Лауреат Нобеля Алєксієвич пише про людей у нелюдських умовах великих подвигів Росії. Але мимоволі працює на імперію

Біль

Зараз говорю лише про перші чотири книжки авторки: "У війни не жіноче обличчя" (про жінок у радянській армії 1941-1945), "Останні свідки" (війна очима дітей 6 - 12 років), "Цинкові хлопчики" (про Афганістан) і "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього".

Кожну з них, в оригінальній російськомовній версії, можна скачати з сайту письменниці. Кожна з чотирьох - це, фактично, збірка спогадів учасників подій - Другої світової війни, Афганської інтервенції 1978-1989 і Чорнобильської катастрофи. І якщо перша книжка, написана у 1983, ще носить віддалені сліди радянського журналістського пафосу, то у трьох інших - мова жива, гостра, і від них справді боляче.

От, наприклад, одна цитата:

"Біля шосе лежить наша мама з розкинутими руками. Ми просимо її встати, а вона не встає. Не піднімається. Солдати завернули маму в плащ-намет і поховали у піску, на цьому ж місці. Ми кричали і просили: «Не закопуйте нашу мамку в ямку. Вона прокинеться, і ми підемо далі ». По піску повзали якісь великі жуки ... Я не могла уявити, як мама буде жити під землею з ними. Як ми її потім знайдемо, як ми зустрінемося? Хто напише нашому татові?"

Жінці, що це пригадала, було тоді 6 років. Просто уявіть собі на мить цю картину. Зараз щось подібне трапляється на Донбасі. А також - у Сирії. І ще в кількох "гарячих точках" світу.

І це лише один епізод зі спогадів різних людей, що їх записала Алексієвич.

Як сказав український письменник і репортер Артем Чапай, "я б так не зміг: постійно говорити з людьми про те, про що вона говорить - це спитися-скуритися-здуріти можна".

Але в Алексієвич не просто "книги жахів": це взагалі історія про людей на війні і навколо війни, у техногенній катастрофі і навколо неї. Ці дописи не стільки про смерть, скільки про життя. І поміж описами відрізаних рук і розірваних людей, трапляються, скажімо, спогади про побут радянських жінок в Афганістані, а поміж розповідями про променеву хворобу - історії про кохання. Усе це складається у якусь цілісну картину: люди у нелюдських ситуаціях.

Почитавши Світлану Алексієвич, стають очевидними три речі:

• вона справді заслужила на "Нобелівку" (принаймні не менше, ніж деякі інші переможці);

• вона справді зібрала безліч цінної інформації (і це має колосальне значення, бо багатьох з інтерв'юованих уже нема серед живих);

• треба, щоб хтось писав про такі речі - і щоб інші про це читали, аби не забувати, у якому світі живемо.

Аудіокнига "Цинкові хлопчики"

Чия письменниця?

Але нагородження Алексієвич Нобелівською премією - це ще й колосальна суспільно-політична подія. Адже авторка українсько-білоруського походження, живе у Білорусі і пише російською про радянське життя. При цьому вона сприймає "русскоє" як "наше", але не любить путінський режим і радянсько-російський мілітаризм.

Вже одного цього факту вистачає, щоб зачепити питання ідентичності як мінімум трьох народів й однієї імперії - і якраз у момент, коли ці питання дістали найгострішої фази.

Московська агресія і її масова підтримка мешканцями РФ вдарили по міфу що слово "русские" - синонім слова"наши", який закладався у підсвідомість як мінімум з садочку ("Ти за русскіх чи за німців?").

І мільйони українців (включно з деякими україномовними галичанами), яким до того було досить комфортно у спільному з Москвою культурному просторі, переходять через величезний ідентифікаційний зсув (у значній мірі підсвідомий).

Тим часом, московці знов відчули себе частиною непереможної імперії, яку "всі бояться і тому заздрять". Білоруси опинилися "між двох вогнів" - і теж шукають свою білоруськість у вщент зрусифікованій країні. А тут - "Belarusian author" пише "in Russian" про "Soviet People" - і цілий світ про це говорить.

Борис Акунін, наприклад, дуже зрадів: "Русская, белорусская - неважно. Все равно это русская литература, раз по-русски написано. Поздравим Светлану Алексиевич - и себя. Браво, Нобелевский комитет."

І щиро здивувався, коли білоруси й українці обурились і сказали маестрові "пару ласкових". Але для багатьох мешканців РФ Алексієвич "зрадниця", бо показує жахливу ціну, яку заплатили конкретні люди за "великі подвиги" імперії в Афганістані, Чечні, Грузії і Донбасі, а також вона не любить "Путіна-батюшку".

Натомість, білоруський письменник Альгерд Бахаревич із сумом констатує: "Перемога Світлани Алексієвич, як би нам не хотілося зворотного, - це поразка білоруськомовної літератури. [...] Просто кілька книг, написаних журналісткою Світланою Алексієвич по-російськи, виявилися більш дохідливими, виразними і мудрими для західного світу, ніж вся красива білоруськомовна література з вагонами її книг і сонмом її живих і мертвих класиків".

