дзвонили і просили – "сделайте еще что-то такое экзотическое".

Для росіян це все виглядало десь так, як для нас Кавказ. Така колоніальна візія, звичайно. Метрополія хоче побачити свої нові колонії, якось їх впорядкувати. Тому другий фільм, "Сійся-родися", теж знімають про подібне – про те, як сестри Байко, які тоді стають дуже популярними, їдуть зі Львова до мами у село. Робоча назва фільму звучала спочатку "До мами за піснями". Усе показується дуже гарно і гламурно – новенький автобус ЛАЗ вирушає з площі Ринок, водій у шкіряних рукавичках, сестри Байко з зачісками-бабетами, ведмеді з колядниками.

Цей фільм теж був мега-популярним. Після кожного показу, як розказувала Любов Козак з ЛТБ, листи приходили мішками. Його теж показували, як правило, на Новий Рік. Звичайно, показу раз на рік все-одно було мало для великої популярності. Люди забувають. Але перевага музичних фільмів була в тому, що їх можна було різати на сюжети і пускати ті пісні окремо.

Треба пояснити, що ці телефільми робило не саме львівське телебачення. В Україні створюється студія Укртелефільм – єдина в СРСР національна студія, яка робила специфічні фільми для телебачення. Укртелефільм мав своїх працівників, які допомагали створювати ці фільми – знімали все львів'яни, а монтажем, звуком і копіюванням займалися у Києві. Тому, деякі телефільми йшли під "шапкою" Укртелефільму.

Наприклад, "Червона рута", який зняли після "Сійся-родися".

Львівські мюзикли дуже сильно вплинули і на соціальну уяву, і на культуру.

Дуже швидко вже з’являються люди, що грають саме україномовну естраду.

Наприклад, у 1968 році засновується ансамбль "Смерічка", а в 1972 році він уже виграє всесоюзний конкурс, першу едицію фестивалю "Песня года". "Смерічка" знову ж таки виступає в ефірі центрального телебачення на Новий Рік. Тобто, всього лише через чотири роки від заснування.

Причому, "Смерічка" сильно вирізняється на загальному тлі. Є такий ще один мюзикл "Ти + я = весна", знятий у 1975 році. У ньому з'являються різні українські колективи і "Смерічка" дуже відрізняється від інших таким бітовим настроєм, проакцентованими ладами і, взагалі, звучить дуже свіжо. Тобто, це був дійсно прорив, який ніхто не створював, і зверху не стимулював.

Історія "Смерічки" – це історія аматорського колективу, який самостійно пробився наверх. Фактично, це як "Sex Pistols". Вони створилися при місцевому будинку культури, тобто, самостійно знайшли собі місце і можливість грати свою музику. І ця самодіяльність змогла збирати стадіони і заробляти непогані гроші.

музика україна телебачення кіно краса історія