Можливо, річ ще й у тематиці: Алексієвич пише про міжнародні конфлікти з морем крові, але з гуманістичної точки зору. Хіба може з цим змагатися національна поезія тихої країни, про яку члени Нобелівського комітету нічого не чули, бо всю її історію привласнили сусіди?

"Що ця премія дасть білоруській літературі? - міркує далі письменник. - У тому й річ, що, швидше за все, нічого особливого. Білорусь ще міцніше асоціюватиметься з російським культурним світом."

Думаю, все ж таки, що ГІРШЕ премія не зробить: принаймні, у світі дізнаються про існування Білорусі. І якийсь відсоток читачів - у Європі, Америках, Африці, Азії - таки зацікавиться, а що це за така країна? А яка в неї історія? А чи є там якась ще література? І тоді, можливо, пригадають про Бикава й Адамовіча, а там і про Алеся Разанава.

Українці ж розділилися: хтось не цікавиться "радянською письменницею", а хтось доводить, що вона - "наша", бо має маму-галичанку і народилася у Франківську.

Яка ж вона Алєксєвіч? Думаю, варто подивитися її прес-конференцію у редакції білоруськомовної опозиційної газети "Наша ніва".

Перед нами - приємна інтелігентна жінка. Лагідна, добра, розумна. З чіткою громадською позицією.

І водночас - жива історія нашої (української і білоруської) асиміляції. Вона виросла у Білорусі. Називає себе "сільським вчителем у четвертому коліні". Її прадід вчився з білоруським класиком Якубам Коласам. Її тато, вочевидь, говорив у дитинстві білоруською.

Вона багато часу провела у білоруськомовних селах, добре їх знає. Вона надихалася книгами Алеся Адамовіча. Вона добре ставиться до білоруської мови і культури, з ніжністю говорить про Білорусь і білоруськість. Але говорить і пише лише російською. І свою п'яту книгу ("Чудный олень вечной охоты") вона презентує, як "сто рассказов о русской любви", "книга о том, как русский человек хочет быть счастливым". РФ для неї і далі - "наша країна".

Вона виступає проти московського мілітаризму й імперіалізму, засуджує його колоніальні війни (від Афганістана до Донбасу), підтримує Майдан і Україну, ледь не плаче біля пам'ятного знаку Небесній Сотні.

Це дуже симпатична людина. Але доводиться, на жаль, констатувати, що й вона, і тисячі інших талановитих білорусів, українців, татар, грузин, що писали російською про "нашу Родину", "русскую душу" та іншу "любовь русского человека" - насправді (навіть мимоволі) працювали на імперію.

І, як результат, на тих-таки путіних та андропових, на Прагу 1968 і Афганістан 1979-1989, на дві чеченські війни й одну грузинську, і, врешті-решт, на окупацію Криму і Донбасу.

Русифіковані теж "свої"

В уяві декого з патріотів, особливо неофітів, русифікований українець чи білорус - це придуркуватий слухач шансону, який ненавидить усе українське чи білоруське. Якби лише все було так просто!

Окрім апологетів "блатняка і попси" (c), є ще величезна кількість інтелігентних, порядних і розумних людей, не українофобів/білорусофобів і чиї батьки (а інколи й вони самі) у дитинстві говорили українською чи білоруською.

Їм і на думку не спадало, що переходячи на російську, вони когось зраджують. Просто з дитинства їм вбивали у голову, що "ў вёсцы гавораць па-вясковаму" (в селі розмовляють по-сільському), а "в городе - по городскому".

І якщо хтось намагався донести до них альтернативну, "націоналістичну" точку зору, то йому швидко закривали рота, загоняючи у підпілля, маргіналіс чи тюрму. Вони можуть водночас любити книжки Коцюбинського і захоплюватися "нашими русскими фильмами", і їм ніколи не спаде на думку, що тут є якесь протиріччя.

Світова культура доходила до них у російському перекладі, а найкращі театри були у Москві чи Пітері (в інших містах система старанно давила усе, що могла). А були ще Пастернак, Ахматова, Цвєтаєва та інші Буніни і Купріни. Усе це для них "наше". І при цьому - не менш "нашими" є для них народні пісні чи Якуб Колас з Тарасом Шевченком, чи, як казала Алексієвич, "ласковый беларусский взгляд" її тата. Ці люди - не "зайди", не марсіани, не "чужинці". І їх – мільйони.

Світлана Алексієвич - просто одна з них.

Але з кожним роком незалежності "народні маси" потрохи дрейфують "геть від Москви" (c), а з кожних виплеском московського божевілля, україно- і білорусофобії цей процес прискорюється.

У нових країнах, хай навіть пострадянських, постає нове життя. Альгерд Бахаревич пише: «На жаль, це книги не про нас. Ми - не її герої. Ми живі і живемо сьогодні, і країна, де це відбувається, давно вже не Радянський Союз. У неї, цієї країни, виросли молочні зуби. І нам хочеться говорити: новим голосом, про наше сьогодні. І читати те, що від нього залишиться."

література нобель україна росія культура Алєксієвич білорусь